В такому стані мене піймали завбудинку з робітницею, посадили в авто, і веселі одесити могли цього ранку спостерігати незвичайну картину: вулицями Одеси тихо пхався чепурний автомобіль. Робітниця і завбудинку держали мене під руки. Я обмацував очима кожну постать на тротуарі і моторошно, як людина, що заблудила в Сахарі, гукав:

– Он, здається, Чечвянський... Вася-а!

– Сосюра. Чи то не Сосюра? На кого ж вони мене покинули?

Так ми не знайшли нікого, і мене повезли на шкірзавод одного.

Мені було холодно в грудях. Я не боюсь виступати, але опинитись одному... в Одесі... на шкірзаводі...

Та я не шкодував, що поїхав на шкірзавод, хоч і почував себе страшенно самотнім.

Обідня перерва перетворилася на товариську зустріч і закінчилася дружньою бесідою.

Найбільше, звичайно, цікавить усіх питання про українську мову, про українську культуру. Переважна більшість робітників тут українці, але розмовляють російською мовою.

Чому?

Я розповідаю робітникам один випадок, що трапився зо мною тут-таки, на заводі, дві хвилини тому.

Старий майстер ішов спереду, показуючи шлях:

– Сюди, сюди, будь ласка, – говорив він по-українському.

Ззаду залунав сміх.

– Эге, наш Петр по-украински умеет.

Старий Петро почервонів.

А потім, у дружній розмові виявилося, що більшість уміє по-українському. А говорить по-російському. По-українському говорити... соромиться.

У цей час, коли ми в тісному колі розмовляли на шкірзаводі, у другому кінці Одеси решта моїх товаришів під’їжджала до найбільшого Одеського суднобудівельного заводу.

Зустрілися в одному з цехів. Коли Йогансен почав говорити, залунали голоси:

– Говорите по-русски.

– А чому по-руськи? – запитав Йогансен.

– Мы по-украински не понимаем.

– А от ми зараз побачимо, – відповів Йогансен і почав говорити по-українському.

За чверть години:

– Нe, скажіть, товариші, по щирості: зрозуміли?

– Вас-то ми розуміємо, – кажуть. – А от газети не дуже. Чому це?

– А тому, що не всі наші газетярі знають звичайну, людську, не «українізаторську» мову. Треба підтягти наших газетярів, і це повинні робити самі робітники.

І на шкірзаводі, де був я один, і на суднобудівельному, де була решта товаришів, наші розмови закінчилися майже однаково: нас розпитували, як і про що ми пишемо і про що думаємо писати; вимагали робітничої тематики; питали, що робить Хвильовий і яку нову п'єсу написав Куліш. Потім питають, що треба читати з української літератури.

Ми даємо довгий список.

Увечері, лежачи в готелі, починаємо розмірковувати: в Одесі ми вже шостий день, зробили дванадцять виступів, дуже потомились, а нас усе запрошують і запрошують: треба ще до студентів, до червоноармійців, на курси українознавства, до лікарів, і ще, іще, іще...

Нас чомусь приваблює кінофабрика: нас там зустріли дуже тепло. Нам показували нові картини. Нас знімали для кінохроніки. Ми за те читали свої вірші й гуморески.

Любі друзі, українські кінематографісти.

Коли ви випадково прочитаєте ці рядки, згадаєте ще раз сонячні дні нашої зустрічі. Хай вам світить щедре одеське сонце під час ваших натурних знімань. Хай ніколи не блимають ваші юпітери.

Хай ще багато років працює на користь української кінематографії товариш Меж – костюмер, той самий, що говорить:

«Забыл, что у меня сегодня играет Бучма: не то сапоги, не то обмотки».

Генрі Фора, геніальний капіталістичний «соціаліст», сказав одного разу:

– Я не можу дозволити собі таку розкіш, як бруд на моїх фабриках. Бруд на фабриках занадто багато коштує.

Цю істину нам слід було б запам'ятати. І як жаль, що цю істину забули дебальцівські робітники.

Рідко нам доводилося бачити більшу неохайність, ніж на найбільшому Дебальцівському залізничному ремонтному заводі. Скрізь калюжі, іржавий залізний лом, бруд і сміття по коліна.

