– Кинь задаватись на макарони, фраєр. Оце ось пальто, котре на тобі, було твоїм до моменту нашої зустрічі. Тепер воно вже моє. Ну, купляй, чи що? Або витрушуйся сей мінут. Ну?

Я торгувався, як візник, до сьомого поту. Він зажадав десять карбованців, я запропонував карбованця. Він скидав по полтиннику, а я накидав по гривенику. Зійшлися на троячці, вдарили по руках. Тут-таки розпили могорич (Гришка Гной витяг з кишені пів пляшки самогону, у мене найшлись ковбаса й хліб). Розплатившись, я потиснув його чесну руку і подався додому, радіючи, що мені пощастило за безцінь купити таке порівняно непогане пальто.

Та одного разу...

Одного разу темної ночі, виринувши наче з пекла, до мене підлетіли двоє здоровенних мацапур і весело заіржали.

– Ха-ха-ха! Володько!! Я найшов пальто.

– Ну, так тягни його сюди, – залунало в темряві.

– Дак в йому пасажир сидить.

– А ти його витруси, – порадив голос із тьми.

– Не витрушується.

– А ти його ножичком підколупай.

– Ну, витрушуйся, дядю. В ту ж мить. Знімай!

– Але дозвольте, – запротестував я. Як же я можу знімати? – Це був гумор шибеника, що раз у раз сходить на мене в тяжкі хвилини життя. – Як же я буду знімати? – резонно запитав я. – За відсутністю фотографічного ап...

– Не стукай тут, слиш? Знімай пальто.

– Пробачте, але ж я можу застудитись і померти. Це варварство! Ідіть ви під три чорти! Хоч ви мене ріжте, нізащо не зніму паль... А втім, будь ласка, беріть.

Останню фразу я сказав, побачивши наведене на мене дуло револьвера.

– Ось маєте моє пальто. Дуже вам удячний, що ви звільнили мене, нарешті, від цієї надмірної ноші, щоб ви нею подавились, грабіжники прокляті!

– Не стукай, тобі говориться. Витрушуй гаман!

– Гаман я, на жаль, забув до... Обережніше з револьвером. Що ви, не бачите, що перед вами людина стоїть? Ось вам гаман. Що? Черевики в мене старі, діряві. Не зніму черев... Чекайте, заберіть револьвер – і маєте ось черевики. Будь ласка, хіба я заперечую? Я навіть радий, їй-богу. Піджак? Але ж... Нате, нате. Беріть. Дуже вам удячний, щоб ви луснули, шкідники прокляті, грабіжники чортові, собачі печінки, стерво свиняче, за вами давно вже плаче шибениця, щоб вам руки поодсихали, чортове кодло...

Пролітаючи темними безлюдними вулицями в напрямку до своєї квартири, я зіткнувся обличчя в обличчя з чудною людиною, що мала точнісінько такий вигляд, як і я, з тією тільки різницею, що він був без брюк.

З вилупленими від жаху очима він упав переді мною на коліна, благаючи мене не вбивати й не грабувати його, бо дві хвилини тому його вже пограбовано.

І хоч я тремтів од собачого холоду й люті на грабіжників, але побачивши цю перелякану на смерть постать у підштаниках, я не втримався, сів перед ним карачки і зареготав. Він зиркнув на мене, в одну мить зрозумів, що небезпеки нема, уважно обдивився мене з ніг до голови, підігнув ноги, сів проти мене, фамільярно ткнув мене пальцем в живіт, і з горлянки його застрибали свистючі, рипучі, шипучі звуки.

Ми довго сиділи один проти одного, корчились од непереможного, нестриманого, всемогутнього сміху і реготали, реготали...

Люба, сонячна, радісна, безтурботна Одесо! Скільки гіркого, мов полинь, болю, скільки безмежно солодкої буйної радости випив я в твоїх широких межах! І тепер іще, проходячи повз наївний будиночок по Пролетарському завулкові проти твоєї кінофабрики, гуляючи біля Московського готелю по Дерибасівській, я часом зупиняюсь і, охоплений теплими хвилями спогадів, тихо скидаю капелюх і побожно схиляю голову.

