В Одесі українська газета.

Влітку цього року автор цих рядків жив в Одесі і ходив у тропічному шоломі. Якось у трамваї якийсь допитливий одесит не втримався:

– Скажіть, ви англієць?

– Ні.

– Ах я чудак! Як я не догадався, що ви австрієць.

– Ні, я й не австрієць.

– Гм! – Довга пауза. – Я сам собі дивуюсь. Як це я не вгадав. Кожна дитина скаже, що ви німець.

– Ви знову помилились. Я не німець.

– А хто ж?

– Українець.

– Ага, значить руський.

– Ні, не руський. Українець.

– А, тепер розумію: малорос.

– І не малорос. Я – українець.

В очах у нього –– здивування й нерозуміння:

– Да какая ж разніца?

Україна, українець, українська мова – це пересічний одесит розуміє тільки в пристосуванні до посвідки другої категорії[46]. Далі українське кінчається. Далі починається «Малоросія».

І оцей самий одесит починає читати українську газету.

Дозвольте тепер дати коротеньке слово цифрам.

В Одесі 341 тисяча населення.

Одна лише велика промисловість налічує двісті підприємств Дрібних підприємств більше восьми тисяч. В Одесі двадцять тисяч робітників. Тут великий Суднобудівельний завод імені Андре Марті. Машинобудівельний завод імені Леніна. Джутова[47] фабрика. Дві шкіряні фабрики. Великий Завод сільськогосподарських машин імені Жовтневої революції. Він випускає один плуг що півтори хвилини.

Оце і є другий полюс славного міста Одеси з двадцятитисячною армією робітництва – той полюс, куди ми приїхали продемонструвати свою роботу і почути слово нашого споживача.

Про наш перший виступ в одеському Будинку преси писали так:

«Тов. Демченко гаряче вітав українських письменників. Сосюра. Йогансен. Слісаренко. Вражливий. Василь Чечвянський. Леонід Чернов. І кожне ім'я ми зустрічали як близьке, як знайоме, як рідне...»

Ми не маємо сумніву, що тов. Свєтлов як гостинний хазяїн трошки перебільшив і наговорив нам компліментів. Бо нас, звичайно, мало знає не тільки трудяща Одеса, а навіть одеський професор Волков[48], який, читаючи доповідь, мало не переплутав наші прізвища і виїжджав на загальних фразах.

У Будинку преси нас слухала кваліфікована аудиторія, і я занотував у себе в блокноті: «Цілком помітний перелам у ставленні одеських робітників мистецтва до української культури».

Цей перелам справді мене вразив. І треба знати пересічного одеського робітника мистецтва, щоб зрозуміти моє здивування.

Йогансен на естраді. Читає. А за лаштунками художник одеської «Вечірки» накидає портрет Василя Чечвянського.

Обидва нерухомі. Чечвянський позує, художник з головою поринув у роботу. Пильно малює і, між іншим, кидає Чечвянському запитання.

– Слушайте, откуда вы приехали?

– З Харкова.

– Куда едете?

– В Харків.

Пауза. Малює.

– Что вы с этого дела имеете?

– Майже нічого.

Художник зневажливо, недовірливо дивиться на Чечвянського («Бреше, фраєр» ) і знизує плечима:

– Стоит ездить...

Ззаду хтось підходить. Художник, не відриваючись від роботи, до нього:

– Слухайте, Навроцький... – Пауза, малює. – Ви мінє забгали стуль... – Пауза, малює. – Я очень устал... – Пауза, малює. – Я на вас ругаюсь...

– То я вам зараз дам стільця.

– Не надо... Я этого уже кончаю.

У цьому діалозі – ціла психологія одеського митця в лапках, що вже, на щастя, поволі зникає.

Раз ви «с этого дела» нічого не маєте, то «стоит ездить».

І хоч нам приємно було виступати перед такою гостинною, уважною аудиторією, проте ми з нетерпінням чекали нашого виступу на Одеському окружному з'їзді рад.

О, це зовсім інша аудиторія. Нас тут зустріли без компліментів, але ми без слів бачили тепле ставлення до нас господаря Одещини.

