ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ.– Ну й люди... За гроші продадуть й доньку рідну... Та тьху!

Стартує.

У-у-у!

Цар-Нюхар од радощів натягує корону аж на самісіньку шию.

ОПОВІДАЧ. Отак-то, діти... А що в цей час робить наш Сирота? Де він зараз, ви знаєте? То підкажіть мені, бо я вже старенький, і можу забути. Де він, га, не чую?

На стайню прийшов Сирота і Конячий міністр.

СИРОТА. А яка наука?

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Непроста. Гній за кіньми чистити.

СИРОТА. Гній? Так я ж на козака, на безсмертного вчитися хочу...

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Злякався труднощів? А коників не жалко? А вони ж брудненькі та нещасненькі, і ніхто їх не любить. О! Був же колись у Греції безсмертний козак Геракл. Так він теж починав – стайні чистив, чистив, аж доки богатирем не став. А ти не просто чистимеш, а матимеш посаду в конячо-кобилячому міністерстві – будеш молодшим кобилмейстером. Згода? Одностайно? Одноконюшно? Одностайно, та тю ти!

СИРОТА. Та згода. А де ж ваше конячо-кобиляче міністерство?

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Та ти що – нетутешній? Де ж воно, як не в стайні.

Зачувши там кроки, Коник-Химородник ховається за купу гною.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Отут чисть, отут на козака й учись!

КОНИК-ХИМОРОДНИК. Бур-бур!

Сироту заведено до стайні, там хтось гучно буркотить порожніми животом.

СИРОТА. Оце така козацька школа?

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. А який же козак без доброго коня, хлопчику?

Конмін вручає йому вила-трійчата.

СИРОТА. То де ж він той чарівний кінь?

Лишившись наодинці, Сирота озирається.

СИРОТА. А кого ж чистити, як нікого нема.

З-за купи гною несміливо витикається Коник-Химородник.

КОНИК-ХИМОРОДНИК. Що? Невже хтось буде чистити мене? Нечувано...

Він визирає, як Сирота починає орудувати вилами-трійчатами й швидко одна купа гною зникає у велетенській тачці.

Шух! Шух!

Коли купа зникла, хлопчина бачить перед собою Коника-Химородника.

Не встиг він протерти очі, як Коник-химородник зник.

ОПОВІДАЧ. Ех, невесело бути в мішку, особливо, коли не знаєш, куди той мішок несуть. Одне добре, що мішок важкий, і іноді вимагає перепочинку.

Летить між хмар Змій-Жеретій із мішком.

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. У-у-у!

Раптом бачить згори:

внизу швидкою річкою поміж стрімких берегів пливе велетенська Риба-ніс із мушлею-баклажкою, притороченою до пояса, махає до нього плавником.

Змій спустився, сів на край скелі.

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Чого тобі?

РИБА-НІС. В який бік пливти до Рай-країни? Треба її попередити про небезпеку!

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Не чую, вода шумить, – кричить Змій.

Тому Риба-ніс випливає поверх води.

РИБА-НІС. Куди, питаю...

не встигла запитати вона, як змій її спритно уштрикнув шаблюкою.

Од чого Рибу-ніс вигнуло дугою.

ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Ото не сунь свого носа, куди не слід. Заклинаю: риба-меч, риба-пилка, риба-молот! А ти була Рибою-носом, станеш же тепер Рибою-мостом. Й тепер по тобі через ріку довіку до мене гості ходитимуть. А я гостей – ой як люблю! Бо серед них трапляються такі смачненькі...

РИБА-НІС (плаче). Я? Рибою-мостом?

Гидко сміючись, Зміюка відлітає.

ОПОВІДАЧ. Ну, гаразд, украв наш Кухар-нюхар царство і став Царем-нюхарем. А чи легко такому злодюжці царювати? Ох, нелегка це справа...

В царському палаці Цар-нюхар намагається щосили читати «Велесову книгу».

ЦАР-НЮХАР. Погана книжка. Чому? Тому, що всі книжки погані. Чому? Тому, що я ж читати не вмію.

Тре очі, поволі засинає.

З’являється Конячий міністр, доповідає Цареві:

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Велика радісна новина: потужність кожної нашої коняки я особисто збільшив до двох з половиною кінських сил...

Цар на троні прокинувся і знову почав жувати ковбасу.

ЦАР-НЮХАР. Годі, годі... Знаю я твої коні та їхню потужність.. Єдино можу сказати, що вони в тебе набагато чистіші стали.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Я готовий. Може переіменуєте мене з конячого міністра в конячо-кобилячого? Вже хваліть.

ЦАР-НЮХАР. Та не тебе, а отого сироту. Через нього моя улюблена коняча ковбаска-сервелат чистішою стала. Ну, ходімо, показуй роботу.

Бух!

Зазнавши стусана від Царя, Кобилячий Міністр отямився посеред стайні.

ОПОВІДАЧ. Якщо ти конячий міністр, то місце твоє де? Вірно, не в царському палаці, а в стайні, межи коней. Якщо вони, звісно, ще там є.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ой, зуби мої, зуби...

ЦАР-НЮХАР. Чи вибити їх тобі, бо вже вони й мені набридли?

Конмін ухилився.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ось він, мій учень, молодший кобилмейстер.

Показує на Сироту.

СИРОТА. Я, як майбутній козак, радий зробити щось хороше у вашому царстві.

ЦАР-НЮХАР. Хвалю.

На це Конячий міністр застогнав і вхопився за зуби.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. О, ці царські слова, які хвалять не мене, а кого іншого...

ЦАР-НЮХАР. Це в тебе, певно, зуби мудрості?

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Та якби, ті ще й досі не прорізалися.

ЦАР-НЮХАР. То це зуби дурості. Ану, перевіримо. Кажу: молодець, хлопчина-сирота!

КОНЯЧИЙ МІНІСТР (стогнучи, нишком). Цей безрідний хлопець ще привласнить собі усі мої заслуги перед троном?

СИРОТА. Ваше величносте, я, як майбутній козак, готовий до нових подвигів!

ЦАР-НЮХАР. Отже, – сказав він, – ти зможеш здобути для мене й Чарівного Веприка?

СИРОТА. Я? Я не знаю, де й шукати його.

КОНЯЧИЙ МІНІСТР. А хто щойно співав:

СИРОТА. Я? Та я не таке співав!

ЦАР-НЮХАР. Цить, коли царі мріють! (Співає).

Конячий міністр улесливо підхопив: