(Раптом вибухають гучні аплодисменти. Оратор намагається говорити, але громові аплодисменти переходять в овацію. Тоді оратор притискує руку до серця, привітно вклоняється і сходить з трибуни).

_________________

(«Червоний перець», № 1-2, 1932).

Слюсар Рябовол зустрів біля заводської їдальні свого приятеля машиніста Парового і відступив на два кроки назад:

– Паровий, що з вами? Я вас не пізнаю. У вас такий вигляд, наче по вас проїхав зараз вантажний поїзд на сімдесят вагонів.

– Помиляєтесь, – простогнав Паровий. – Навпаки, я займаюсь самоосвітою.

– Та ви ледве тримаєтесь на ногах. Ви блідний як стінка. Ця самоосвіта вганяє вас у могилу?

– Не самоосвіта, Рябоволе.

–А що ж?

– Розшуки книжок для самоосвіти. Ех, Рябоволе! Я мученик, я страдник. От уявіть собі: мені потрібні «Парові турбіни» 1922 року. Потрібен «Літературний конспект»; «Ремонт дизеля»; дореволюційне видання «Нариси з історії техніки» і ще десятки книжок. І я починаю бігати, я гасаю, як скажений, по всіх книгарнях, по крамничках, по букіністах. Я не їм, не відпочиваю, не сплю ночами, я спізнююсь на роботу. Всі мої сили йдуть на біганину й розшуки. Що ж мені робити?

Тоді Рябовол вхопив Парового за могутні плечі й закричав:

– Не будьте варваром! Чуєте, Паровий? Не будьте варваром!

– А. хіба я варвар?

– Варвар! Бо тільки варвар може витрачати час і силу на дурниці.

– Як? Ви хочете сказати, що самоосвіта – дурниця?

– Самоосвіта для робітника – найперша річ, а от ваша біганина – це варварство і дурниця.

– Так що ж мені робити?

– Наївна людина. Адже ж кожен піонер знає, що Держвидав України має такий відділ – «Книга – поштою». Ось вам його адреси: Харків, вулиця Першого травня, 17. О! Київ, Воровського, 29. О! Одеса, Лассаля, 33. О! Дніпропетровськ, Карла Маркса, 49. О! А ось листівка. Негайно сідайте отут у куточку й пишіть: «Прошу надіслати мені післяплатою такі книжки...» Перелічуйте потрібні вам книжки. Можете вимагати яку хочете книжку, незалежно від того, ким, де і коли вона видана. Тепер зазначте свою адресу. Ось поштова скринька. Кидайте вашу листівку. А тепер ідіть додому, їжте, працюйте, спіть і чекайте. До побачення.

Зустрілися вони за п'ять днів у «червоному кутку».

– Рябоволе! – закричав Паровий. – Як мені дякувати вам?

– А що таке?

– Сьогодні одержав післяплатою всі книжки. Без біганини, без турбот, без мук. Я був справді варвар. Скільки часу й сил гинуло марно. Як же мені дякувати вам?

– Навіщо ж мені дякувати? – скромно посміхнувся Рябовол. – Дякуйте іншим. А з мене досить того, що мій найкращий друг перестав бути варваром.

_______________

(«Всесвіт», № 18, 1930).

Ми любимо й знаємо українських письменників з їхніх книжок.

Читаючи їхні твори, ми уявляємо українських письменників заклопотаними людьми в колосальних окулярах, в атмосфері височенних, недосяжних світових питань.

Десь на диспуті ви можете почути від Слісаренка або від Андрія Панова такі слова, що у вас голова закрутиться від серйозности поставлених питань.

Це офіціальна, прилюдна постать українського письменника. Це зима.

Але ось надходить літо, пече сонечко, письменники лагодяться віддатися літньому відпочинкові, і на зміну офіціальному піджакові й жовтим черевикам приходять літні білі сорочки й сандалії.

Українські письменники в пантофлях... У цьому примітивному взутті вони зовсім, зовсім не такі, як в офіціальних лакерках чи елегантських жовтих черевиках.

Пригріває сонечко, вулицею Лібкнехта[18] летить, підстрибуючи, Павло Іванів.

– Павлушо! Куди ти?

Павло зупиняється і розгублено дивиться навкруги.

– Та, розумієш, позавчора у мене взяв колосальний короп. Я як смикну вудилище, а льоска – трісь!!

– Чекай, Павлушо. Що чути з твоїм романом?

– Роман? Роман лежить. Так я того коропа сачком!

– А як з курортними місцями?

– А хто й знав! Скажу тобі правду, що на Дінці зараз не дуже ловиться.

– А. коли ж воно добре ловиться?

– Та хто й зна. Отут у підручнику сказано, що погано ловиться, коли палить сонце, коли йде дощ, коли нема дощу, коли не палить сонце. А щоб правду тобі сказати, – так риба взагалі, на жаль, погано ловиться.

І скільки б ви не говорили з Павлушою Івановим, ви не почуєте від нього інших слів, крім:

– Насадка на гачок... Посипав принаду в річку... Риба підходить до поплавця, сачок, льоска, вудилище, блесна (теж слівце!).

А коли, на нещастя, поблизу іще пропливе зверхдредноутом гуморист Василь Чечвянський удвох із довгоногим Василем Вражливим, і ще нагодиться Яловий, – то краще не підходьте до них. Очі горять ліхтарями. Поплавці, вудилища, льоски, коропи зі свистом розтинають повітря.

Одного разу мені пощастило-таки порушити душевну рівновагу рибалок.

– Скажіть, товариші, – невинно запитав я, – де в рибалок бувають найбільші мозолі?

Письменники почали називати самі непідходящі частини тіла.

– Нізащо не вгадаєте! – злорадно сказав я. – Найбільші мозолі в рибалок бувають на внутрішній стороні ліктя, там, де згинається рука.

– Чому???

– Бо рибалки тільки те й роблять, що гатять себе по цім місці ребром долоні, показуючи: «От-такецького коропа вчора спіймав!»

На мене пролилася злива епітетів, які не ризикую опублікувати в газеті.

Треба ще зауважити, що Петро Панч нажив собі від рибальства мозолі в іншому місці, а саме – на шиї. Бо для того, щоб показати величину спійманого коропа, йому замало половини лівої руки. Він випростує її перед собою, а правою рукою в той час б'є себе за шиєю:

– От-такецький був короп!

Від цього й має на потилиці мозолі, бо показує «коропів» від двадцяти до дев'яноста разів на день.

Невідомо, куди дівалась би риба з українських річок, коли б її не виловлював Петро Панч. Її розплодилась би така сила-силенна, що під рибою не видно було б води.

Це фанатики, поети рибальської справи. І вилікує їх від цього згубного захоплення тільки могила.

Ви бачили колись Остапа Вишню? Ні?

Ось він суне повз Держдраму. В руках у нього сила пакунків. Ясно-сині ласкаві очі розсипають навкруги тепле проміння.

– Що це ви несете, Павле Михайловичу?

– Е, скандал! Вчора оце наглядів качку. Біжить, як скажена. Прикладаюсь із двостволки. З одного ствола – бац! З другого – бац. З третього – бац!

– Чекайте, Павле Михайловичу. Як же це «з третього ствола»? Адже ж у вас двостволка.

– Ай, не присікуйтесь, будь ласка! Хто то йде? Миколо! Олексію! А йдіть-но сюди!

Хвильовий з Досвітнім уже тут, тиснуть руки.

Скільки б ви не намагалися говорити з ними про щось, нічого у вас не вийде. Бо нічого ви не почуєте від письменників, крім:

– А я того селезня дуплетом з чотирьох стволів! Та вбив я, правду кажучи, одну качку, а сказав тридцять. А я, розумієш ти, вважаю, що найперша заслуга мисливця – це не встрелити свого товариша. Для цього, йдучи на полювання, рушницю треба залишити вдома під доглядом надійної людини.

Це наші мисливці.

Письменники з них далеко кращі, ніж мисливці, – і це щастя для української літератури.

Біля пасажу ви можете зустріти ще одну компанію: письменники Юрій Смолич, Копиленко, Сосюра і ще чоловік із п'ять літераторів. Здалека може здаватися, що вони обговорюють долю планети Марс[19]. Підійдіть ближче: