– І що ж?

– Ліга Націй своє діло знає. «Дикуни ви! – сказала Ліга Націй китайцям. – Міжнародну ввічливість не розумієте. Забирайтесь геть!»

– Ну, ну?

– Ну, і ми знову почали переконувати. Ось телеграма «Сім-бун Ренго»: «Наші аероплани знову літали над Цзіньчжоу, розкидаючи листівки».

– Хм, дивно. Ось тут сказано: «В результаті убито шістнадцять, поранено двадцять п'ять». Не розумію, як це листівка може вбити чоловіка.

– Це буває. Нещасливий випадок. Тим більше, що ми часом друкуємо наші листівки на металі. Для прочности. А всередину – трохи динаміту.

– Для чого ж динаміт?

– Ах, як же ви не розумієте? Щоб було чути, де саме впала листівка.

– Ну, і що ж китайці?

– Мовчать.

– Як так мовчать?

– Просто, мовчать.

– Не розумію.

– Що ж тут незрозумілого?!

– Говорити не хотять?

– Так, не хотять!

– Мовчать?

– Ні пари з вуст. «Ну як, – питаємо, – переконались?» Знову мовчать.

– Бідні голови!

– Та чого там «бідні голови», коли в них навіть голів нема.

– Такі дурні?

– Ні, просто поодривало їм голови. Листівками. Ще спасибі китайським генералам, а то і говорити ні з ким було б.

– Генерали, значить, розмовляють?

– Ого, ще й як!

– Що ж кажуть генерали?

– «Дякуємо, – кажуть, – великій дружній японській нації за те, що встановлює лад у нашій дикій країні і мирним шляхом розв'язує, що полагається». Так і запишіть.

Задоволений журналіст стулив блокнота й побіг на телеграф здавати кореспонденцію.

(«Червоний перець», № 16, 1931 р.)

________________________

Звичайно, цього ніколи не буде. Не може бути.

Але коли б це трапилось, я уявляю собі нашу зустріч так.

– Добридень! – по-солдафонському гаркне він, браво підкручуючи фельдфебельські вуса. – Я думаю, що в нього фельдфебельські вуса. – Чим можу бути корисний? Я – Ґржезинський, соціал-демократ. Начальник берлінської поліції.

– Я так і думав, – замислено скажу я. – Так і думав.

– А я от не думаю, га-га-га! – зарегоче мій співбесідник. – Я просто забороняю, не думаючи. З-заборонить! Воспретить! Тащить! Не пущать!

– Спосіб не зовсім оригінальний, – скажу я. – Ви, висловлюючись м'яко, стирили його в колишньої російської поліції.

– Наклеп. Ви мене ще не знаєте.

– О, пане, ви напрошуєтесь на комплімент. Я дуже добре вас знаю. У нас вас усі знають.

–Звідки, ха-ха?

– Щодня ми зустрічаємо вас у наших газетах. Наприклад, ось: «"Роте Фане" повідомляє, що поліція посилає своїх озброєних провокаторів на пролетарські демонстрації. Це викриття підтверджує навіть буржуазна "Фосіше Цайтунг"».

– Ха-ха, і як це ви догадались, що це мої штучки?

– Тяжко було. Проте догадались.

– Як?

– А ось телеграма: «Заборонено на два тижні комуністичні газети "Роте Фане" і "Фольксехо"».

– І тут догадались?

– Про що саме?

– Що газети ці пристукнув саме я?

– Ну, тут і догадуватись нема чого. Бо далі так і написано: «Навіть серед буржуазних кіл заборона викликала глибоке обурення проти соціал-поліцая Ґржезинського».

– Да-с, – задоволено засяє «соціал-демократ». – Це, можна сказать, мого власного винаходу номерок; що два тижні я забороняю «Роте Фане» на два тижні. Як вам подобається?

– Мені подобається інше.

– Що саме?

– Мені подобається «Штурм».

– Який штурм? — нахмуриться він.

– Отой саме «Штурм», що ви самі викликали його до життя.

