– А я йому як запузирю праворуч, у куток, а він мені – чотири шари фори, та й каже: давай пірамідку! А я йому – ботифон![20] А кий як трісне! Ой, Сашко, ти ще не знаєш комбінованого вдару?

Тут царює більярд. За коропа або двостволку вам тут можуть одірвати голову.

Ось поет Майк Йогансен у білих штанях, із закоченими рукавами.

Він здоровий, як молодий дубок, червоний, як першотравневий прапор; в руках у нього ракетка, а в голові – теніс, теніс, теніс. Першу-ліпшу розмову про що хочете: про підвищення якости автошин, про сонячні плями, про фотоапарати – він моментально зведе на теніс. У Харкові він прославився як один з найкращих поетів і один з найгірших грачів у теніс – і це далеко краще, ніж було б навпаки.

Михайль Семенко влітку забуває про лівий галас, і коли ви з нього й зможете видавити якусь фразу, то фраза та буде така:

– Колекцію найкращих люльок я бачив у одного німецького професора. Моя колекція люльок складається з...

Валер'ян Поліщук – вічний бунтар і реформатор, не терпить сталих форм. Нема нічого на світі досконалого, все на світі треба негайно переробити на його, Поліщуковий, зразок:

– Ну не можна ж так! Треба щось робити! Треба виділити делегацію до Миколи Олексійовича[21]: ми повинні вивчити Норвегію! Фіорди! Затоки! Ще раз – фіорди!

А ось іде артистка театру «Березіль» Валентина Чистякова.

– Добридень, Валю. Коли їдете до Німеччини?

Чудові сині очі її розкидають навкруги таке нестерпуче-синє сяйво, яке мені доводилось бачити тільки під небом Індії.

– Днями їду! – швидко відповідає Валентина Миколаївна. – Кінчаю вивчати Зигмунда Фройда. Самоорганізація! Всі наші пориви треба підкорити єдиному розумовому центрові – раціо!

– Та я знаю. А як з візою?

– Візу вже маю. Нема нічого такого на світі, чого б не могла зробити людина. Це казав ще старий Зигмунд.

– Та я, власне, вже чув...

– Не можна забувати, що єдиному розумовому центрові – раціо – ми повинні підкорити всі наші пориви, захоплен...

– Ви знаєте, Валю, – обережно перебиваю я, – оце недавно я закінчив поему про море. Я вас порівнюю з бурхливим океаном, який...

– Та киньте ви, Льоню! «Море, море!» Зигмунд Фройд давно довів, що це просто уретральна еротика.

Ах, старий Зигмунде! Коли б ти знав, яку вірну, палку ученицю маєш ти в столиці українській. Чи, може, краще тобі було б не родитись, старий Зигмунде?

Автор цих рядків теж трохи хворий... на мотоциклет.

Автора зараз можна бачити тільки в двох виглядах: або він, автор, їде на мотоциклеті, або мотоциклет їде на ньому. Останнє трапляється частіше.

На роботу автор біжить не інакше, як таскаючи з собою мотоциклетне колесо або карбюратор. З кишені в нього завше виглядають на білий світ якісь троси, гумові рурки, ремні, обценьки, насоси.

Тепер автор дошукується, хто винайшов мотоциклет, щоб предати анафемі ім'я цього негідника.

Влітку, коли я лежу десь на пляжі або після мотоциклета спочиваю на зеленому килимі, під гарячими поцілунками сонця, у мене іноді з'являється непереборне бажання по-дружньому притиснути до своїх грудей українське письменство.

Але не все.

А тільки ту його частину, яка влітку божеволіє від радости, спіймавши двовершкову[22] рибинку; вириває останнє волосся на голові, програвши партію в теніс чи волейбол; переповнюється тихим блаженством, убивши після триденного блукання по болотах мікроскопічну горличку; літає на мотоциклах; перебудовує своє життя за рецептами Зигмунда Фройда; тиняється по всій Україні в пантофлях та широченних брилях.

Це влітку.

А взимку – пише хороші твори.

Тільки цю частину письменництва українського мені подружньому хочеться притиснути до грудей.

Товариші! Ходіть влітку в пантофлях, бо в лакових черевиках ви не відчуєте літа.

Ото тоді побачите.

_________________

(«Література і побут», 1 серпня (№ 7), 1928).

Вельмишановний Тарасе Григоровичу!

З великою радістю, з глибоким хвилюванням читав я Вашого листа до мене. Мені надзвичайно приємно, що Ви й досі не забули про моє скромне існування.

З кожного рядка Вашого листа сяє глибока тепла простота геніальної людини. Це мене дуже вразило, як контраст. Бо наші сучасні українські мистці не дуже шанують цю простоту. Після першого десятка видрукуваних віршів або другої постановки наш мистець уже купує собі котелка, встановлює телефон, призначає прийомні години, робить манікюр і до знайомих звертається так:

– Ей, пссст, як вас там?

Зі старих звичок залишає тільки одну: звільняє носа за допомогою пальців. Захоплені «поклонники» цю дію вважають за прояв безпосередности й оригінальности.

Однак до справи. Ви прохаєте мене, вельмишановний Тарасе Григоровичу, написати Вам про наше сучасне громадське життя, про мистецькі справи, про долю героїв Ваших творів. Ви питаєте, чи й досі ще царі та пани п'ють кров народну з такою зажерливістю, як за Ваших часів.

Тарасе Григоровичу! Любий! Та хіба Вам і досі ніхто не переказував? Чи у Вас там, на Олімпі, немає радіоприймача? Немає в нас більше царів! І панів немає! Вже десять років, як викинули в помийницю те сміття. За словом Вашим, «окропили ми волю вражою злою кров'ю». Здійснились Ваші, Тарасе Григоровичу, найпалкіші бажання. Не пізнали б Ви тепер того замученого люду, бо нині він сам, як то кажуть, будує своє щастя і керує своєю державою.

Ех, коли б Ви були серед нас, Тарасе Григоровичу! От написали б поему! Не знаю тільки, чи пощастило б Вам вступити до якоїсь сучасної літорганізації. До «Авангарду»[23] Вас Валер'ян Поліщук напевно не прийняв би, бо у Ваших віршах не почувається індустріалізації фемінізації. Довелося б Вам, напевно, йти до «Нової генерації»[24], до Семенка. Тільки там треба вірші свої робити в такий спосіб, щоб у кожному рядку було не більш двох літер. «Остальное приложится», як каже старе наше українське прислів'я. А втім, у нас існує ще і ВУСПП[25], і «Молодняк»[26], так що можна найти собі літорганізацію до смаку. Існують у нас, до речі, ще й неокласики. Вони запевняють, що відрізняються від класиків тільки першими трьома літерами, але їм ніхто не йме віри.

Дехто з героїв Ваших поем живий ще й досі. Недавно оце мав звістку про Залізняка й Гонту. Живуть вони зараз у Польщі, горять бажанням помсти за свій нарід, що стогне під польським панським чоботом. Кажуть, що ніякі суди, ніякі дефензиви[27] не врятують панів від гніву народного. Завзяті хлопці.

За Катерину не турбуйтесь, Тарасе Григоровичу. Вона акуратно дістає аліменти й почуває себе прегарно. Її малий вже в піонерах. Дуже здатний хлопчисько. Побий мене блискавка, коли за десять років він не буде головою окрвиконкому[28].

Назар Стодоля кинув романтику і працює зараз в кооперації. Вчора зустрів мене на вулиці і, пригладжуючи довжелезну бороду, прогримів:

– Ати, поете, все мрієш? Знай же, мрійнику: жодна волосинка не впаде з голови твоєї без найближчої участи кооперації.