МАМАЙ. Я – доведу. А як?
ЦАР. Спершу розгадай яку-небудь легеньку загадку. А як не вгадаєш, то я оцим ось чарівним мечем-самосічем тобі голову – р-раз!
МАМАЙ. Вгадати мені, чи не вгадати? Згоден.
ЦАР замислюється. З-за трону висовується РАДНИК-ЗРАДНИК, щось шепоче йому на вухо, хихотить.
ЦАР. Відгадай: скіко в небі зірок?
МАМАЙ. Триста п'ятдесят мільйонів шістсот сімдесят чотири тисячі двісті сорок одна зірка!
ЦАР озирається за трон, витягає звідти за комір РАДНИКА-ЗРАДНИКА.
ЦАР (до РАДНИКА-ЗРАДНИКА). Вірно?..
Той на це знизує плечима.
МАМАЙ. Не вірите? То перерахуйте їх усі, та й переконаєтеся.
ЦАР. Еге-е... Перерахуєш ті зірки...
МАМАЙ. Отже я дав вірну відповідь?
ЦАР. Та... Трошки так.
МАМАЙ. Отже відпускаєте мене за Царівною Петрівною?
ЦАР (знизавши плечима). Та йди вже з моїх очей.
МАМАЙ. То хоч скажіть, в якому напрямкові вона пропала?
ЦАР. Підеш на південь півночі – не помилишся. Туди, де всі царівни й зникають.
МАМАЙ. Куди-куди?
ЦАР. А потім – ліворуч.
МАМАЙ (замислившись). Чи мені йти?.. Чи мені не йти?.. Піду! Бувайте здорові.
ЦАР. До побачення... Тобто прощавай!
МАМАЙ виходить.
ЦАР (за трон). Мій вірний Раднику-зраднику! (До себе). Як це в біса зрадник може бути вірним?
РАДНИК-ЗРАДНИК миттю з’являється з-за трону.
РАДНИК-ЗРАДНИК. Що пан Цар накаже?
ЦАР. Підеш слідом за цим хлопчиною... Та дивись же мені, щоб він бува не дійшов до Царівни Петрівни.
РАДНИК-ЗРАДНИК. Хе-хе-хе... І цього – туди ж. Скільки їх уже пішло, гай-гай... І не дійшло.
ЦАР. І не дійдуть. Їм, богатирям, усе дано: красу, молодість, силу. Що їм іще треба? Так ні, не сидиться, бач, на місці.
РАДНИК-ЗРАДНИК. І цей – туди ж. (Мнеться). От тільки я одного збагнути не можу: навіщо ми їх усіх на погибель спроваджуємо?
ЦАР. Не можеш?
РАДНИК-ЗРАДНИК. Ось вам хрест, пане Царю.
ЦАР. А ти подумай: навіщо мені на білому світі богатирі? Га? Мені потрібні такі: слабісінькі, сірісінькі, слух’янісінькі... Ясно?
РАДНИК-ЗРАДНИК. А-а, он воно як... Ге – а як ворог на нас нападе, як же тоді без богатирів, пане Царю?
ЦАР. Ворог? На наше Сонне царство? Та кому воно в біса потріб... Гм. На ворогів у мене є (показує, де на троні в нього висить чарівний меч-самосіч. Виймає його із піхов, він виявляється утричі довший за піхви, милується.) Я ним особисто будь-якого ворога подолаю! Ясно? Навіщо мені богатирі?
РАДНИК-ЗРАДНИК. ... А потрібні вам такі слухняні та покірні. Такі ось, як я.
ЦАР. Ростеш... На очах ростеш.
РАДНИК-ЗРАДНИК. Радий служити!
ЦАР. То й іди за цим молодим козаком, як там його – Мамаєм, та гляди ж мені...
РАДНИК-ЗРАДНИК. Не дійде, пане Царю! Тільки скажіть, який він богатир? Тьху, а не богатир. Ні м’язів, ні м’яса. Молоде ще таке, та ще й ім’я мамусине – Мамай..