– Наклеп. Я ворог їхніх штурмів. Ніяких штурмів я не викликав.

– Даремно гадаєте: замість забороненої вами «Роте Фане» виходить «Роте Штурм Фане». Отже, ви викликали до життя «Штурм». Але цього мало: за «Штурмом» приходить «Дранґ». «Штурм унд Дранґ» – ось гасло сьогоднішньої робітничої Німеччини.

– Хто ви такий? – зіскочить з місця Ґржезинський. – Чого ви прийшли?

– Я прийшов подякувати вам.

– Будь ласка, – знову засяє він. – За віщо?

– Як за віщо? За те, що ви – найкращий вихователь відсталих і засліплених соціал-демократичних робітників.

– О, так. Незабаром я готую навіть лекцію: «Гумова палиця і її застосування до...»

– К чорту лекції. Не місце лекціям там, де починається «Штурм унд Дранґ». Ви пам'ятаєте: недавно в цирку Буша зібралися на мітинг безробітні?

– Пам'ятаю. А поліція їх – гумовими па...

– Так, пане: гумовими палицями. Тоді виступив представник Всенімецького комітету безробітних. І під час його промови до столу президії підійшов старий робітник. Він жбурнув долі свій партійний квиток і крикнув: «Двадцять п'ять років я був соціал-демократом і ось я розриваю свій партійний квиток. Ось він!» Так от, коли ви думаєте, що такі робітники – одиниці, ви дуже помиляєтесь, пане. їх сотні, тисячі, десятки тисяч. Сьогодні вони, прозріваючи, шматують свої партквитки, організують штурм і співають:

Нині Німеччина – бульба барвиста,

Владу забрали буржуї, фашисти,

Править банкір-товстопуз.

Ми загартовані вщент боротьбою...

Лави робочі! Вставайте до бою

За Німецький Радянський Союз...

А завтра вони почнуть провадити свою програму в життя.

На цім місці я вийду: я сказав усе. Але він дожене мене в коридорі:

– Ви мені там за щось дякували. Я, вибачте, не дуже зрозумів, але... Ви забули, що я заборонив іще й робітничу спартакіаду. Я заборонив День безробіття – п'ятнадцяте липня...

– Я знаю, – відповім я. – Про це вам також згадають незабаром.

(«Червоний перець», № 10-11, 1931 р.)

________________________

Чи доводилось вам, товаришу читачу, завітати колись до провінціального літнього театру, на яку-небудь «першу й останню гастроль естрадної трупи музично-вокально-літературно-драматично-балетно-ліричних артистів естради, цирку, опери й драми»?

У вигляді трудових полтинників публіка принесла цим артистам своє довір'я й надію на «розвагу та естетичне задоволення». Стіни театрика тріщать од галасливої юрби.

І от – під рипучу скрипку й жахливий тромбон – вилітає на сцену, виплескується «заслужена артистка балету», яка-небудь Марфа Арфа – шість пудів рухливого, як желе, напівоголеного м'яса.

Ліниво й сонно починає трусити стегнами, хекаючи й витираючи піт величезною червоною долонею. Вибрикує товстелезними, мов ніжки більярда, ножищами і пробує навіть кокетувати з першими рядами.

– Обіцяли класичний балет!! – реве простодушна публіка.

– Спокійно, грома-дя-не! Без хамства. Не виявляйте дикунської провінціальної некультурности. Оце і є класичний балет.

– Другим номером нашої програми – славнозвісний оперовий баритон Ліра-Лірський.

Тоді вилазить на сцену це наочне й найяскравіше втілення пороків, розпусти й «безтурботного життя».

Закрийте очі й слухайте. Ці страшенні звуки, що видираються з його горлянки, нагадують вам старий, допотопний вантажний автомобіль, що везе на бійню пів сотні середнього віку – в розквіті сил і здоров'я – свиней.

Далі ваш непримхливий слух «усладіт» «автор-гумарист-куплетіст-фейлетоніст Яша Вопрос», «повсємєстний восторг публіки». Він співатиме сам куплетик про те: