ЛОМИСИЛА. Ось зараз я його...
Хапається за довбню.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Е, ні, тут довбнею не попреш. Тут – потрібен талант, (звертається до свого живота), животику, їсти хочеш?
ЖИВІТ НЕВСИТИМЦЯ (ствердно). Бур-бур!
НЕВСИТИМЕЦЬ. Кашки?
ЖИВІТ НЕВСИТИМЦЯ (заперечно). Бур-бур...
НЕВСИТИМЕЦЬ. Може вегетаріанського салатику?
ЖИВІТ НЕВСИТИМЦЯ (категорично). Бур... бур...
НЕВСИТИМЕЦЬ. А – м’ясця?
ЖИВІТ НЕВСИТИМЦЯ (радісно бурчить). Бур-бур-бур!!!
НЕВСИТИМЕЦЬ. Тоді слухай же мого наказу: до жору!
Кидається туди, звідки витикається слонячий хобіт.
Чутно плямкотіння: «Плям-плям-плям»!
МАМАЙ. Не плямкай.
НЕВСИТИМЕЦЬ (вистромивши голову з-за куліси). Що ти там кажеш?
МАМАЙ. Коли їси, рота треба закривати.
НЕВСИТИМЕЦЬ. А-а... Тут закриєш, коли там цілий слоняка... Мням-мням-мням!
Картина XII
У своєму палаці ЦАР дивиться в дзеркало й бачить там здоровенну купу кісток. Перемикає зображення – і знову купа кісток. Він не ладен нічого збагнути. Перемикає і бачить, нарешті, на тлі цих кісток маленьку постать НЕВСИТИМЦЯ.
ЦАР. Та де ж там у біса мій вірний Радник-зрадник? Вони вже там і слонів їдять, і моря випивають, так, дивись, і Царівну Петрівну з полону визволять. Чого він там зволікає? Невже мій Радник-зрадник хоче, щоб я і з нього таку ж саму купу маслаків зробив?
Картина ХІІІ
У султанському палаці, важко переставляючи ноги, з-за куліси з’являється НЕВСИТИМЕЦЬ. Колупає в зубі бивнем.
НЕВСИТМЕЦЬ (до СУЛТАНА). Велике українське спасибі тобі, Султане. У нас такої великої і смачної худоби – нема. Хоч раз в житті по-людскому наївся.
СУЛТАН. Мій улюблений скажений бойовий слоник...
НЕВСИТИМЕЦЬ. Скажений, лише жаль, несмажений.
СУЛТАН. Шайтан!
НЕВСИТИМЕЦЬ. Ні – просто Невситимець.
Хоче, переповнений вдячністю, потиснути СУЛТАНОВІ руку. Той сахається.
СУЛТАН. Не треба, я – неїстівний! Я не слонятина, я – султанятина...
Полонянки оточили НЕВСИТИМЦЯ, захоплено розглядають героя.
НЕВСИТИМЕЦЬ. А вам, дівчатка, я дарую свободу. Кінчилося ваше прибиральницьке рабство.
ЖАННА. Же не се па, ке ву ді.
Тоді НЕВСИТИМЕЦЬ пантомімічно показує, що він хотів сказати: переломлює навпіл і кидає вбік мітлу.
ЖАННА. Мерсі боку.
ДЖЕЙН. Сенк’ю вері мач.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Та ну, що ви, не варто подяки.
ДЖЕЙН. Дід ю сей?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Дід? Який же я дід? Я – не дід. Я ще жвавий.
ДЖЕЙН показує то на нього, то на обгризений бивень і намагається спілкуватися.
ДЖЕЙН. Ням-ням?
НЕВСИТИМЕЦЬ. О, вже заговорила по-нашому.
ЦАРІВНА ПЕТРІВНА (до МАМАЯ). Джейн – балакає по-англійському, а Жанна – по-французькому.
ЛОМИСИЛА. То все дурниці! Зараз я з ними поговорю, я дещо вмію по-закордонному. (Бере бивня). Ням-ням – й вже нема, вже нема. Піп сіль тер, аж упрів, ві? Сам пан теля пасе, Марія льон тре!
НЕВСИТИМЕЦЬ (до Джейн). Ну, як би тобі сказати... Ням-ням – це вері кайф.
ДЖЕЙН. О, кайф. Ай андестенд!
НЕВСИТИМЕЦЬ. А без кайфу немає ніякого лайфу.
