Нині, на дванадцятому році Жовтня, ми маємо не один десяток українських жінок, які можуть пишатися з того, що з перших років революції з нами крок у крок несуть на своїх плечах тягар нашої культури (немає потреби називати їхні імена). Хіба не вони перші повинні були вибухнути думкою про пролетарський мистецький салон?

Ні, вони затишно мурчать по своїх тихих кубельцях.

Поговоріть з ними. Як перевернутим кріслом, вони захищатимуться «біологічною трагедією» і «об'єктивними соціальними причинами». І, між нами кажучи, Тарасе Григоровичу, тут наші жінки мають певну рацію.

Жінка і громадськість. Жінка і мистецтво. Жінка і сім'я... – вічно муляюча й досі ще не розв'язана проблема. Правда, на сьогоднішній день ми маємо низку видатних марксівських праць, що теоретично намагаються розв'язати це питання в позитивному розумінні. Але практика життя каже нам про інше. Жорстока трагедія переслідує найкращих, найактивніших жінок нашої країни. Жінка-громадянка і жінка-мистець тільки тоді мають право ними бути, коли вони цілком гублять свій жіночий знак, свій жіночий початок. Багато (ох як багато) ще є таких портфелястих людців, що й досі громадську активність принадливої, гарно одягненої жінки вважають за примху, за каприз особи чарівного полу. На жаль, ще й сьогодні потрібен маскарад: кепка, косоворотка, засалені брудні коси, цигарка в зубах і портфель (обов'язково старий, потертий) під пахвою. В такому «стандартизованому» вигляді з жінкою розмовляють як з товаришем. Інакше вона «особа чарівного полу».

Так. Але це не може оправдати заспокоєного мурчання по тихих закутках «самозаглиблення». Це не оправдує тих найкращих жінок України, що, вдарившись лобом об стінку подібних препон (жінка – громадськість – сім'я – мистецтво), замкнулися в собі й відійшли від активного громадського життя. На тих, хто спить на волі, історія показуватиме пальцями, як на нікчемних і жалюгідних рабів.

Коли ми говоримо про роль жінки в пролетарському мистецькому салоні, ми з огидою відкидаємо образ буржуазної великопанської салонної «левиці», що вміє бавити гостей, вміє про все поверхово поговорити, в курсі мистецьких і навіть політичних сенсацій та скандалів, знає всі плітки, знає манери і лоск. Салонна матрона нам не потрібна.

Але українську жінку-мистця, громадянку й товариша ми хочемо бачити господинею в мистецькому салоні – в повному озброєнні культури, інтелекту, жіночности.

Солопій Черевик не зрозуміє нас. Він буде трухляво хіхікати або жбурне в нас кавалок бруду зі свого гнилого словесного багна.

Але Ви, Тарасе Григоровичу, – поет, бунтар, європеєць – Ви відчуєте те, що ми хочемо сказати. Ви можете зробити те, що не під силу нам. Що можемо зробити ми, молода артистка і скромний письменник з півдесятком фарб на своїх учнівських палітрах? У Ваших же руках – геніальне перо світового поета, велетня мислі й слова.

Так от, напишіть Ви їм, Тарасе Григоровичу.

Напишіть нашим жінкам, яку велику місію покладає наша доба на їхні плечі. Напишіть, що не сміють вони дрімати по своїх мишачих норах, не розцвівши в'янути. І ще напишіть, що найгеніальніші паростки творчої думки в'януть на кам'янистому ґрунті індивідуалізму; сохнуть без сяйва синіх, карих, чорних очей; гинуть без тучного дощу жорстокої дружньої критики.

А портфелястим людцям гримніть, щоб зі спритністю одеського кравця не моталися під ногами зі своїми неміщанськими мірочками.

Від легендарної Роксани через гетьманську Марію[39], покритку Катерину з темряви сивих віків вилинула колишня вікова рабиня в осяйний Жовтень – не для того, щоб на дванадцятому році його заспокоєно замурчати в тихому закутку, як нікчемне кошеня, якому для повного щастя досить чашки теплого молочка й м'якої канапи.

Стіни житлокоопівських закутків міцні й непроникні. Крізь них не проходять великі й грізні вибухи борні, де серед диму й полум'я, серед зривів і катастроф чорні від диму люди закладають фундамент майбутнього будинку української пролетарської культури.

Хай розчиняють вікна.

Хай розчиняють вікна, поки не пізно.

Ваші, Тарасе Григоровичу,

Оксана Забіла

Леонід Чернов

Харків

Жовтень 1928

_________________

(«Мистецькі матеріяли Авангарду», 1929).

Скільки облич має Одеса?

Два, три?

Ні, не два й не три. Далеко більше.

Наприклад: що найбільше вразило нас, коли ми помчали авто широкими сонячними вулицями?

Перше, що нас вразило, – це напис на паркані величезними білими літерами крейдою: «Райх, пріході на Ланжерон»[40].

І друге – це одеські «Известия» – на три чверти українською мовою»[41].

От два бігуни[42], два полюси сьогоднішньої Одеси.

З одного боку – відомий цілому світові одеський «любопітнік», гонивітер, ледарюватий піжончик – отой самий, що за часів імперіалістичної війни торгував «діабетом»[43]. Тепер нащот «діабету» важко. Доводиться йти на біржу праці або перебиватись дрібненькими «дєлами», фланірувати по Дерибасівській і зітхати, зітхати...

«Любопітнік» надзвичайно «компанійська людина». Він вам усю душу викладе, як на долоні:

– Ви ж розумієте: була Одеса-мама, стала Одеса-яма. Раніше, коли ти не хотів заробляти, ти повинен був затуляти руками кишені, інакше гроші самі туди сипались. А тепер...

Тяжке зітхання.

Погано живеться неробам в Одесі. Немає «дєл». Доводиться працювати.

Сам Гольдштейн зажурився.

Про Гольдштейна в Одесі є легенда.

Ще за часів громадянської війни він випадково знайшов портфель з дуже важливими документами. Приніс і віддав. «Яку нагороду хотіли б ви за це мати, Гольдштейн?» – «Я хотів би одне, – відказав Гольдштейн, – щоб мені дозволили вільно торгувати горілкою».

Дозволили. Найрозкішніший ресторан у «Лондонському» готелі належав Гольдштейнові. Фокстрот, коштовні вина, знамениті одеські музиканти – Мітнік і Саксонський»[44], ті самі, що «своєю музикою держать Ерденка[45] у жилетному кармані».

І справді, прекрасні музиканти. Мітніком і Саксонським пишається Одеса.

Але сьогодні закрили Гольдштейна за борги.

Маленький, чорненький, гладенький, елегантський, з чорними щіточками вусиків, він страшенно розмахує білими здобними руками і кричить:

– Можна «делать дело»? Спробуй. Не встигнеш почати, як сам себе мимоволі питаєш: «Гольдштейн, камо грядеши, кво вадіс?»

І сам собі відповідає з фаталістичною покорою:

– Ясно. І к неплатежу. А фінвідділ має право штрафувати від двадцяти п'яти до шестисот карбованців. Но, как хороший співак, він завжди бере верхнє «до».

Старі, завзяті одесити сидять тепер на сонечку на бульварі Фельдмана і скептично поглядають на порт. Вони бачили «кращі часи». Тепер ліве око примружене (як примружив його дванадцять років тому, так воно і лишилось), і з ока того бризкає убивчий скепсис, недовіра, презирство.

Це уламки старої Одеси.

А поруч буяє нова Одеса, бурхлива пролетарська красуня. А поруч одеські «Известия» – на три чверти українською мовою.