Тепер, здається, він поголив бороду і пішов працювати у ВУФКУ.

Трохи не забув: той богомаз, що вчив Вас малювати, живий ще й досі. Зважаючи на об'єктивні обставини, він спішно перемальовує своїх богів на портрети вождів, вступив до АХЧУ (Асоціація художників Червоної України), мріє про заслуженого художника республіки. Єрмілов, Петрицький і Падалка[29] сумно хитають головами.

Українські театри дуже Вас шанують. Ваші роковини вони завше відзначають постановками інсценізацій Ваших творів. «Березіль» відновив Ваших «Гайдамаків», і так вдало, що навіть досвідчені театри не можуть відрізнити їх від «Седі» чи «Золотого черева»[30].

А ВУФКУ надіслало до Москви примірник своєї постановки «Тарас Шевченко». Дотепні московські кінематографщики з цього приводу порозліплювали скрізь жовто-блакитні плакати з волами, гопаком, медом та горілкою. Дуже вдала реклама. Думаю, що в подяку за таку рекламу Ви потиснули б московським кінематографщикам руки. Так потиснули б, щоб вони, оті руки, захрустіли та й поодсихали б.

А взагалі наше кіно й театри процвітають. Виставляють здебільшого п'єси сучасних українських драматургів: «Седі» Моема та Колтона, «Мікадо» Саллівана, «Золоте черево», «Джиммі Гіґґінз»[31], «Сон літньої ночі» Шекспіра. Класичні автори – Дніпровський, Мамонтів[32] – зараз не в пошані. Щасливим винятком є тов. Куліш. Його п'єсу можна вважати за прийняту до постановки уже в той момент, коли він, позіхаючи, говорить до товаришів:

– Щось скучно мені стало. Я так гадаю, чи не написати мені якусь п'єску, га? Однаково ж її ніхто не побачить.

Ви ще запитуєте, як тепер пишуть наші поети? Добре пишуть. Дуже добре. Часом читаєш вірша якогось молодняківця чи вусппівця і дивуєшся:

– Ну і здорово ж пише хлопець. Просто тобі від Шевченка не відрізнити.

– Та тут і відрізняти нічого, – каже хтось. – Бо він цього вірша у Шевченка повністю «здув». Підмішав трохи індустріалізації – та й годі.

Ну, прощайте, Тарасе Григоровичу. Вітайте там Пушкіна, Шекспіра, Льва Толстого й Гете. Другого разу напишу Вам більше і докладніше, а писати є про що.

А може, Ви сидите оце зараз на Олімпі біля радіоприймача або біля гучномовця і слухаєте мене? Ах, як би мені це було приємно.

Я часто читаю свої твори по радіо, але до цього часу не чув про них путнього одзиву. Чую тільки такі, від яких у мене тихо й безболісно в'януть вуха.

Прощайте, Тарасе Григоровичу. Або краще – до побачення.

З глибокою пошаною до Вас –

Ваш Леонід Чернов

__________________

(«Бюлетень Авангарду», 1928).

Вельмишановний Тарасе Григоровичу!

З моїм першим листом до Вас вийшла неприємність.

Якимсь чином він потрапив до рук Валер'яна Поліщука, і цей видрукував його в «Бюлетені "Авангарду"». Євген Касяненко[33] в «Культурі й побуті» негайно назвав мій лист «одверто халтурним» і натякнув, що коли раніше він, Касяненко, «поблажливо друкував» мене у своїх виданнях, то тепер, після мого «грєхопадєнія», двері його редакції для мене закриті, мабуть, навіки.

Гео Шкурупій теж не пропустив нагоди вилаятись: він поспішив повідомити читачів «Нової генерації», що мій лист до Вас «видержано в стилі дубових дотепів "Червоного перцю"», і взагалі сердиться на мене за те, що я іноді друкую свої маленькі оповідання в цьому журналі. Справді, за чим дивляться Остап Вишня й Василь Чечвянський? Як це вони й досі не догадалися запросити Шкурупія до редколегії «Червоного перцю» на роль борця з «дубовими дотепами»? А то справді виходить скандал: якийсь закордонний журнал повідомляє, що я стою в перших лавах прозаїків «Нової генерації» – і це нам усім псує нерви, а мене особисто псує як письменника: я починаю «губити перспективи».

