ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ.– Ну й люди... За гроші продадуть й доньку рідну... Та тьху!
Стартує.
У-у-у!
Цар-Нюхар од радощів натягує корону аж на самісіньку шию.
Картина 12
ОПОВІДАЧ. Отак-то, діти... А що в цей час робить наш Сирота? Де він зараз, ви знаєте? То підкажіть мені, бо я вже старенький, і можу забути. Де він, га, не чую?
На стайню прийшов Сирота і Конячий міністр.
СИРОТА. А яка наука?
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Непроста. Гній за кіньми чистити.
СИРОТА. Гній? Так я ж на козака, на безсмертного вчитися хочу...
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Злякався труднощів? А коників не жалко? А вони ж брудненькі та нещасненькі, і ніхто їх не любить. О! Був же колись у Греції безсмертний козак Геракл. Так він теж починав – стайні чистив, чистив, аж доки богатирем не став. А ти не просто чистимеш, а матимеш посаду в конячо-кобилячому міністерстві – будеш молодшим кобилмейстером. Згода? Одностайно? Одноконюшно? Одностайно, та тю ти!
СИРОТА. Та згода. А де ж ваше конячо-кобиляче міністерство?
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Та ти що – нетутешній? Де ж воно, як не в стайні.
Зачувши там кроки, Коник-Химородник ховається за купу гною.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Отут чисть, отут на козака й учись!
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Бур-бур!
Сироту заведено до стайні, там хтось гучно буркотить порожніми животом.
СИРОТА. Оце така козацька школа?
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. А який же козак без доброго коня, хлопчику?
Конмін вручає йому вила-трійчата.
СИРОТА. То де ж він той чарівний кінь?
Лишившись наодинці, Сирота озирається.
СИРОТА. А кого ж чистити, як нікого нема.
З-за купи гною несміливо витикається Коник-Химородник.
КОНИК-ХИМОРОДНИК. Що? Невже хтось буде чистити мене? Нечувано...
Він визирає, як Сирота починає орудувати вилами-трійчатами й швидко одна купа гною зникає у велетенській тачці.
Шух! Шух!
Коли купа зникла, хлопчина бачить перед собою Коника-Химородника.
Не встиг він протерти очі, як Коник-химородник зник.
Картина 13
ОПОВІДАЧ. Ех, невесело бути в мішку, особливо, коли не знаєш, куди той мішок несуть. Одне добре, що мішок важкий, і іноді вимагає перепочинку.
Летить між хмар Змій-Жеретій із мішком.
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. У-у-у!
Раптом бачить згори:
внизу швидкою річкою поміж стрімких берегів пливе велетенська Риба-ніс із мушлею-баклажкою, притороченою до пояса, махає до нього плавником.
Змій спустився, сів на край скелі.
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Чого тобі?
РИБА-НІС. В який бік пливти до Рай-країни? Треба її попередити про небезпеку!
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Не чую, вода шумить, – кричить Змій.
Тому Риба-ніс випливає поверх води.
РИБА-НІС. Куди, питаю...
не встигла запитати вона, як змій її спритно уштрикнув шаблюкою.
Од чого Рибу-ніс вигнуло дугою.
ЗМІЙ-ЖЕРЕТІЙ. Ото не сунь свого носа, куди не слід. Заклинаю: риба-меч, риба-пилка, риба-молот! А ти була Рибою-носом, станеш же тепер Рибою-мостом. Й тепер по тобі через ріку довіку до мене гості ходитимуть. А я гостей – ой як люблю! Бо серед них трапляються такі смачненькі...
РИБА-НІС (плаче). Я? Рибою-мостом?
Гидко сміючись, Зміюка відлітає.
Картина 14
ОПОВІДАЧ. Ну, гаразд, украв наш Кухар-нюхар царство і став Царем-нюхарем. А чи легко такому злодюжці царювати? Ох, нелегка це справа...
В царському палаці Цар-нюхар намагається щосили читати «Велесову книгу».
ЦАР-НЮХАР. Погана книжка. Чому? Тому, що всі книжки погані. Чому? Тому, що я ж читати не вмію.
Тре очі, поволі засинає.
З’являється Конячий міністр, доповідає Цареві:
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Велика радісна новина: потужність кожної нашої коняки я особисто збільшив до двох з половиною кінських сил...
Цар на троні прокинувся і знову почав жувати ковбасу.
ЦАР-НЮХАР. Годі, годі... Знаю я твої коні та їхню потужність.. Єдино можу сказати, що вони в тебе набагато чистіші стали.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Я готовий. Може переіменуєте мене з конячого міністра в конячо-кобилячого? Вже хваліть.
ЦАР-НЮХАР. Та не тебе, а отого сироту. Через нього моя улюблена коняча ковбаска-сервелат чистішою стала. Ну, ходімо, показуй роботу.
Бух!
Зазнавши стусана від Царя, Кобилячий Міністр отямився посеред стайні.
Картина 15
ОПОВІДАЧ. Якщо ти конячий міністр, то місце твоє де? Вірно, не в царському палаці, а в стайні, межи коней. Якщо вони, звісно, ще там є.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ой, зуби мої, зуби...
ЦАР-НЮХАР. Чи вибити їх тобі, бо вже вони й мені набридли?
Конмін ухилився.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Ось він, мій учень, молодший кобилмейстер.
Показує на Сироту.
СИРОТА. Я, як майбутній козак, радий зробити щось хороше у вашому царстві.
ЦАР-НЮХАР. Хвалю.
На це Конячий міністр застогнав і вхопився за зуби.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. О, ці царські слова, які хвалять не мене, а кого іншого...
ЦАР-НЮХАР. Це в тебе, певно, зуби мудрості?
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. Та якби, ті ще й досі не прорізалися.
ЦАР-НЮХАР. То це зуби дурості. Ану, перевіримо. Кажу: молодець, хлопчина-сирота!
КОНЯЧИЙ МІНІСТР (стогнучи, нишком). Цей безрідний хлопець ще привласнить собі усі мої заслуги перед троном?
СИРОТА. Ваше величносте, я, як майбутній козак, готовий до нових подвигів!
ЦАР-НЮХАР. Отже, – сказав він, – ти зможеш здобути для мене й Чарівного Веприка?
СИРОТА. Я? Я не знаю, де й шукати його.
КОНЯЧИЙ МІНІСТР. А хто щойно співав:
Піду, наймуся до Царя
І вивчусь на богатиря?
СИРОТА. Я? Та я не таке співав!
ЦАР-НЮХАР. Цить, коли царі мріють! (Співає).
Носиком він риє,
вухоньками сіє,
дир-дир,
чудо-звір!
Конячий міністр улесливо підхопив: