До нас у вагон (жили ми у вагоні) приходив учитель.

– У нас тут, – каже, – понад сто вчителів, а таких, що усвідомили собі справу, – душ п'ять, не більше. Дрібні службовці переважно гальмують діло. Ви подивилися б на них. Справжні допотопні екземпляри.

«Допотопних екземплярів» ми, треба сказати одверто, так і не бачили: вони тікали від нас, як чорт від ладану, або перефарбовувались у захисний колір.

Зате на виступі в школі, в молодих блискучих очах школярів, у захоплених обличчях ми бачили запоруку того, що ми переможемо.

Кременчуцькі робітники зустріли нас по-товариському уважно.

Але це зовсім не «захоплені поклонники». Літній робітник Крюківських вагонних майстерень, слюсар, що не має жодного уявлення про наші літугруповання і паршиві літсварки, влучає в ціль:

– Доводилось мені читати сучасних письменників. Доводилось не раз... Так от, читаєш, читаєш, і зло тебе бере. Зразу видно, що сидів чоловік у кабінеті й «сочиняв». Так, товариші, не виходить дєло.

Панч записує, хоч ці зауваження зовсім не до нього. Він один із перших письменників, хто підійшов до робітничих тем.

Сосюру знають скрізь. Особливо вчительки. А також школярі.

Коли ми читали для школярів і Сосюра, забувши далі слова свого вірша, зупинився і безпорадно подивився на нас, то один зі школярів тихенько підказав далі.

Школярі... Молодість... Вони розвісили по стінках наші фото, частували нас яблуками і цукерками.

Стільки молодого сміху, буяння, радости, що одного з нас охоплює відповідний настрій і він починає наспівувати мотивчики з «Алло на хвилі»[50].

Маленький карапуз докірливо хитає головою.

– Чого ти?

Карапуз солідним баском:

– Такий великий дядя – і танцює...

Але не скрізь ми танцювали. У великій світлій залі окружкому[51] секретар докладно розповідав нам про п'ятирічний план їхньої округи, про хлібозаготівлі, українізацію і культурне будівництво. Ми дістали про Кременчуччину великий гарний матеріал.

Про наш візит до червоноармійців гарматного полку слід писати цілі підвали[52]. А сьогодні – коротенько.

За старих часів слово «касарня» було погане слово. Воно визначало бруд, казенщину, жах.

Тепер червона касарня – осередок культури, чистоти, охайности.

Нас повели в їдальню. Але ж, даруйте, хіба це їдальня? Це затишний прекрасний ресторан. Так, навіть радіо грає під час обіду. Власна маленька радіостанція, утворена самими червоноармійцями. Двічі на тиждень – радіогазета.

Церобкоопові нашому треба повчитися варити такий гарний борщ, яким нас частували червоноармійці.

Я боюсь набриднути читачеві описом прегарних червоних кутків і гімнастичної зали.

Чечвянський довго дивиться на правильні ряди червоноармійських ліжок, укритих сірими ковдрами, на яких унизу написано «ноги». Це щоб червоноармійці правильно застеляли ліжка.

Стояв Чечвянський мовчки. Підходить до нього краском.

– Ну, що скажете, товаришу?

– Що скажу? – рипить Чечвянський. – Скажу, що в старій касарні солдат від «муштри» не знав, куди подіти навіть свою бідолашну голову. А тепер червоноармієць знає, куди йому класти навіть ноги.

Жарт полетів по касарнях.

Святковий настрій охопив нас іще на харківському вокзалі. Ми їхали на Тиждень української культури – на бучне свято, що сколихнуло ціле велике індустріальне місто, місто заводів-велетнів.

Трапилось так, що на цей тиждень збіглося кілька великих свят: Шевченкові свята, десятиріччя Шевченківського театру, свято Паризької комуни, конференція МОПРУ[53], двохсотий номер дніпропетровської газети «Звезда».

Ми їхали на Всеукраїнський зліт письменників, артистів, режисерів, драматургів.

Про це гомоніли на харківському вокзалі.

– До речі, ви всі поїдете в твердому вагоні, – додав Шпол[54], уминаючи другу порцію шніцеля. – По-пролетарському. Бо м'яких квитків уже немає. Неув'язка.

«Неув'язка» не завадила нам спати на твердих полицях, під акомпанемент оглушливого верещання чийогось двомісячного нащадка.

... На дніпропетровському вокзалі – прапори, оркестри, представники робочих організацій.

Плакат:

«Вітаємо дорогих гостей.

Шевченківці».

Заступник наркома освіти тов. Полоцький[55] промовою починає мітинг.

Рожевий морозний ранок. Чекаючи нас, чмихають автомобілі.

Тов. Полоцькому відповідає зав. агітпропвідділу.

Він говорить про величезне значення Тижня української радянської культури для дніпропетровського робітництва.

Далі говорять представники комсомолу й Червоної армії.

Скінчили.

– Де ж Остап Вишня? –– гукають з натовпу.

– Покажіть Остапа Вишню.

У Максима Лебедя[56] такий осяйний, святошний вигляд, що його приймають за Вишню.

– Ні, Вишні тут немає. Вишня з Хвильовим, Любченком, Кулішем, Яновським приїде трохи пізніше з Артемівська.

Під’їжджають автомобілі.

З готелю рушаємо до Шевченківського театру.

Скільки знайомих облич! Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ... І як гігантська скеля серед бурхливого моря, над нами велетенська постать режисера Червонозаводського театру Василя Василька.

Обдивляємось театр.

Так, шевченківці добре підготувались до свята.

Їхня невеличка виставка свідчить, що тут працювали дбайливі руки.

А сонні обличчя керівників виставки Н. Ващенка і К. Капатського свідчать за кілька безсонних ночей; люди працювали здорово і вчасно закінчили устаткування виставки.

Тут – історія Шевченківського театру, вітрини українських книжок, українських фільмів і макети постав: «Інженер Мерц», «Собор Паризької Богоматері», «Мина Мазайло».

Далі галасливою, веселою юрбою сідаємо на перший номер і їдемо до крайового музею, до Яворницького[57]. Максим Лебідь, як дбайлива квочка, збирає курчат – держить нас укупі, не дає розбігатись.

У музеї, під дзюркотливий струмочок пояснень старого Яворницького, ми з головою поринаємо в сиву-сивезну старовину: ми в гостях у запорожців і гайдамаків, із темряви сивих віків дивляться на нас Настя Скоропадська і Максим Залізняк.

Увечері театр ломиться від натовпу.

Коли підноситься завіса, по спині пробігає легенький холодок: у президії біля шістдесяти чоловік.

Приїхала вже й друга група, тільки Вишня заховався в «червоному кутку» – п'є чай.

Відкриває урочистий вечір Полоцький.

Він говорить про те, як пролетаріат мусить опанувати українську культуру:

– Справа української пролетарської культури – справа самих трудящих. Цю роботу найперше мусять проводити наші профспілки через свої клуби. На жаль, цифри, що ми їх маємо, нас не задовольняють. У низових, наприклад, осередках, хоч і є п'ятдесят два відсотки активістів – українських робітників, але українською мовою там робота провадиться лише на дванадцять відсотків. Проте ми певні, що ніякі натиски ворогів не припинять будування нашої української пролетарської культури, національної формою, інтернаціональної змістом.

З усіх кінців Союзу з їхались представники робітничих, професійних, мистецьких організацій – вітати шевченківців.