Твоїй широчезній життєрадісності, твоєму синьому теплому морю, твоїм широким безтурботним бурхливим вулицям, твоїм сліпим завулкам, що й нині бережуть іще мої давно висохлі сльози й мій давно замовклий сміх – моє здивування і мій восторг!

(«Червоний перець», № 18-19, 1929 р.)

________________________

Влітку цього року мені довелося забігти до Лермонтовського санаторію.

Біля віконця, де продавались квитки на якісь вуглекислі ванни, серед неймовірної літньої задухи, від якої дохли мухи, стояла велика черга. Червоні знеможені одесити тяжко дихали й витирали строкатими хустками спітнілі потилиці.

Маленький худорлявий чоловічок кліпнув чорними очмарілими очима і, криво посміхаючись, скорбно розповів сам собі свої враження:

– І кожен преться в чергу, і кожен хоче першим, і кожен хоче ванну, і кожен хоче купатись...

І в ту ж мить на нього глянуло чиєсь перекривлене обуренням гладке спітніле обличчя. І пролунав неповторимий зойк душі:

– Хочеш?.. – Пауза, і за нею, як постріл, крик одчаю: – Нада!!

Ах, гладкий спітнілий обурений одесите!

Скільки разів, коли життя притискувало мене в куток, давило мені глотку і примушувало мене робити те, чого я не хотів робити, від чого мене нудило й вивертало всю істоту, – скільки разів я з ніжністю згадував про тебе і, стиснувши зуби, повторював твоє незрівнянне:

– Хочеш?.. Нада!!

Хто скаже, що ви не розумієте філософію життя, одесити?

В найскромнішому одеситі десь у найглухіших закутках його душі сидить сибарит.

Після гарного обіду одесит зручно вмощується в кріслі, запалює сигару і, мрійно слідкуючи за димними кільцями, глибокодумно пророкує:

– Наше життя – так ето фонтан, которий...

– Соловейчик! – роздратовано перебиває його сусід. – Ви сьогодні цілий день тільки й знаєте: «Фонтан, фонтан, фонтан»!!

Одесит здивовано дивиться на сусіду, незадоволено знизує плечима (чого, мовляв, людина хвилюється з-за всяких дурниць?) і трохи ображено відповідає:

– Так не фонтан.

І тебе я згадую, громадянине Соловейчик.

Згадую тебе тоді, коли бачу, як розумні й поважні люди до сьомого поту з піною на вустах сперечаються з дурнями, доводячи їм яку-небудь копійчану хамелеонисту істину. Тоді розумні люди самі бувають подібні до дурнів.

Чи не краще знизати плечима:

– Ти не згоден? Не розумієш? Так не фонтан!

Часом, коли мені дуже, нестерпно хочеться досягти якоїсь мети, – я, немов скажений бик, до останньої міри напружую всі свої людські сили, розум, серце, м'язи, талант, скрегочу зубами від паленого бажання й болю – я йду до мети. Сили мої не витримують безумного напруження. Я хитаюсь з надмірної втоми, але йду-йду-йду. І раптом – удар. Я не витримую і падаю долі – спустошений, сплюндрований, виснажений до кінця. А мета – ген-ген за синій обрій. Іди, шукай її...

І що ж мені? Плакати? Скиглити? Кусати до крови губи? Падати в безодню розпачу?

А дзуськи! В цей грізний час я згадаю краще про тебе, любий, хороший мій Соловейчик:

– Зірвався? Не досягнув? Добре... Так не фонтан.

– Сімонович! Ви не знаєте, що таке «філін»?

Сімонович відривається від гросбуха і трохи докірливо («ну як же можна не знати такої дурниці?»), безапеляційно, трохи здивований неуцтвом приятеля, пояснює:

– «Філін»? Це риба.

– А чому ж вона отут, у книзі, сидить на дереві?

– Я знаю?.. Сумасшедшая.

Спробуйте спіймати Сімоновича на тому, що він чогось не знає. Не піймаєте. Він скоріше повірить, що риба збожеволіла, пурхнула на гілку й заспівала соловейком, ніж погодиться з вами, що «філін» – звичайнісінька собі птиця.