ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Та спритний же!

СИРОТА. А як ти думав, марно я вилами гній одкидав? От і навчився. От і тебе відкину!

Дзень!

Змій нападає, бавлячись своєю шаблею, сирота спритно борониться, що мало навіть не викрутив вилами шаблюку та не одкинув її.

Дзиз!

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Ти диви – і не боїться. А в мене ж аж три страшнющі голови...

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Які три? То ти рахувати не вмієш! Бо теж не знаєш арифметики!

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Ще й як умію! – (Змій починає рахувати свої голови, загинаючи пазурі-пальці) – перша, друга, третя...

Сирота тим часом проштрикає йому третю голову, і вона на довгій шиї падає додолу.

Ляп.

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. О, а де третя? Погана арифметика на порожній шлунок. Ось я зараз цим хлопчиком пообідаю, а вже потім, може, і знання до мене повернуться... – (Змій покидає фехтування, починає рахувати знову, загинаючи пальці). – Одна, друга...

Скориставшись такою рахубою, сирота протикає вилами й другу голову.

Ляп.

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ (здивовано оглядає її на землі). Що? Невже я став одноголовий? Так нечесно, один на один, я звик битися утрьох проти одного!

І розлютився, вже почав наскакувати, й перемагати Сироту...

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Ти ніколи рахувати не вмів, двійочник!

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Хто, я? Я – відмінник. Я, можна сказати, професор. Ану, ще раз, одна...

Сирота штрикає й її.

Торох.

Вона, упавши, ще встигає сказати.

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Погана річ арифметика... Тут, певно, алгебра потрібна була.

Гучно падає на місточок.

Гуп!

З-під якого вмить вибігає Конячий міністр з хлібом-сіллю.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Любий наш Змію-Жеретію! Дозволь мені особисто і од імені Голодного царства привітати тебе з перемогою й подарувати тобі од нього хоч і худого, однак дуже чистого лошака, з якого у нас роблять смачну ковбаску сервелат... (Тут він бачить живого сироту і мало не плаче). – Ой, зуби мої, зуби... Любий наш майбутній козаче! Дозволь мені од імені моїх хворих зубів особисто привітати з перемогою!

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Треба нам їхати назад і наше царство од злого кухаря визволяти.

СИРОТА. Як?

КОНИК-ХИМОРОДНИК. Забрати в нього чарівну корону.

Сирота знову зітхнув.

СИРОТА. Як ти її забереш, коли він її аж на самісіньку шию натягнув...

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Нічого, щось та вигадаємо.

СИРОТА. Ну, то випускай із хліва Чарівного Веприка та й рушимо.

На сцену виходить Оповідач.

ОПОВІДАЧ. Бачте, діти, як погано не вміти рахувати. А ви вмієте? На пальцях? Оце добре, то ж слухайте і дивіться нашу казочку далі. Отож, Царівну-Паньківну врятовано. Чарівного Веприка теж. Так, друзі здобули свободу. А от чи здобудуть вони волю?

Над шляхом чути рохкання Чарівного Веприка, потім на ньому верхи разом із Коником-Химородником з’являється уся наша компанія.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. А я кажу, що Місяць головніший за Сонце.

КОНИК-ХИМОРОДНИК. А я – що навпаки.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Подумай – адже Сонце світить удень, коли й так усе видно. А Місяць – уночі, коли геть темно!

Веприк стрибає через яри, через доли.

Усі співають:

За ними й піснею постає, проростаючи, жито.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Добре хоч він не балакає, а тільки рохкає. Бо я б такого вже не витримав...

І дійсно, колоситься й золотиться.

ОПОВІДАЧ. Ех, довгий шлях додому... Й багато чого може ще на ньому трапитися. От як зараз. Куди це вони прийшли? Вірно, до Риби-мосту, яка зосталася з носом. Тобто була з носом, а зосталася без носа, ой, щось я геть заплутався, ну, то дивіться самі.

Плюсь-плюсь...

Хлюпотиться, іскриться річкова вода. Наші друзі прибувають до Риби-моста.

Сирота вклонився.

СИРОТА. Здрастуй тобі, Рибо-мосте.

РИБА-МІСТ. Чи дізнався, чи довідався, як мені звільнитись?

СИРОТА. Рибо-мосте, ти спершу голову нахиляй, хвоста опускай, нас на той берег перепускай. А тоді й скажу, – гукає сирота.

Риба-міст так і робить, і вся ватага на Веприку переїздить нею на інший берег.

РИБА-МІСТ. Кажи, не муч.

Сирота нахилився до самісінького її вуха й таємно шепотить.

СИРОТА. Звільнишся, коли першого ж подорожнього скинеш зі себе у річку.

РИБА-МІСТ. А чи довго мені такого ждати?

СИРОТА. Оцього я не встиг запитати.

Помандрували далі.

РИБА-МІСТ. Агов, стійте. Та куди ж ви? Може, ще раз хочете проїхатися?

СИРОТА. Бувай, рибко.

Риба-міст зажурилася, так, що й не відчула, як на спині проросла житом.

ОПОВІДАЧ. Чи довго їхали наші любі друзі, чи ні, однак вони потомилися. А що тоді треба робити? Вірно, треба трохи відпочити. Особливо, коли в дорозі ніч застає, то воно не гріх і поспати трохи...

Сяє Місяць, як йому й годиться робити це уночі.

Під верстовим стовпом спить уся потомлена компанія.

Окрім, хіба, Конячого міністра.

Він тихенько краде у Сироти шаблюку-зміюку, замахується.

Од цього раптом прокидається першою Царівна-Паньківна.

ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Козаче, не спи!

Той хоче вхопити свої вірні вила-трійчата, однак міністр завбачливо одкинув їх ногою.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Спатиме вічним сном, як не відмовиться від тебе.

СИРОТА. Який же з мене козак вийде, якщо відмовлюся від друзів? А, особливо, від подруг?

Конячий міністр рубає його й він падає неживий.