1 Век мой, зверь мой, кто сумеет

2 Заглянуть в твои зрачки

3 И своею кровью склеит

4 Двух столетий позвонки?

5 Кровь-строительница хлещет

6 Горлом из земних вещей,

7 Захребетник лишь трепещет

8 На пороге нових дней.

9 Тварь, покуда жизнь хватает,

10  Донести хребет должна,

11 И невидимим играет

12 Позвоночником волна.

13 Словно нежний хрящ ребенка,

14 Век младенческой земли.

15 Снова в жертву, как ягненка,

16 Темя жизни принесли.

17 Чтобы вырвать век из плена,

18 Чтобы новий мир начать,

19 Узловатих дней колена

20 Нужно флейтою связать.

21 Это век волну колышет

22 Человеческой тоской,

23 И в траве гадюка дышит

24 Мерой века золотой.

25 И еще набухнут почки,

26 Брызнет зелени побег,

27 Но разбит твой позвоночник,

28 Мой прекрасний жалкий век!

29 И с бессмисленной улибкой

30 Вспять глядишь, жесток и слаб,

31 Словно зверь, когда-то гибкий,

32 На следы своих же лап.

1. Провідний образ вірша, що задає його сенс, це звір, з якого текст починається й яким закінчується. Століття, те століття, яке щойно розпочалося, але вже спричинило в Росії куди більший розрив, ніж десь-інде, є звір. І поезія робить рентгенівський знімок звіра, образ його скелета, кістяка. На початку звір живий. У фіналі він дивиться на свої сліди. Поміж цими двома моментами постає питання хребтової конструкції, міцності спини звіра. Що все це пропонує філософові?

Поезія намагається витворити органічне, а не механічне бачення століття. Обов’язок думки в тому, щоб суб’єктувати століття як живе створіння. Але вся поезія показує, що життя цього звіра непевне. Поезія запитує: в якому сенсі століття можна сприймати живим? Що таке життя часу? Наше століття — століття життя чи смерті?

У німецькій мові Ніцше, а у французькій Берґсон (на відміну від туринського божевільного, носій нашої національної помірності) є справжні провісники такого роду запитань. Справді, вони вимагають, щоб із кожної речі творилась єдина органічна репрезентація. Треба порвати з механічними чи термодинамічними моделями, які пропонує сцієнтизм ХІХ ст. Ключове онтологічне питання початку ХХ ст.: що таке життя? Пізнання має стати інтуїцією органічної цінності речей. Ось чому метафора пізнання століття може бути типологією звіра. Що стосується нормативного запитання, воно формулюється так: що таке справжнє життя, що значить жити по-справжньому, життям адекватним органічній інтенсивності проживання? Це питання перетинає століття й у зв’язку з питанням нової людини, передбачення якого є надлюдина Ніцше. Питання життя допитується про силу воління жити. Що значить жити згідно з бажанням жити? І коли йде мова про століття — що таке століття як організм, як звір, як хребетна жива сила? Адже до цього вітального століття спів-належать. Неодмінно живуть своїм життям, а не чужим. Як каже з першого ж рядка Мандельштам, століття як звір є «мій звір».

Таке вітальне ототожнення визначає рух поезії: переходимо від погляду на звіра до погляду звіра. Від зводин «віч-на-віч» зі століттям до моменту, коли він озирається назад. Тогочасна поетична думка полягає в тому, щоб, розглядаючи речі власними очима, поглянути на них оком самого століття. Тут ми торкаємося дивної історичності всієї сучасності, історичності, що закорінюється в самому віталізмі поезії. Це означає, що Життя та Історія — два імені для одного й того самого: для руху, що виривається з пазурів смерті, становлення утвердження.

Що ж то, врешті-решт, за наративна й онтологічна проблематика, що захопила століття, проблематика життя? Чому вона протиставляється? Вона протиставляється ідеї філософії як особистої розважливості. Мислення завжди підтримує зв’язок — під поєднаними словами Життя та Історії — з чимось набагато більшим ніж індивід. Воно має зв’язок із більш потужною тваринністю, ніж тваринністю простої людської тварини. І цей зв’язок зумовлює органічне розуміння наявного, розуміння, заради якого справедливо пожертвувати індивідом.

Століття у цьому розумінні є століття людської тварини як трансцендованої Життям часткової істоти. Якою твариною є людина? Як вона може глибше узгодитись із Життям або Історією? Ці питання пояснюють силу — в цьому столітті — категорій, що перевищують якусь окрему сингулярність, категорій революційного класу, пролетаріату, комуністичної партії. Але також, мусимо визнати, нескінченний тягар расових питань.

Поезія не поступається такому роду трансценденції. Але вона тісно пов’язує століття з образом життєвих ресурсів звіра.

2. «Кто сумеет заглянуть в твои зрачки?..» Питання зводин «віч-на-віч» — героїчне питання століття. Чи можемо встояти перед історичним часом? Ідеться про щось більше, ніж бути в часі Історії. Чіткий погляд на століття-звіра вимагає вищої суб’єктивної здатності, ніж здатності, яку має попутник своєї епохи. Людина століття має повернутися обличчям до масивності Історії, має підтримати прометеївський проект зіставлення думки та Історії. Геґелівська ідея ХІХ століття полягала в тому, щоб довіритися рухові Історії, «віддатися життю об’єкта»[38]. Ідея ХХ століття — протиставити себе Історії, опанувати її політично. Адже після війни 1914-1918 рр. більше ніхто не може довіряти Історії так, щоб віддатися її позірному прогресу.

На суб’єктивному рівні фігура зв’язку із часом стає героїчною, навіть якщо марксизм ніяк не позбавиться ідеї сенсу Історії (не знаючи, що з нею робити). Між серединою ХІХ століття і початком «короткого ХХ століття», між 1850 і 1920 роками, суб’єкти переходять від історичного прогресизму до політико-історичного героїзму, позаяк, коли говоримо про спонтанний історичний рух, довіру змінюють на недовіру. Проект нової людини нав’язує ідею, що ми примусимо Історію, силою підштовхнемо її. ХХ століття — це століття волюнтаристичне. Скажемо, що це парадоксальне століття волюнтаристичного історицизму. Історія — це величезний і могутній звір, він перевищує нас, а отже, треба витримати його свинцевий погляд і змусити його нам служити.

Проблема поезії, що є також і проблема століття, криється в зв’язку між віталізмом і волюнтаризмом, між очевидністю звіриної могутності часу й героїчною нормою зіткнення віч-на-віч. Як же в столітті пов’язується питання життя і питання волюнтаризму? Тут знову таки передвісником виступає Ніцше зі своєю «волею до влади». Ніцше виявляє стрижневу діалектику між життям і волею. Вони викликають дуже сильне напруження. Його символізують — звертаючись до подій століття — головні дійові особи, які завжди виступали за те, щоб воно відповідало життєвій потребі, історичному примусу й водночас щоб воно досягалося тільки неослабною й абстрактною волею. Є щось несумірне між онтологією життя (на мій погляд, вона гомогенна онтології Історії) і теорією волюнтаристичного переривання. Але ця несумірність становить дієву суб’єктивність звіра-століття. Так ніби життєва безперервність досягала свої мети лише у волюнтаристичному перериванні. З філософського погляду, йдеться про питання зв’язків між життям і волею, що залягає в серцевині думки Ніцше. Ніцшеанська надлюдинність — це всеохопне утвердження всього, діонісійський Полудень як чисте утверджувальне розгортання життя. Водночас у тузі, що посилюється з 1886-1887 рр., Ніцше розуміє, що таке тотальне утвердження є водночас абсолютний розрив, що треба, за його власними словами, «розбити навпіл історію світу»[39].