Тов. Триліський[49] говорив так:

– У вашій особі ми вітаємо українське пролетарське письменство, що так буйно розквітло за часів нашої революції. Вашу працю ми вважаємо за невідійману частину загального соціалістичного будівництва. Ми знаємо, що ви являєте ті течії українського пролетарського письменства, що своєю творчою роботою сприяють пролетаріатові в його боротьбі за здійснення соціалізму.

Потім ми читали свої твори. Коли виступав Сосюра і читав свою «Червону зиму», я дивився в обличчя літньої селянки, що сиділа в першому ряду. Я бачив, як вона приставляла руку до вуха, щоб краще чути. (Сосюра під кінець читає дуже тихо.) Я бачив, як вона розкрила рота. І я бачив, як вона плескала й вимагала, щоб Сосюра прочитав іще свій вірш про батька.

Хай ті письменники, що вагаються, частіше перевіряють свої твори перед робітничою аудиторією. Хай частіше слухають відгуки робітників про свої твори.

Скінчивши виступ, ми говорили з тов. Триліським. Завбудинку преси розповідав йому про план наших майбутніх виступів на найбільших фабриках і заводах.

Слісаренко сидів блідий – йому напередодні сподобались купати (жахливі одеські ковбаси на три чверти з перцем, гірчицею, мало не товченим салом), і тепер Слісаренко трагічним голосом говорив, що йому, мабуть, доведеться передчасно виїхати до Харкова.

– Не пустимо. Не пустимо! – говорили нам. – Лікуйтесь в Одесі. Відпочивайте. Завтра ми дамо вам автомобіль і покажемо Одесу з усіх боків.

Слісаренко сидить, посміхається з виглядом мученика науки, якому роблять вівісекцію.

Національний склад славного міста Одеси такий: росіян – 156 тисяч, євреїв, здебільшого зросійщених – 153 тисячі і українців – теж зросійщених – 47 тисяч. За соціальним складом найбільший процент зросійщених українців падає на робітництво.

Після цього ясно, як обережно треба підходити до питання про українізацію Одеси.

У цьому ми переконалися, коли після виступів у центрі міста поділились на групи й почали їздити в гості до робітників на найбільші одеські підприємства.

В перший же день мені довелось тут дуже перетремтіти.

Я сплю, як відомо, довше за всіх. Того ранку я прокинувся від удару по голові: розплющивши очі, я побачив над собою зава Будинку преси з якоюсь жінкою. Завбудинку необережно впустив мені на голову свій жахливо важкий портфель. Тепер він збентежено чухав потилицю і говорив:

– Я вас дуже прошу. Якомога швидше. Нас чекає авто. Там обідня перерва.

– Де?

– На шкіряному заводі.

– А де решта письменників?

– Снідають. Де ваші черевики? Поспішайте, товаришу.

Я одягся й побіг шукати товаришів.

В їдальні Чечвянський з Вражливим покірно чекали на Йогансена й Слісаренка. Ці двоє, як звичайно, побігли розшукувати дріб. Цей дріб якимсь прокляттям висів над нашими головами в Одесі. Увесь свій вільний час Йогансен зі Слісаренком акуратно розподіляють на дві рівні частини: першу вони витрачають на біль у шлунку, другу – на шукання дробу. Вони купують неймовірну кількість дробу. Я боюсь, що незабаром Слісаренко з Йогансеном вистріляють усіх зайців на Україні.

Я нервуюсь: біля готелю нас чекає автомобіль, а Йогансена нема. Я лечу на Дерибасівську, бігаю по всіх мисливських крамницях і в кожній дістаю стандартну відповідь:

– Були й зараз тільки вийшли.

Нарешті я ловлю мисливців. Ідемо до їдальні. Але Чечвянського вже немає. Він пішов по мисливських крамницях шукати нас. Лишаю в їдальні Йогансена, біжу шукати Чечвянського. Піймав. Ідемо до їдальні. Йогансена там уже немає. Він пішов шукати нас.

Кінчилося тим, що ми безнадійно розгубили один одного, і всі, люті й похмурі, з лайкою і скреготінням зубовним бігали по вулицях, шукаючи один одного.