Ми побачили, Тарасе Григоровичу, просту й жахливу в своїй оголеній простоті річ. І нам стало моторошно, що наші мистці настільки засліплені щоденною боротьбою, аж не бачать цього грізного гальма на колесах нашого допотопного авто:

Ми ще й досі не маємо справжнього мистецького суспільства.

Уявляємо, який скажений галас вчинили б мистецькі шептухи, салопниці[35], клікуші, єзуїти, ханжі, коли ми насмілилися б прилюдно сказати це. Вони утопили б нас у жовчі, підняли б на багнети, змішали б із багном в одній із тих смердючих калюж, куди вони намагаються повалити всіх, хто не хоче танцювати під їхню канонізовану дудку.

Ще б пак! На всіх перехрестях злочинно проголошують вони «благополучіє» на нашому мистецькому фронті, зі спритністю дрібних гендлярів вихваляють свій протухлий крам, цвенькають з висоти своєї конотопської дзвіниці про буяння мистецького суспільства. І раптом...

Раптом:

– Ми ще й досі не маємо справжнього пролетарського мистецького суспільства.

Так, це факт: літорганізації, мистецькі групи й групочки відгородилися одна від одної неперелазною стіною нетерпимости, замкнулися за перегородочками своїх вузеньких, парафіяльних, цехових інтересиків. З хуткістю чумацьких волів сонно пхаються вони «по дорозі в майбутнє » від резолюції до резолюції. Маляри й музики висовують заспані обличчя зі своїх барлогів раз на рік. Наших артистів ми бачимо тільки на сцені та десь у церобкоопівській черзі.

Мишачі нори з українлісівськими канапками[36] та дешевими килимами засмоктують людей.

І цього сезону це особливо впадає в очі.

«Де ж причини?» – запитаєте Ви, шановний Тарасе Григоровичу.

Причини в нас самих.

Навкруги гудуть заводи, росте Дніпрельстан, співають дроти, кричить радіо, мільйонні юрби святкують ХІ річницю Жовтня, сліпучі обрії відкриваються перед нами... А. в кожному з нас під модним піджаком сидить іще гергепа[37] – такий, знаєте, мистецький куркулик з Конотопа, Солопій Черевик у фетровому капелюсі – дурнуватий, але хитрий мужичонка. Інтереси власної клуні (театральної, літературної, малярської, музичної) він ставить над усе. Що йому українська й загальнолюдська пролетарська культура? Аби в його клуні було все гаразд! Українська культура вимагає жертв? Солопій Черевик цього не розуміє. На цю ділянку треба кинути всі ліхтарі, всі юпітери, всі смолоскипи? Треба спільно освітиити цей шматочок шляху? Солопій Черевик чухає потилицю:

– Нема часу, знаєте. У мене в самого роботи до чортового батька. Он мій Ванічка розквасив собі носа на новому романі.

Або:

– Яка там «спільна мистецька думка», коли у нас із прем'єрою не виходить. Павлушечка написав нам таку п'єсу, що хоч плач. Дні і ночі, плачучи, переробляємо.

І от, борсаючись по своїх клунях, письменники не ходять до театру («нема часу»), артисти дізнаються про новини літератури з десятих вуст («нема часу»), малярі махають руками на музик, композитори – на малярів, письменники – на артистів, артисти – на композиторів і малярів, музики – на всіх разом... – таке шалене махання навкруги, що починає крутитись голова. Літературний будинок імені Блакитного порожніє і в'яне, як нарцис під колесами авто.

Мишача нора, затишне кубельце засмоктує людину.

«Ліками від цього може бути зв'язок з масами, – цілком слушно пише один редактор. – Ближче до мас, глибше в маси того класу, пролетаріату, що його ім'ям нині так часто божаться. Глибше в маси, і вони вилікують од отого безнадійного скавуління».

Де один бік справи. Колись я Вам про це вже писав.

А от про другий бік варто поговорити.

Коли ми не хочемо остаточно запліснявіти по своїх конотопських мистецьких клунях, нам треба зараз же подумати про

негайну гостру реформу нашого мистецького співжиття.

Нам треба винайти нові, свіжі форми товариського єднання – без протоколів, секретарів, без портфелів, без засушливої офіціальної казенщини наших звичайних зібрань.