ДЖЕЙН. Май лайф із вері терібл.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Що?
ЖАННА. Се ля наша собача ві.
НЕВСИТМЕЦЬ. Не збагну ніяк – як фейсом об тейбл. Як же цей клятий басурмен з ними спілкувався? Він що – поліглот?
ЦАРІВНА ПЕТРІВНА. В нього, хлопці, є книжечка така чарівна, куди він щоразу заглядає. Словником називається.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Ану, Султане, давай швидко сюди чарівну книжечку!
СУЛТАН (сахається). Даю, даю! Тільки не треба мене ням-ням!
Віддає словника.
НЕВСИТИМЕЦЬ, ЛОМИСИЛА й МАМАЙ поринають туди.
За тим не помічають, як у палаці заявляється ще одна прибиральниця, одягнута в кімоно, тобто японської зовнішності.
МАМАЙ. Скажи мені, Царівно Петрівно, цей Султан тебе тут не зобижав?
ЦАРІВНА ПЕТРІВНА. Та ні, що ви, я ж іще не повнолітня – це я його весь час зобижала.
СУЛТАН. Йес, йес!
НЕВСИТИМЕЦЬ говорить зі словника, звертаючись до ДЖЕЙН.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Пііс, френдшіп, йес?
ДЖЕЙН. О, йес, ай андестенд.
ЛОМИСИЛА (до ЖАННИ). Бонжур, ля шарман фій. Ке ву фе дан се суар, пар екзампль? Ну нуз альон о театр? О сінема?
СУЛТАН. О, Аллах, акбар. Горечко... Який удар: прийшли сюди наші споконвічні друзі – от і маєш. Все пропало! Ні Царівни, ні Петрівни, ні прибиральниць... Приперлись у мої землі...
Намагається забрати словника в ЛОМИСИЛИ.
ЛОМИСИЛА. Що-о? У твої землі? Стоїмо на своїй, а не на твоїй землі!
Знімає чобіт, дає туди подивитися СУЛТАНОВІ, потім сипле йому в очі землю.
ЛОМИСИЛА. Переконався?
Забирає назад словника.
СУЛТАН. О, який жах – справжня українська земля! (Намагається протерти очі). Я – осліп!
ЦАРІВНА ПЕТРІВНА. Так тобі й треба, щоб знав, як работоргівлю продавати!
СУЛТАН (лапаючи себе за кишеню). О, цей жахливий вкраїнський чорнозем!.. Де моя жива вода?
Виймає з кишені пляшечку, хлюпає на долоню, промиває очі.
НЕВСИТИМЕЦЬ. О, пляшечка. Щось мені після слона трохи в животі пече, треба чимось гарненьким запити... Ану, покуштуємо, що в ній тут таке цікаве на вигляд... (Нюхає). Одеколон?
Націляється видудлити.
ЖАННА. Ое не льо де колонь па!
ЦАРІВНА ПЕТРІВНА (зупиняючи НЕВСИТИМЦЯ). Не треба її пити, бо це – не проста вода, а цілюща. Її брали за семи горами у білому лузі під сірим каменем...
МАМАЙ (захоплено). Як гарно вона говорить!
ЦАРІВНА ПЕТРІВНА. ... між трьох калин під новий четвер у криниці, що має три жили.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Тому її й пити не варто?
ЦАРІВНА ПЕТРІВНА. Вона набагато цінніша і зможе знадобитися богатирям у скрутну хвилину.
НЕВСИТИМЕЦЬ віддає пляшечку ДЖЕЙН на зберігання.
МАМАЙ. Царівно Ганно, скажи, чи підеш ти з нами назад?
ЦАРІВНА ПЕТРІВНА. З вами, богатирями, піду хоч назад, хоч вперед, куди скажете, туди й піду.
СУЛТАН. А мені ні разу такого не сказала! Забирають мою цілющу воду, моїх прибиральниць, мою наречену забирають... За що? За що це мені такі напасті?
МАМАЙ. За що? Ти, підлий, підступом викрав Царівну з рідного її царства, ще й бідкаєшся?
СУЛТАН. Викрав? Я – викрав? Султани ніколи нічого не крадуть. Вони все, що їм треба, можуть купити. Царівну Петрівну мені продав теперішній Цар Сонного царства.
УСІ. Я-як?? Продав??
СУЛТАН. Отак – за гроші. За триста п’ятдесят мільйонів шістсот сімдесят чотири тисячі двісті сорок один піастр.