ЦАР. Але ж розумненький! Розумненький в біса: «триста п'ятдесят мільйонів шістсот сімдесят чотири тисячі двісті сорок одна зірка!» Хм. Такі – ще небезпечніші. О, придумав: коли ми усіх козаків виявимо і зведем з лиця землі, тоді дамо таке оголошення, щоб усіх розумників виявити – і тоді...
Показує.
РАДНИК-ЗРАДНИК. Буде зроблено, пане Царю!
ЦАР. Забазікався я з тобою. Здоганяй його!
РАДНИК-ЗРАДНИК вибігає туди, куди пішов МАМАЙ.
ЦАР, переконавшись, що нікого в палаці нема, співає.
ЦАР (співає).
Я грав, я крав,
Я грабував,
Нарешті царство осідлав.
В’йо! Но-о!
Щоб я його кому віддав?
У мене владу хтось одняв?
Того вдавлю, немов удав!
Тпру! Гоп!
(ЦАР починає пританцьовувати улад пісні. Виймає меча-самосіча, промовляє до нього заклинання):
– Меч мій любий, меч мій милий, бий, рубай його щосили! (Вказує на стола. Меч рубає його навпіл).
Уже усеньких козаків
Зі світу білого я звів.
В’йо! Но-о!
Ні одного богатиря?
То найсильнішим буду я!
Найрозумнішим буду я!
Тпру! Гоп!
До його танцю долучаються Жебраки, які, наче тіні, з'являються в палаці, кружляють, розмахуючи лататтям, намагаючись підспівувати.
Картина IV
Диким полем іде МАМАЙ. Коли з-за кам’яного кумира, що стоїть на високій могилі, витикається напівголий НЕВСИТИМЕЦЬ.
Забачивши МАМАЯ, він соромливо ховається.
МАМАЙ. Чоловіче, ти хто?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Ой, не питай, Я – Невситимець...
МАМАЙ. А чого тоді голий?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Того й голий, що Невситимець, все на харчі пішло... Порятуй! Чи нема в тебе часом лишньої одежини?
МАМАЙ знімає з себе свиту, і вже було намірився її кинути Невситимцеві, але, подумавши, зволікає.
МАМАЙ. А що ти вмієш?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Умію, добродію, хліб їсти,
МАМАЙ. І все?
НЕВСИТИМЕЦЬ (зітхнувши). І все...
МАМАЙ. Тут і так неврожаї. Ні, такому давати одежу жалко.
Поривається йти.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Стій! Згадав! Я ще щось умію.
МАМАЙ. Що саме?
НЕВСИТШЕЦЬ. Я ще вмію вино пити.
МАМАЙ. Вино? А чого ж ти його п’єш?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Бо рідке. Було б тверде то гриз би. Бо я недарма – Невситимець.
МАМАЙ. От якби ти ще щось умів, окрім їсти-пити...
НЕВСИТИМЕЦЬ. Умію!
МАМАЙ. Що?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Окрім їсти-пити я ще умію пити-їсти!
МАМАЙ. І все?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Ще я умію їстоньки-питоньки і питоньки-їстоньки..
МАМАЙ. Так-так... От я б на твоєму місці таким не хвалився,
НЕВСИТИМЕЦЬ. Так я ж і не хвалюся... Це – біда моя, що я їм і п’ю як не своїм ротом... Ось бач (виймає з кишені грушку, дбайливо обтирає її) остання грушка в мене залишилася, і більше нічого в моєму меню більше нема... Про чорний день, ні – про найчорніший день бережу її.
Помилувавшись, ховає фрукт назад.
МАМАЙ. Бувай здоров.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Не йди! І воду – теж.
МАМАЙ. Що – «воду»?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Не лише вино, але й воду можу випити.
МАМАЙ. А багато можеш її випити?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Скільки дадуть! (Співає):
Тече, тече моя вода,
Моя така прозора,
З малих річок вона впада
В велике синє море...
МАМАЙ. Це вже цікаво...
Кидає йому свиту, той починає одягатися.