Коли б ми не боялися, що нас зрозуміють надто бульварно, по-богемському, з французьким буржуазним альковно-адюльтерним присмаком (найдуться, мабуть, і такі розумники), – ми сказали би, що

нам потрібен пролетарський мистецький салон:

блискавичні вибухи свіжої думки, гострої товариської критики, відчуття єдности, спільности нашої роботи, обопільної підтримки, запашної дружньої атмосфери, в якій могли б викристалізовуватись думки, ідеї, плани, де нарешті можна було б – horribile dictu[38] – також і відпочити після напруженої нервової роботи серед диму, скреготу й гуркотіння наших творчих буднів. Яблуні в'януть – яблуневі сади квітнуть вічно. Слава і радість яблуневим садам, а найбільша радість тим, хто з прокуреної, задушливої кімнати виходить у той сад – дихати яблуневим цвітом.

Будинок імені Блакитного моторошно порожніє, як трюм покинутого буксирного пароплава. Ось піщана пустеля, де на новому, зрошеному, угноєному, тисячеплодючому грунті, як одна зі складових частин нашої многогранної мистецької роботи, повинен повстати

пролетарський мистецький салон.

Сюди не треба буде притягати за вуха наших шановних мистців. Вони самі будуть прагнути своєї мистецької оселі, вони принесуть сюди свою творчу думку, бо тут їх будуть не тільки «поблажливо» вислуховувати. Тут під впливом мистецького тертя гартуватиметься єдина мистецька думка, тут освіжатиметься голова, буде оновлюватись творча істота, тут набиратимуть сили й досвіду молоді мистецькі паростки.

Будуть вечори, коли сюди завітає запрошений нами робітник від верстата, прийде робкор, червоноармієць, радянський службовець, робфаківець, учений, інженер, прийде нарешті запрошений із сільбуду селянин, що на два дні приїхав до столиці в своїх справах.

Ми порівняли це з нашими казенними інсценізаціями товариських вечірок у Будинку Блакитного – і нас охопила шалена людяна лють проти нашої пихи, ханжества, єзуїтства; а надто проти нашого нечисленного мистецького жіноцтва, що й досі навіть не спробувало вивести нас у яблуневий сад.

Тут ми хочемо, вельмишановний Тарасе Григоровичу, висловити одну єретичну думку, за яку нас – знаємо – підняли б на вила засохлі скопці, добровільні охоронці проклятої моральної спадщини канарково-фіранкових фортець.

Половину вини за весь цей мистецький нелад ми покладаємо на українське мистецьке жіноцтво.

Вірніше, на ті одиниці, що роблять з нами спільне діло, бо, суворо кажучи, з їхньої вини ми ще й досі не маємо українського мистецького жіноцтва.

Ось на кого падає майже історична вина за болотяну тишу, за мишачі нори, за тихі кубельця.

Це не жарт, не фейлетонний парадокс. Це серйозне й тяжке лихо, що гальмує й довго ще гальмуватиме поступ нашої культури.

Хто, як не вона, нова українська жінка-мистець, жінка-громадянка, міцна й культурна жінка-товариш по спільній роботі, хто, як не вона, заллє наш мистецький салон яскравим світлом бадьорости, волею до творчости, блискучою радістю, свіжістю молодости. Хіба не траплялось і Вам, Тарасе Григоровичу, з чадної задушливої кімнати вийти у весняний яблуневий сад?

Відкиньмо з огидою похабні й ханжеські посмішечки мистецьких салопниць, портфелястих людців, що хотіли б наше мистецьке суспільство перевернути на чоловічий монастир з брехливим ідіотсько-благочестивим пуританством зовні, про людське око, і гидкою, дрібненькою, слинявою розпустою вночі по темних кутках.

Хто ж, як не Ви, Тарасе Григоровичу, зрозуміє нас, Ви – бунтар, поет, європеєць у чоботях, в протилежність рушниковим хуторянам у модних піджаках, лакерках і жовтих рукавичках. Ваше життя було тяжке й безпросвітне, але й Ви, мабуть, зазнали щастя відчувати на собі животворчий і прекрасний вплив високоінтелектуального, талановитого, поступового жіноцтва.