__________________
(«Червоний перець», № 5, 1928).
Зойк серед ночі
1
Артист нервово метушився по своїй кімнаті, буркотів під ніс якісь незрозумілі слова, раз у раз зазираючи в розкриту книгу.
Артист студіював роль.
– О, я їм завтра покажу! Я покличу на допомогу весь свій хист, весь свій талант, щоб довести людям, якою досконалою, організованою повинна бути справжня людина майбутнього. Замість осточортілих декорацій, ми збудуємо конструкції, що зображають майбутню світлу республіку праці. Ми зворушимо цілий театр!!!
***
Виходячи з театру після скінчення вистави, він почув таку розмову:
– Здорово все ж таки ламався цей самий актор... Занятно... До цирку ходити не треба. Жаль тільки, що ніхто не співав куплетів. Не люблю я чогось п'єс без куплетів. Скучно. Завтра піду до кабаре «Три підв'язки» куплетиста слухать...
Так говорила публіка.
Дошвендявши додому, артист упав на ліжко і довго плакав великими сльозами ображеної дитини.
2
Скуйовдивши волосся, закінчував композитор новий твір.
– О, ви, созвучності й дисонанси! О, шуми, верещання, ревіння, скрегіт, свист і шипіння фабрик і заводів! Ось справжня музика відроджуваної країни!
***
– Гм... Паршиво грає цей патлатий. Зуботичить по клавішах, виє. Позіхати охота. Ні тобі чарльстона не заграє, ні «Кирпичики»[12] тобі, ніякого вдовольствія.
Так говорила публіка.
Композитор заскреготів зубами так, що передній зуб хруснув, зламався й випав.
3
Поет закінчив поему й, потираючи руки, сяючи, як мідний таз на сонці, бігав по кімнатці.
– Всю свою майстерність, всю кров, всі нерви я віддав цій поемі. О, що це буде за поема!! Розпеченим залізом випалює вона і болячки минулого й просто-таки тягне людей до самоорганізації, вчить підкоряти темні почуття єдиному розумовому центрові.
Так думав поет.
***
«З точки зору паліативної конгломерації люмпен-пролетаріату і фіктивної кваліфікації антифемінізму, вищецитована поема не реабілітує мобілізацію асенізації, але систематизує ідіотизацію критикації...»
Щось у цім роді писали критики. Поет заплакав, махнув рукою й пішов у репортери.
4
Художник відправляв на виставку нову картину.
– От! Хай дивляться й радіють. Хай в цій картині люди побачать, яким повинне бути наше життя й яким воно буде. Чудесна гармонійність ліній, фарб і форм, найвища економія засобів, сполучення художньої вартости з утилітарністю – ось малярство майбутнього!
Так думав художник.
***
– Ці художники – перші безобразники в світі. Хіба в коня буває дев'ять передніх ніг? І потім – чому це у нього вантажник по веселці ходить? Не вірю!
– А ви підійдіть-но сюди, Іване Йвановичу. Гляньте-но ось на цей-о сюжетець. Таку бабьонку голячки одпечатав, що подивитись любо! Пальчики оближеш! Оце художник, оце я розумію! А груди, груди, хі-хі! Це вам не вантажник на веселці.
– Взагалі я вам скажу, коли хочете, що молодь сучасна нікуди не годиться. Далеко їй до наших вельмишановних, високоповажних, трам-там-тарарам...
***
Художник плюнув і, загарчавши, втік.
Вам, плісняві касти гнилого міщанства, з щирою ненавистю присвячую ці рядки.
___________________
(«Культура і побут», 30 березня (№ 13), 1928).
Великий жартівник
Мені розповідали одного разу – було це на зорі радіомовлення, – як одна радіостанція транслювала якусь оперу.
Прогриміли останні акорди, і радіослухачі почули:
– Альо-альо, товариші! Трансляцію закінчено. На добраніч. Заземлюйте свої антени.
Радіослухачі вже хотіли виключити свої гучномовці, коли раптом по всіх кутках Радянського Союзу тисячі гучномовців одчайдушно заверещали жіночим голосом:
– Ай, пустіть мою руку! Що це справді за нахабство?
Скандал був не дуже великий, зате привселюдний.
Великий жартівник – мікрофон помстився за те, що його забули вчасно виключити, і по цілій країні радянській передав законний протест дикторки, яку не в міру палкий радіотехнік чи, може, диктор вхопив за руку вище дозволеного місця.
То розповідали мені.
Тепер розповім я.
У нижченаведеному немає жодного слова вигадки.
1
Композитор Синиця, сидячи біля свого приймача, трохи не впав непритомний, коли почув по радіо:
– Альо! Прослухайте тепер твір сучасного композитора Синиці, що помер 1920 року.
Чи треба говорити, що Синиця і зараз живий-здоровий і помирати не збирається.
2
Піаніст сидить у мікрофонній залі біля рояля.
– Альо! – гукає в мікрофон музкерівник. – Піаніст Пактовський виконає вальс на чотири руки.
Піаніста охоплює жах. До цього часу і він, і його мама думали, що в піаніста тільки дві руки. Звідки взялися в нього ще дві – невідомо.
3
– Слухайте, товариші, перерву на п'ятнадцять хвилин.
– Цікава штука ця перерва, – бурмотить біля свого приймача селянин з Конотопщини. – Тільки як же її слухати, оту перерву, коли як єсть ні чорта не чути?
4
Товариші слухачі слухають пояснення до опери «Фауст», і чують вони таке:
– Фауст кинувся на Маргариту, а вона не суперечить.
Жаль, що вона не суперечить. Доведеться спустити завісу і пояснити Маргариті, що не можна ж так поводити себе на очах у численної публіки столичного оперового театру.
Або ще так:
– Кармен умирає і падає непритомна.
Чудійка ця Кармен! Порядку не знає. Забула, що спершу треба впасти непритомною, а потім уже вмирати, а не навпаки.
5
– Альо! Тепер музичний ансамбль проспіває дві пісні.
Добре, що музичний ансамбль не послухав свого керівника, не вишикувався біля мікрофона і не заспівав рипучими гугнявими голосами «Ой у лузі!».
6
