незрушно-правдиве

Вгору й Назад

в серцесвітле майбутнє.

Там.

Силабо-

мол, море-

барвний аж

геть у незвідане.

А відтак:

буї,

шереги скорботних буїв

із

миттєво-прекрасним скоком

в рефлексах подиху — : Світло-

дзвонні тони (дум-,

дун-, ун-.

unde suspirat

cor),

роз-

в’язано, за-

в’язано, наше.

Зриме, чутне,

Вільно-

Плинне слово-шатро:

Разом. [69]

Між двома поетами, між двома анабазисами — не тільки різниця в стилі. Відрізняється й розуміння того, що є поетичним. Скажімо, тут анульована певна фігура красномовності. «Красномовністю» я називаю переконання, згідно з яким мова володіє ресурсами і ритмами, які треба експлуатувати. Якщо поезія Целана не красномовна, це означає, що вона висуває недовіру до самої мови; аж настільки, що презентує її тільки в розрізі, розриві, у ризикованій переробці, й практично ніколи в славі й розподілі своїх ресурсів. Це правда, що для Целана 40-ві роки зовсім не зробили неможливою поезію, а радше красномовство стало непристойним. Тож треба запропонувати поезію без красномовства, позаяк істина століття у мовному плані «незрушна» [impraticable], коли хочуть її висловити за допомогою фігур і оздоблень, якими ще великою мірою користується Сен-Жон Перс.

Анабазис, каже Целан, несе щось «незрушно-правдиве» [impracticable-vrai]. Ось іще один диз’юнктивний синтез. Поезія має помістити істинне часу в непрактичності успадкованої мови. Це вказує, на який злам ми змушені піти, натомість Сен-Жон Перс уміщує свою поезію в достатку-істинному [une aisance-vraie], яке символізує ритмічна арка, барвиста очевидність образів. Одне слово «анабазис» несе відповідальність за два майже протилежних напрями в питанні шансів і обов’язків поезії. Постає цікаве запитання: чому тоді одне й те саме слово? Що значить анабазис як поетичний символ століття?

Розходження полягає у відділенні оголеного й жорстокого ХХ століття від того, що в ньому продовжує ХІХ століття — імперську мрію, жах якої далекий і прихований, а отже, його райська і мандрівна сила — всюдисуща. Вирушивши до анабазису в сенсі Сен-Жон Перса, століття натрапило на таку реальну чорноту, що йому довелося змінити напрям руху, а також звучання слів для його промовлення.

Отже, з первинної неоднорідності між апогеєм успадкованої риторики (приблизно як у Гюґо) й менш усталеною поезією (приблизно як у Нерваля) нам треба збудувати ймовірну однозначність анабазису як стрижневого позначника траєкторії століття.

Я виділю кілька тематичних моментів. У тексті Сен-Жон Перса, в резонансі з нашими думками про століття, я пропоную ремарки про суб’єкта, відсутність і щастя.

1. Будь-який поетичний чи прозовий текст ставить питання про суб’єкта. Запитання таке: хто говорить? Загальною логікою цього питання ми завдячуємо Наташі Мішель, яка розробила зовсім нову теорію зачину літературного твору[70]. У відповідь на це питання ми натрапляємо в поезії Перса на майже тотожність між «я» і «ми». Справді, ця тотожність встановлюється з самого початку «Анабазису» (нагадаємо, що тут ми читаємо тільки розділ VIII), на початку відразу чуємо: «[я] вістую край, де мій утверджено закон» і «прекрасна [наша] зброя вдосвіта, і море». Побачимо, що ця тотожність перших осіб у звертанні в Целана втратила всю свою очевидність, навіть реконструювати її неможливо. В «Анабазисі» Перса братерство, завдяки якому «я» стає обопільним щодо «ми», є умова пригоди, її суб’єктивна субстанція. В анабазисі Целана те, чому треба з’явитися в непевному тремтінні, є слово: «разом». Воно ж не є умова, а завше непростий результат.

Слушно буде назвати «аксіомою братерства» переконання, згідно з яким будь-який колективний захід передбачає ототожнення «я» і «ми» чи інтеріоризацію (в дії) «ми» як захопливої субстанції «я». В «Анабазисі» Перс творить мандрівне братерство, він може підкреслити поетичну тотожність «ми» і «мені»: «ми так само (Чоловічий колір)» і «жагою повна блискавка мені судила обшир Західних провінцій». Він може вільно переходити від вигуку «І міра наших сердець — змарнована відсутність» до запитання «Що дав мені цей світ, крім руху трав?» «Братерство» позначає еквівалентність у суб’єкті одиничного й множинного. І безперечно, століття, перш ніж загрузнути в конкурентному індивідуалізмі, більш за все бажало бути братерством.

За допомогою поетичної вигадки Сен-Жон Перс показує, що аксіома братерства вартує лише для реальної пригоди, для історичного починання, що творить свого суб’єкта якраз як суб’єкта братерського, як процес примноження «я» і сингуляризації «ми». Ось чому «Анабазис» розповідає про завойовницький похід високими плато легенди.

Але відразу поняття братерства ускладнюється. За яким протоколом розмежовують «ми»? Вочевидь, похід в оцю уявну Монголію стикається з неприємностями, винаходить свого ворога. «Я» виростає в «ми» лише на берегах війни, тому мандрівки не досить. Уславлення «Мандрівника під жовтими вітрами» досягає сенсу лише у формулі, якою завершується текст: «У наших звичаях несхибно панував великий постулат насильства». Насильство — неминучий горизонт блукання. А щоб воно дорівнювало «великим селевкідським епопеям», треба дійти до «свисту їхніх пращ». Мало того, принцип пізнання й суперечки («віддана на спит [explications] земля») вартий чогось лише разом із хвалою ворожнечі («лють співала синиць»). Усе-таки «дороги світу» і «землі незапам’ятливих трав», символи найповнішої свободи, даються лише з якимось грандіозним деспотизмом («владарювання над знаками землі»). І про те, що жорстокість є один з ресурсів подорожі, обов’язковий епізод анабазису, підтверджують, в інших місцях, численні образи; наприклад: «І білина летить! Мов жрець [prêtre], роздертий на шматки...»

Братерство (як рівнозначність «я» і «ми»), притаманне мандрівці насильство, обопільне командуванню блукання — такі мотиви століття, які анабазис приводить до руху.

2. Все це подвоюється запитанням про скінченність, сумнівом щодо сенсу, щиро кажучи, певним нігілізмом, що намагається залишатись спокійним. У цих пригодах ясно видно порожню свідомість: «І міра наших сердець — змарнована відсутність». Призначення анабазису — лише якась негативна фікція. Ідеться про рух до місця, де знаки простору і часу скасовано: з одного боку, «земля непам’ятливих трав», а з іншого — рік «без родинних уз та круглих дат».

Цей нігілізм дозволяє сполучити урочисту поезію Перса і самоусвідомлення століття, яке сприймає себе як чистий насильницький рух, про кінець якого ніхто нічого не знає. Суб’єкт подає себе як блукання і презентує це блукання як самоцінність. Кочівницьке вештання, як каже Перс, є головний принцип людини за своєї відсутності — ось добра географічна і мандрівна метафора епохи, що уславилась своєю безпечністю [sans sécurité].

Треба зрозуміти, чому — всередині століття — повторення розчарувань зовсім не впливає на вимогливу силу самого руху. Нам важко це збагнути, адже нині всі прагнуть якдорожче застрахуватися проти будь-якого розчарування, навіть якщо це кілька дощових крапель у розпал літньої відпустки. Натомість активісти століття — хай зі сфери політики, мистецтва, науки чи пристрасті, — вважають, що людина відбувається не як повнота чи результат, а як відсутність у собі самій, самоусунення, відрив від того, що є, і що цей відрив залягає в основі будь-якої пригодницької величі. Позаяк Перс належить століттю, він поетизує зв’язок між обов’язком величі та порожнечею блукання.