Газети освітлюють життя й побут усіх трудящих: металістів, шевців, вантажників, лікарів, листонош...

Та ніхто ще не віддав заслуженої уваги тим скромним соромливим нічним працівникам, яких мені раз у раз доводилось зустрічати, коли я повертався глупої ночі на околицю міста додому.

Тільки міліція та каррозшук, та й то не так уже часто, прикрашають життя цих непомітних людей.

Про них я й хочу розповісти.

Темна вітрова хмарна ніч.

Безтурботно насвистуючи якоїсь сумної пісеньки, я, не кваплячись, ішов додому тихою вимерлою вулицею.

Зненацька за спиною моєю почувся хрипкий рик, і я відчув, що хтось смикає мене за рукав.

Я озирнувся. Підозрілого вигляду парубійко, вилупивши очі й намагаючись вхопити мене за рукав, танцював на місці, супроводжуючи цю нескладну роботу загрозливим ревінням.

– Що це має значити? – суворо запитав я.

– Віддавай пальто, нещасний! – прохрипів довготелесий хлопець.

– Ха, скромне бажання! Так це ти для цього й зупинив мене? А навіщо тобі здалося моє пальто?

Він, очевидячки, сподівався, що я, благаючи його не вбивати мене, радо віддам йому пальто; тим-то моє несподіване запитання збентежило грабіжника. Він закам'янів на місці, забувши навіть закрити рота.

– Перш за все – закрий цю дірку, – педагогічно сказав я, тикнувши пальцем в напрямку його рота, а потім...

– Віддавай пальто, нещасний... – боязко загудів він, стримуючи здивування.

– Не строй дурника, – сердито гаркнув я. – Хай вам буде соромно, юначе. У мене єдине й останнє пальто, а ви лізете з дурницями. Фе! Висякайте носа і топайте своєю дорогою, поки вам не влетіло по шиї.

Жахливий грабіжник стояв переді мною, сльозливо кліпаючи очима, винувато підсмикуючи носом прозору рідину.

– Ну, гаразд, – сказав я привітніше. – Ось маєш полтинника. Бери – і котись чайною ковбасою. – Я намагався говорити з ним рідною йому мовою. – Марш!

– Дякую, дядечку.

– Що? «Дядечку»? Хм! Ось маєш іще полтинника. Бери – і зникай в ту ж мить.

– Спасибі, дядечку.

– Хм! Знову «дядечку». Ну, що ж з тобою вдієш? Маєш іще полтинника. Іди – і ніколи більше не роби цього. Чуєш?

– Чую, дядечку, – пропищав грабіжник, простягаючи руку по новий полтинник. Очевидячки, це був дуже розумний і здатний хлопчисько, бо скоро зрозумів, що це нескладне слово «дядечко» може давати йому хоч і невеликий, але певний прибуток.

– Чую, дядечку, – повторив він, швидко потираючи великий палець об указівний і середній.

– Це дуже тішить мене, що ти не глухий, – безсердечно сказав я, – тепер – топай мені звідси моментально, коли не хочеш піймати такого сторчака, що й своїх не пізнаєш.

– Чую, громадянине, – похмуро буркнув він.

– Ну, то-то. Будь здоров.

– Обривуар.

Це був перший грабіжник, гроза цілого міського району, з яким мені довелось зустрітись.

З того часу я почав розуміти, що моє англійське пальто дуже подобається незнайомим мені людям, яких мені доводилось зустрічати вночі по темних завулках.

– Хар-роше пальтишко в цього хрукта, – чув я позаду себе здушений шепіт.

Дивно, але ця коротка й прихильна рецензія на моє пальто ніколи не переповнювала мене ні почуттям тихої радости, ні бурхливим восторгом.

– Ви помиляєтесь, шановний, – хмуро буркотів я. – Моє пальто не таке вже й гарне, як ви волієте гадати. Скрізь латки, дірки. Підкладка подерта. Не пальто, а тридцять три нещастя.

По щирости я мушу сказати, що ганьбив гідність мого пальта я зовсім не з властивої мені скромности.

Згодом я дізнався, що нічні працівники нічого не мають проти того, аби придбати моє пальто в повну приватну довічну власність. Але я був рішуче проти цього і раз у раз відхиляв привабливі пропозиції.

– А глянь-но, Васько, он на того в кепці, – ловив я захоплений шелест. – Як тобі подобається пальто? Подерж-но моє насіння, я йому оселедця в бік встромлю...

– Хар-роше пальто, – погоджувався Васька.

– Пальто – так собі, – казав я голосно, звертаючись до афішної тумби. – А от револьвер у мене – справді один восторг.

При цьому я поклацував своїм старим кишеньковим ножичком.

– Фраєр із собачкою, – люто й розчаровано посилав мені вслід Васька. – Болячка йому в пуп.

З деякого часу я почав пристосовувати на практиці оригінальний спосіб мого власного винаходу, дякуючи йому моє пальто кілька разів уникало небезпеки назавжди перейти від мене до нового власника.

Примітивши недалечко підозрілу тінь, я швидко шмигляв під ворота і звідтам голосно сам до себе гарчав:

– Серього, а нумо роздягнемо цього фраєра.

Услід за цим до мене линув хрипкий сміх і самовдоволений голос:

– Своїх роздягати хочеш, свинячий пуп? Ну, працюйте, працюйте. Ходімо, Гришко, нема чого заважати.

І підозрілі тіні зникали в пітьмі, після чого я міг уважати себе за врятованого.

Траплялось, проте, що у відповідь на мою пропозицію: «Серього, а нумо роздягнемо цього!» – я чув жалісливий голос беззахисного перехожого, який благав мене взяти шубу і дарувати йому життя.

Од шуби я раз у раз одмовлявся.

– Стій, фраєр!

Я став.

– Купи пальто. Гарне пальто, англійське.

– Красно дякую, – несміливо відповів я. – Але я вже маю пальто. Теж англійське. Воно на мені.

– Ну, от і купи його.

– Я дуже шкодую, але це неможливо. Його вже куплено мною пів року тому в магазині «Єсть смисл переплатіть» під фірмою «Абрам Сопляжнік – К°».

– А тепер купи його у «Гришки Гноя і К°». Ну, мерщій!

– Прошу ласкаво пробачити, але ж це моє пальто. Як же я можу купити його в самого себе?