РИБА-МІСТ.
О, як же хочеться мені
та попірнати в бистрині!
Плюсь!
Пірнає.
Над урвищем, зачепившись за гвіздок, лишається висіти чарівна царська корона й шаблюка.
Картина 24
ОПОВІДАЧ. Так вони й потонули. Але хіба нам легше від того, коли десь посеред дороги лежить наш неживий Сирота, та плачуть-тужать над ним його вірні друзі?
Степ. Під верстовим його стовпом лежить неживий сирота.
Біля нього Коник-химородник тихо співає:
Тихо-тихо навкруги,
дуже-дуже тихо,
Тихі-тихі вороги,
ще тихіше лихо.
Нарешті цю зловісну тишу порушує рохкання Чарівного Веприка, верхи на ньому приїздить Царівна-Паньківна, стрибає додолу.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Ех, майбутній козаче, Змія-Жеретія багатоголового переміг, а одноголового лукавого міністра не встерігся... А ти куди дивився?
Кидає вона Коникові-Химородникові.
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Та туди само, куди й ти.
Засумувала, затужила, заплакала дівчинка.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. О, якби я могла своїми сльозами оживити тебе! Ану хоч водою я рану твою смертельну промию.
Виймає з-за пазухи Сироти мушлю-баклажку.
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Сльозами не оживиш, а от живильною чарівною водою можна.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Де ж її, такої чарівної, взяти?
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Де не де, як ти її в руках держиш. Це ж подарунок Риби-мосту.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Чого ж ти сам не дістав її!?
КОНИК-ХИМОРОДНИК. От, а ще, здавалося, розумна дівчинка... У нас же, у коней, немає пальців – самі копита. Ще, бува, розіб’єш. Зате я сидів, тебе дожидав та хижих диких звірів одганяв.
Царівна-Паньківна складає докупи Сироту й починає змивати з хлопця кров.
Хлюп-хлюп...
Живильна вода вмить заживляє рани.
Сирота раптом наче зі сну прокидається, потягується.
СИРОТА. Ой, як довго я спав... Оно сонце вже вгорі – і ніхто не розбудив, га?
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Ти б іще довше спав, якби не ми, твої друзі.
Сирота потроху приходить до тями, мацає голову.
СИРОТА. Боже, наче нова.
Торкає себе за шию бере баклажку, жадібно п’є.
Коник-химородник зупиняє його.
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Стій! Тут же в одному ковтку – тисячі років, так Риба-міст казала... Та ти тепер безсмертний.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Як Козак-Мамай. – Таке в безсмертного козака ім’я.
СИРОТА-КОЗАК-МАМАЙ. І що? Тепер щоразу після подвигів мені будуть голову пришивати?
КОНИК-ХИМОРОДНИК. А ти, можна подумати, цього й злякався?
КОЗАК-МАМАЙ. Я? Ану, дайте ще ковтнути! Отак одразу без ніякої школи? Козаком, та ще й безсмертним, зробився?
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Як це без ніякої школи? А хто Змія-Жеретія переміг? А хто друзів не зрадив? А хто життя свого не пошкодував?.. Хіба це – не козацька школа?
Краплі води на Сироті починають сяяти і потроху стають чарівними візерунками нової козацької одежі.
Сирота, а тепер Козак-Мамай, здивовано оглядає себе, своє нове вбрання.
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Що ж ти тепер робитимеш?
КОЗАК-МАМАЙ. Спершу нагодуємо Країну-руїну.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. А тоді, а тоді й усі інші голодні царства.
КОНИК-ХИМОРОДНИК. О! Оце – козацька розмова, оце діло!
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. На це життя не вистачить.
КОЗАК-МАМАЙ. Вистачить, друзі. Нашого нового вічного життя вистачить.
Сказавши це, Козак-Мамай дав добряче напитися з баклажки Царівні-Паньківні та Коникові-химородникові, та Чарівному Веприкові.
Й ті теж взялися по одежі новими візерунками, змінилися.
Козак-Мамай бере за руку Царівну-Паньківну, вони цілуються.
Од цього поцілунку чарівні хвилі розлітаються навкруги, й, сяючи, перетворюють Країну-руїну знову на Рай-країну.
Картина 25
ОПОВІДАЧ. Отак знову ожила наша Рай-країна! Стривайте, а чи вся вона ожила? А що тим часом діється царському її палаці?
Там, в палац зайшовши, друзі раптом перелякано бачать у вітальні на долівці неживого Царя, неживого Панька.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Ой, біда.
КОЗАК-МАМАЙ. Не журись, люба.
Козак-Мамай виймає фляжку-мушлю.
Але як не намагається він чарувати – оживити його вже нічим, вода в баклажці скінчилася...
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. І навіщо ми випили усю воду живильну?
КОНИК-ХИМОРОДНИК. От тобі й еники-беники. Ми ж тоді не знали, що трапилося з твоїм татом...
КОЗАК-МАМАЙ. Чим ото стогнати, ану давай-но сюди твої міцні копита!
Тоді вони всі утрьох разом стискають порожню баклажку так, що сплющили її, і звідти випадає одна крапля.
Крап...
Просто на тата.
Цар-Панько приходить до тями.
ЦАР-ПАНЬКО. Як довго ж я спав.
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Ти б, тату, ще довше спав, якби я не...
КОЗАК-МАМАЙ. Що, якби?
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Якби я не поцілувала ось цього хлопця!
КОНИК-ХИМОРОДНИК. А ти кажеш – еники-беники.
Царівна-Паньківна, Козак-Мамай та Коник-Химородник сіли верхи на Чарівного Веприка.
ЦАР-ПАНЬКО. Куди ж ви?
ЦАРІВНА-ПАНЬКІВНА. Ви, тату, вивчайте свою цікаву книжку...
КОЗАК-МАМАЙ. ... а ми їдемо весь світ вивчати та визволяти!
Бо чарівний Веприк, везучи друзів, рушив із палацу.
Цар-Панько схилився до «Велесової книги», а корона насунулася йому на очі.
ЦАР-ПАНЬКО. О, поворожимо, що чекає на наших дітей! (Розклав «Велесову книгу», а на ній розкрутив свою чарівну корону). А під брилою білою, а під скелею чорною, а під жилою бистрою, там книга велія лежить і в собі всю правду держить!
Однак дощечки-сторінки книги були розв’язані та й розсипалися, корона, крутячись, та й зіскочила з них, впала вона зі столу й стрибнула простісінько в піч.
Дз-з-з!
Потрапивши у вогонь, чарівна корона, спалахуючи, полетіла вниз.
Картина 26
ОПОВІДАЧ. Отак ми ворожимо та радіємо, що я мало не забув про одне страшне підземне місце, б-р-р. Ой, з переляку й забув, як воно називається? Підкажіть, дітусі! Вірно, про пекло я забув розповісти.
В пекельному царстві саме святкували перемогу над Білим світом.
Найголовніший пекельник Вогнюра насилу перекричав гамір.
