МАМАЙ. Куди, цікаво знати, поділася твоя одежа?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Тут по дорозі чоловік один такий трапився, підбив мене побитися об заклад, хто більше з’їсть і вип’є. То я я-я-як! Гм. А він узяв і втік, доки я їв, із корчми. Ех, довелося мені платити за ті харчі й питво і останнє з себе знімати... І кінь пропав, і зброя... Якби не ти, чоловіче добрий, то я вовік тепер до Царівни Петрівни не вибрався.
МАМАЙ. Так ти теж ідеш Царівну Петрівну визволяти? За оголошенням?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Атож.
МАМАЙ. Так я теж туди іду.
НЕВСИТИМЕЦЬ. От і будеш мені за помічника.
МАМАЙ. Я??
НЕВСИТИМЕЦЬ. Ти. Мені помічник в такій справі – отак! потрібен.
МАМАЙ. Що-о? Це ти мені – за помічника будеш!
НЕВСИТИЛЩЬ. Ич, знайшовся який розумний!
МАМАЙ. Так, розумний.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Я теж – не дурний. Знаєш що: хто з нас розумніший виявиться, той і буде старшим. Згода?
МАМАЙ. Згода. От хто з нас більшу цифру назве, той і розумніший.
НЯВСИТИМЕЦЬ. Ну, тоді ти програв. Мені тебе вже ніби й жалко. Бо я таку цифру знаю, що ого-го!
МАМАЙ. Називай!
НЕВСИТИМЕЦЬ (набравши якомога повітря). С-сто!!
МАМАЙ. А я назву: сто один. Я – виграв.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Ех, твоя цифра більша, твоя й правда... Що це за шлях такий, що на ньому одні хитруни трапляються? Ну, раз я пообіцяв то... Буду тобі за помічника. Ходімо швидше, може по дорозі поїсти чого надибаємо.
З тим вони й рушають уперед.
Не ступили вони й трьох кроків, як їх зупиняє голос, що лунає з-під сцени, тобто з-під землі.
ГОЛОС ЛОМИСИЛИ. Ой, яма глибока, гей, не ступлю й крока, чи є в кого довга шворка?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Ой, лихо, що ж це таке? Цур мене.
МАМАЙ (у яму). Хто ти за один?
ГОЛОС ЛОМИСИЛИ. Я – Ломисила.
МАМАЙ. А що ти там робиш, Ломисило?
ЛОМИСИЛА. Я? Я нічого тут не роблю. Що ж у цій клятій ямі зробиш...
МАМАЙ. А як ти туди потрапив?
ЛОМИСИЛА. Та тут один чоловік підбив мене ув карти пограти...
МАМАЙ (з жахом). Ув карти?!
ЛОМИСИЛА (зітхає). Так... А я ж – азартний! Я йому все своє й програв – і коня, й вуздечку, й сідло. Догрався!
МАМАЙ. От бач – це дуже погана звичка – грати в карти.
ЛОМИСИЛА. Та вже бачу... Після того, як у борговій ямі опинився.
НЕВСИТИМЕЦЬ. А який він був, той чоловік? Отакий?
Показує.
ЛОМИСИЛА. Такий саме.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Так це ж той самий, що підбив мене об заклад побитися...
Зв’язавши свої пояси, удвох витягають велетня.
ЛОМИСИЛА тягне за собою свою довбню.
МАМАЙ і НЕВСИТИМЕЦЬ бачуть, що набагато менші за нього, знічуються.
МАМАЙ. А довбню – не програв?
ЛОМИСИЛА, Програв і довбню, так той негідник не зміг її підняти. Ех, щастя його, що я не зразу здогадався, що карти фальшовані були! То й не сидів би в цій борговій ямі, замість того, щоб іти визволяти з біди Царівну Петрівну...
МАМАЙ і НЕВСИТИМЕЦЬ (разом). І ми – теж!
ЛОМИСИЛА. І ви?
МАМАЙ. І ми. А що ти умієш?
ЛОМИСИЛА. По шиї можу вломити. Хочеш?
МАМАЙ. Ні.
ЛОМИСИЛА (до НЕВСИТИМЦЯ). А ти?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Я теж не хочу.
ЛОМИСИЛА. От і добре. Тоді будете мені за помічників у цій великій і хорошій справі.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Не верзи ледачого! Я ще ніколи й нікому за помічника не... (озирається на МАМАЯ)... словом, не хотів бути...
Замовкає.
МАМАЙ (до ЛОМИСИЛИ). Може це ти нам за помічника станеш?