Донбас узагалі не може пишатися гарними шляхами. Але Дебальцеве побило рекорд. Ох, ці калюжі! Як гостро їх відчуваєш, а надто коли в тебе тече калоша, в підметці дірка і немає при собі зайвої пари панчіх.

Ми йдемо виступати.

Далеко десь передо мною зі спритністю циркового акробата перестрибує з грудки на грудку Остап Вишня. За ним плентаються, взявшись за руки, Панч і Сенченко.

Я, звичайно, позаду. Відстав.

З усієї нашої строкатої компанії я найповільніша, найнезграбніша людина. Проти мене Остап Вишня – це людина-блискавка. Він примушує мене починати збиратись на виступ за три з половиною години. І все ж таки я спізнююсь: мене завжди підводять калоші. У найпотрібніший момент ці прокляті створіння зникають без вісти, і я плентаюсь по калюжах без калош. Через це я завжди стаю об'єктом дотепів Петра Панча. Не знаю, що він робив би, коли б мене не було.

Назустріч нам лавами сунуть робітники.

Сьогодні субота, вони скінчили роботу, зголодніли і квапляться додому. Це чергова «неув'язка». Ті, що влаштовували наші виступи, забули десь щось «ув'язати», «поглибити» й «погодити».

Іду повз натовп і чую не зовсім прихильні одзиви про українське письменство:

– Гм! Письменники... – В голосі убивчий скепсис. – А кому вони нужні?

Настрій падає, і ноги стають важкі.

Чи, може, ми справді нікому «не нужні»?

Але досить було ввійти до клубу, щоб побачити, що ми потрібні, що українське робітництво в масі своїй знає й розуміє нас.

Нас слухали.

Перекривлені увагою, замурзані обличчя, мозолясті брудні руки, блискучі очі. Ці люди прийшли слухати нас просто з роботи, від верстата. Хазяїни нашої країни.

Хтось із товаришів сидить поруч і шепоче:

– Подивишся на аудиторію – і переповнює тебе така бадьорість, така охота до роботи, що...

Сенченко висловлює те, що почуває кожен з нас.

Вишня у нас «вождює».

Він уміє якось надзвичайно тепло й щиро розмовляти з робітниками. Вони бачать і почувають у ньому «свого».

Вишня розповідає:

– Двадцять вісім мільйонів українських селян говорить українською мовою. Соціалістичне відродження нашої країни вимагає, щоб пролетаріат узяв у свої руки провід українським культурним процесом, бо інакше цей провід потрапить до чужих, ворожих нам рук. Річ, кінець кінцем, не в тому, щоб робітник негайно, сьогодні ж заговорив українською мовою. Річ у тому, щоб робітництво зрозуміло потребу опанувати українську культуру.

Аудиторія у нас ідеальна.

Слухають уважно і міркують.

Поважний бородатий робітник устав і скаржиться:

– От коли ви з нами говорите українською мовою, товариші письменники, ми все розуміємо. А от газети – не дуже.

– Не добереш.

Товариші газетярі, чуєте?

Потім ми читаємо свої твори.

Чорт його бери! От де письменник може відчути, для кого він працює. Якими дрібними здаються наші сімейні, міжгрупові незгоди перед лицем нашого соціального замовця – робітника.

Вишневі фейлетони остаточно розворушили аудиторію.

Починається жорстока суперечка.

Чи повинен робітник давати соціальне замовлення письменникові?

Чи покластися, так би мовити, на письменницьке сумління?

Закінчивши виступ, ми йдемо до невеличкої чекальні. Ще хвилинка – і ми в тісному колі робітників.

– Слухайте, товариші! – кричить до нас молодий замурзаний робітник. – Тут до нас один товариш приїздив і казав, що української літератури майже немає, а єсть російська.

Його перебивають:

– Не бузи.

– Ти просто ні чорта не зрозумів.

Починається суперечка, в якій розібратись неможливо.

Але бачимо ми: крига вже пішла. Швидко несеться крига.

Вона знесе і потрощить усіх, хто намагається поставити опір великій культурній справі.

Дехто з нас не вперше на Донбасі. Минув тільки рік, а Донбасу не пізнати. Свідомість робітництва росте уперто, невпинно.

Руйнує перешкоди.

А перешкоди є, серйозні перешкоди.