От бачите, скільки неприємностей. Тим-то я дуже прошу Вас, Тарасе Григоровичу, подбати, щоб хоч цей лист не потрапив до друку, бо буде мені зле. Тим більше, що цього листа до Вас ми пишемо вдвох з Оксаною Забілою.

Дозвольте Вас заочно познайомити:

– Тарас Григорович Шевченко, відомий світові великий український поет.

– Оксана Забіла, молода українська артистка, героїня кількох українських фільмів.

Я знаю, що і Ви, Тарасе Григоровичу, і Оксана Забіла почервонієте, як молоді дівчата, соромливо й ніяково замахаєте на мене руками й скажете дуетом:

– Та що ви, їй-богу. Як вам не соромно говорити таке?

Та дарма. Це вже така вдача наша староукраїнська: що талановитіша людина, то менше вона себе виставляє, більше мовчить про себе і соромливо ховається в затінку. (Цілком вірне зауваження для старих часів та відповідне їм, але непридатне для новітніх, бо у вік електричної реклами скромність треба вважати за порок. – Ред,)

Однак до справи.

Після перших бурхливих привітань (ми не бачились три місяці) Оксана Миколаївна взяла мої руки в свої, заглянула мені в очі й суворо сказала:

– Леоніде, я вас питаю: що це за сезон?

– Да-а, сезончик, нічого сказать, – саркастично відповів я. – Порівняно з нашим сьогорічним мистецьким сезоном, найпохмуріший могильщик – це недосяжний зразок радости, оптимізму й бадьорости!

– Так в чім же секрет?

І ми почали, як завжди, палко дошукуватися причин.

Поговоривши пів години, ми раптом зупинились, розкрили очі й замовкли від здивування: наші думки, наші висновки, наші прагнення, наче частини добре зробленої машини, точка в точку сходилися на одному. Ми почали підганяти, збирати частини цієї машини; машина зашкварчала, шарпонувся маховик – машина запрацювала. Машина – найдоцільніша, воістину прекрасна дитина винахідливої людської думки.

– Оксано, – сказав я. – Напишемо про це Тарасу Григоровичу. Тільки від нього ми матимемо справжнє співчуття, пораду, допомогу.

– Напишемо.

І от ми з Оксаною Миколаївною сідаємо до столу і колективно пишемо до Вас, Тарасе Григоровичу, цього листа.

Над столицею звисла сіра вата осіннього неба.

Спалахнули рампи столичних театрів; почалися склоки між літорганізаціями; до МК[34] письменників почали бігати заклопотані товариші з вимогами негайно дати кімнати; видавництва мобілізують сили для боротьби з авансами; Досвітній з Вишнею виїхали на полювання; до Будинку імені Блакитного раз на місяць, рятуючись від дощу, забігають два-три письменники; під умілою рукою Сосюри й Копиленка зацокали більярдні шари – одним словом, почалося те, що в нас пишно називається літературним і театральним сезоном.

І одразу ж павутиння нестерпної сірятини оплутало наші мистецькі будні. Сонні осінні мухи безнадійно позіхають у редакторських фотелях; піднявши коміри, біжать на роботу заспані артисти; на чолі з Падалкою мляво лаються малярі; і навіть Євген Касяненко «поносіт» українських письменників за «кругову поруку» – тільки за інерцією, так би мовити, «по долгу служби».

В чім річ?

Епоха буяння творчих сил, епоха небувалого відродження пролетарської частини нації, епоха необмежених можливостей для творчого розвитку пролетарського мистецтва! І поруч – мокрі курки, психічний нежить, сонлива доктрина «ніколи подумати», «нема часу», бо день розбивається на тисячі дрібниць – дошкульних, малесеньких, миршавих, але владних, і вони обсмоктують, заїдають мистця, як блохи кудлатого собаку.

В чім же річ?

Багато ми говорили про це, Тарасе Григоровичу. Перед нашими очима – од великих до маленьких – пропливали, мов довженківські гайдамаки, українські мистці, однаково запряжені у важкий рипучий віз української культури: кожен в міру таланту й сил тягне його, поки вистачить сил, по важкому кам'янистому шляху в майбутнє. Раптом хтось когось укусив за ногу (бачили собак в упряжі?) – скавчання, вереск, склока, летять шматки шерсти... Ляскання батога – і знову спокій, тяжке хекання і рожеві стрічки висолоплених язиків.