ЛОМИСИЛА. ... Битимемося?
МАМАЙ. Навіщо ж добрим людям між собою битися та калічитися? Давай взнаємо наперед, хто з нас сильніший, та й годі.
НЕВСИТИМЕЦЬ (до МАМАЯ). А я був уже подумав, що ти дійсно розумний. Ти ж подивися на нього (киває на ЛОМИСИЛУ) тут і так ясно, хто сильніший.
ЛОМИСИЛА. Чим битися та калічитися... Ось!
Піднімає каменя, стискує – з кулака в нього сиплеться сама порохнява од того каменя. Доки він радіє, МАМАЙ шепоче до НЕВСИТИМЦЯ.
МАМАЙ. Давай грушку.
НЕВСИТИМЕЦЬ. Не дам грушку.
МАМАЙ. Ти хочеш од нього по шиї?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Не хочу. Але ж цяя грушка – остання в мене.
МАМАЙ. І я – не хочу. Давай!
ЛОМИСИЛА. Ну довго ти там, Мамаю?
НЕВСИТИМЕЦЬ. Остання грушка... На чорний день беріг... Ех.
Оддає.
МАМАЙ красномовно показує затиснуту в кулак грушку, стискує тую і з неї тече юшка.
ЛОМИСИЛА – вражений.
МАМАЙ. Бачив? Щоб із каменя юшка текла?
ЛОМИСИЛА. Бачив...
МАМАЙ. Зможеш?
ЛОМИСИЛА. Ні-і...
НЕВСИТИМЕЦЬ (схаменувшись). А так ти зможеш?
Забирає в МАМАЯ решки «каменю», тобто розчавленої грушки – й урочисто ковтає.
ЛОМИСИЛА починає задкувати од них.
НЕВСИТИМЩЬ. Переміг Мамай! І його побратим Невситимець!
Піднімає йому руку. І собі теж.
ЛОМИСИЛА (витрусивши розчавленого свого каменя). Таки перемогли... Нічого не скажеш. Щось на цьому шляху всі мене перемагають...
МАМАЙ. Тоді – в дорогу!
Усі троє рушають.
Картина V
МАМАЙ, НЕВСИТИМЕЦЬ і ЛОМИСИЛА підходять до таблички, на якій написано:
«Гостинно просимо до Темного царства!»
Навколо, дійсно, дуже темно.
Друзі вагаються переступити кордон цього царства.
НЕВСИТИМЕЦЬ (додивляючись до таблички). Ой, яке ж гарне та гостинне це Темне царство, які гарні написи на ньому...
Поривається вже туди йти.
МАМАЙ. Стій! Треба нам, хлопці, в чоботи насипати своєї рідної землі, бо хто його зна, чи вдасться нам так само гостинно (киває на табличку) звідти вибратися.
Скидають чоботи, насипають туди по добрячій жмені землі, після чого взуваються й рушають до Темного царства.
Там, у Темному царстві в суцільній темряві біля своєї хатки порається ДІДУСЬ (а нам неважко упізнати в ньому ОПОВІДАЧА ).
ДІДУСЬ. Я ще ніколи не чув, щоб у нашому царстві та хтось співав.
МАМАЙ. Здрастуйте вам, Дідусю!
ДІДУСЬ. Драстуйте, дітки.
МАМАЙ. Дідусю, чи можна у вас трошки водички попросити...
НЕВСИТИМЕЦЬ. ... бо їсти так хочеться...
ЛОМИСИЛА. ... що й переночувати ніде!
МАМАЙ невдоволено цитькає на друзів.
ДІДУСЬ. Та переночуйте, дітки, коли смерті не боїтеся.
МАМАЙ. Смерті?.. Дивне царство у вас, Дідусю...
ДІДУСЬ. Та це, синку, Темне царство. Таке темне-темне... Й ти хочеш, щоб воно було не дивне? Бо керує ним Змій-багатоголовець.
ЛОМИСИЛА. Ну, тоді вкладаємося, хлопці, спати. Де ж іще його й поспати, як не в Темнім царстві?
Вкладаються.
ДІДУСЬ. Козаче Мамаю, а куди це вас Бог несе?
МАМАЙ. Ідемо ми, Дідусю, шукати Царівни Петрівни. Та от біда: не знаємо, куди йти. А ви часом не чували, не знаєте, де вона тепер?
ДІДУСЬ. Чувати – чував, а от знати – не знаю. Одно лише відаю: далеко, вам, синку, ходити буде.
