— Сідайте! — промовив Мейсі, показуючи на стілець поруч із собою. Він сидів за великим столом свого кабінету на третьому поверсі управління поліції.

Я сів.

Бейфілд став, обпершись об одвірок, витяг із кишені пачку жувальної гумки, розірвав упаковку й поклав пластинку в рот. Потім запхав пальці за пасок і втупив у мене холодний погляд.

Мейсі запалив сигару. Це зайняло в нього трохи часу, і він не заговорив, аж поки не пересвідчився, що сигара розгорілася, як слід. Потому поклав лікті на стіл і витріщився на мене.

— Я не люблю приватних детективів, — почав він, і на щоках у нього проступили червоні плями, — але коли такий собі детектив починає жартувати, то я знаю, як з ним упоратися. Хіба не так, Бейфілде?

Бейфілд щось ствердно буркнув.

Я витяг сигарету і розкурив її.

— Можу собі уявити, як бояться цього деякі з них, — м’яко погодився я, — але мене ви не залякаєте, Мейсі. В мене надто багато на вас є, щоби боятися.

Мейсі вишкірив свої жовті зуби в іронічній посмішці.

— Це вам лише здається, що ви щось на мене маєте, — зауважив він, тицяючи в мене вологим кінчиком сигари, — а насправді у вас нічого немає. Ви тут у нас, і якщо швиденько в усьому не зізнаєтесь, то ми вас затримаємо.

Він відкинувся у кріслі та зміряв мене довгим поглядом. Потім додав:

— Ніхто не знає, що ви тут.

Я подумав, що в його словах щось таки є. Якщо б ті хлопці вирішили мене прибрати — а якби вони справді цього захотіли, то їх ніщо б не зупинило — то ніхто ніколи не дізнався б, що зі мною сталося. Тож я вирішив діяти обережно.

— Отже, в будинку номер 37 ви знайшли тіло, чи не так? — перепитав Мейсі. — Однак коли мої люди туди приїхали, тіла там не було. То в чому річ?

— Поняття не маю, — відповів я. — Тіло справді було там, але поки я вам телефонував, його звідти забрали.

Мейсі та Бейфілд обмінялися багатозначними оглядами.

— Гаразд, припустімо, що хтось таки забрав тіло, — сказав Мейсі. — Але яким чином вийшли на це тіло ви?

Я оповів їм про зустріч, призначену в мене з Мерієн Френч, і про те, що коли вона не прийшла, я пішов до неї на квартиру і виявив адресу в записнику.

— Вона лежала на підлозі з мотузкою на шиї, — провадив я далі. — І я би сказав, що вона була мертва вже принаймні чотири години. Жінка, яка здавала їй кімнату, повідомила, що приблизно о п’ятій до Мерієн хтось подзвонив, і вона відразу ж вийшла. Вона пішла на зустріч з убивцею.

— Невже ви гадаєте, що ми повіримо усім цим вигадкам? — спитав Мейсі, струшуючи попіл у кошик для сміття — Мені начхати, повірите ви цьому, чи ні, — озвався я. — І не вірю, що ви зможете знайти вбивцю — я сам маю намір це зробити — але хотів би оповісти вам, що сталося з іншими зниклими дівчатами.

Настало довге мовчання, потому Мейсі сказав:

— А який зв’язок між тими чотирма дівчатами та Френч?

— Поговорімо начистоту, — запропонував я, присуваючи стілець ближче до стола. — Все, що вас цікавить — це вибори. Ви хочете посадити в крісло мера Старкі, щоби в подальшому облаштувати власне затишне гніздечко.

Бейфілд раптово відірвався від одвірка. Зробив кілька квапливих кроків у моєму напрямку і замахнувся мені в голову. Однак, зненацька повалившись вперед на руки й коліна, я уник удару. Він промахнувся і втратив рівновагу. Я ж відповз убік, звівся на ноги та вхопив стільця. І тримав його так, щоб ударити ним Бейфілдові по голові. Ми обмінялися вбивчими поглядами.

Мейсі вибухнув:

— Припиніть! — і схопився на ноги, гепнувши кулаком об стіл.

— Сядь і стули пельку! — крикнув він Бейфілдові, котрий важко дихав, і обличчя його було перекошене від люті.

Я поставив стілець на підлогу.

— Якщо хочеш поборотися, — запропонував я Бейфілду, — ми можемо це зробити, але тоді тобі доведеться провести довгеньку відпустку у клініці!

Мейсі знову гаркнув:

— Ви що, мене не чуєте? Я сказав вам обом стулити пельки!

Бейфілд повернувся до дверей і став там, жуючи жуйку і з ненавистю дивлячись на мене. Знизавши плечима, я пішов до свого стільця.

— Будьмо розсудливими, — закликав їх я. — Я запропонував викласти карти на стіл, але якщо ви боїтеся — забудьмо про це.

Мейсі знову зручно вмостився у кріслі. Підняв сигару, яка впала, було, на підлогу й похмуро глянув спочатку на неї, а потім на мене.

— Продовжуйте, — озвався він. — Верзіть свої дурниці, якщо вам так того хочеться.

— Ви не робите спроб розшукати зниклих дівчат, бо побоюєтеся, що сліди приведуть до Старкі. Адже гадаєте, що до цієї справи причетний Старкі, і якщо ви копнете, як слід, то вам доведеться його заарештувати. Оскільки ви хочете бачити його мером Кренвіля, то достатньо налякані, аби удатися до якихось заходів у цій справі.

Його маленькі очиці уникали мого погляду, і він промовчав.

— Але не Старкі вбив Мерієн Френч, і він непричетний до викрадень усіх інших дівчат, — продовжував я. — Усі докази свідчать проти нього, однак хтось зумисне намагається його підставити.

Тепер на обличчі Мейсі читалась ледь помітна зацікавленість.

— Продовжуйте, — спонукав мене він. — Що змушує вас так думати?

— Можливо, сірої речовини у вас і не більше, ніж у баранячій ніжці, — уїдливо зауважив я, — однак ви повинні були чути про історію з «Вуличним фото». І, напевно, знаєте, що збільшений портрет кожної зі зниклих дівчат спочатку виставлявся у вітрині «Вуличного фото». Вам також, певно, відомо, що ательє належить Старкі.

І ви гадаєте, що ці світлини були наживкою для дівчат, щоб вони знову туди завітали. Але це не так. У місті є хтось, хто будь-якою ціною хоче підставити Старкі. Невідомо, хто це робить, але діє він таким чином. З якоїсь причини — а я ще не з’ясував, якої — він вирішив викрасти та вбити кілька дівчат у цьому місті. Можливо, він вважає, що так він зможе позбутися Старкі; може, в нього якісь інші причини. Я ще цього не знаю, але маю намір вияснити. Так чи інакше, але цей хлопець організовує безладні викрадення. Спочатку він іде до «Вуличного фото» і дивиться, чий збільшений портрет там виставлено. Світлина змінюється у вітрині кожні чотири дні, тож він має досить часу, аби вибрати потенційну жертву. І коли він віднаходить ту дівчину, то викрадає її, вбиває та ховає тіло. Проробивши це тричі, він надсилає фотографії дівчат Діксону і дає йому наводку, що Старкі використовує своє ательє як приманку для викрадення дівчат. Він сподівався, що Діксон розповість про це в своїй газеті і змішає передвиборчі карти Старкі. Ось що я мав на увазі, кажучи, що хтось дуже хоче підставити Старкі.

Мейсі замислився. Я бачив, що це його зацікавило. Він навіть забув про свою сигару.

— Але як цьому хлопцеві вдалося заволодіти фотографіями для передачі їх Діксону? — запитав він, просто, аби спитати, а не для того, щоб віднайти слабкі місця в моїй розповіді.

— Це було зовсім нескладно. Кожна з викрадених дівчат мала при собі квитанцію «Вуличного фото». Ця квитанція дозволяла її власникові піти в ательє і забрати фотографії. Ательє, вочевидь, має великий оборот, тож той, хто видавав фото, навряд чи здатний запам’ятати усіх відвідувачів.

Мейсі ще трохи подумав, і саме тоді, коли вже відкрив рота, щоб щось сказати, задзвонив телефон. Він підняв слухавку та щось гаркнув у неї.

Я спостерігав за ним, поки він говорив, і помітив, що очі його загорілися, але, глянувши на мене, він відвів погляд. Потім сказав:

— Гаразд! — і поклав слухавку.

— Можливо, в тому, що ви кажете, і є щось, — сказав він мені, але я бачив, що він ніяк не може зосередитись, бо думає про щось інше.

— Припустімо, що саме так і було — тоді хто той хлопець?

Я знизав плечима.

— Саме це я й маю намір з’ясувати, — відповів, — але позаяк я знаю, що це не Старкі, і ви це тепер також знаєте, то ми легко можемо зірвати покрив з таємниці, не боячись, що з цього вийде.

Він підсунув до себе клаптик паперу і щось на ньому нашкрябав.

— Та-ак, — сказав він, — але якщо це, скажімо, Вулф? Ви дієте в його інтересах, тож вас не влаштує підставити його, чи не так?