— Чи вмієте ви друкувати на машинці і чи знайомі з основами стенографії? — запитав я.

Вона спантеличено підтвердила.

— У «Кренвільському вісникові» є вакансія. Якщо хочете трохи відпочити від торгівлі, то можете її отримати.

— Ви справді так гадаєте? — із запалом спитала вона.

— Так — якщо ви цього бажаєте.

— А там платитимуть регулярно? Я вже втомилася гадати, коли поїм наступного разу.

Я уважно глянув на неї.

— Невже все аж так погано?

Вона поміняла лід в мішечку.

— Аж так, — серйозно відповіла.

— Ну, тоді вас прийнято. Відішліть зразки білизни назад і передайте своєму босові, нехай продає їх сам, — сказав я, поплескавши її по руці. — Сходіть завтра у «Вісник» і скажіть Реґу Фіппсу — а це новий редактор — що ви його нова секретарка. І можете додати, що це я вас прислав.

Вона із сумнівом поглянула на мене.

— А ви впевнені, що він погодиться? Можливо, я йому не сподобаюся.

— Фіппсові? — засміявся я. — Ви би бачили, хто в нього працює зараз! Та він буде від вас у захваті!

— Не можу висловити, яка я вам вдячна... — почала дівчина, але я її зупинив.

— Ця робота не така вже й проста, — зауважив я. — Може, вона ще вам і не сподобається. А можливо, нам доведеться згорнути всі справи, щойно розпочавши. Однак якщо хочете спробувати — ось ваш шанс.

— Я ним скористаюся, — запевнила вона.

— Тоді вирішено.

Дівчина поглянула на годинник.

— Не подумайте, що я невдячна, однак мушу полишити вас, бо пообіцяла Тедові Еслінгеру повечеряти разом, тож мені слід переодягтися.

— Еслінгеру? — я звів брови. — А він часу не марнує, чи не так? Адже ви лише вчора познайомились!

Вона зашарілася.

— Ну, ви знаєте, як це буває! Мені нічого було робити, а тут саме він зателефонував...

— Та я жартую, — поквапом сказав я, не бажаючи бентежити її далі. — Він хороший хлопчина. Сподіваюсь, ви добре проведете час.

— Але не робіть більше нічого відчайдушного. З такою головою, як у вас зараз, легко можете догратися до струсу.

І вона пройшла до дверей.

— Вам нічого більше не треба?

— Ні, — сказав я і додав: — Якщо Еслінгер з’явиться до того, як ви встигнете переодягнутися, направте його до мене. Я складу йому компанію, поки ви не будете готові.

Вона кивнула, висловила надію, що мені стане краще до ранку і ще раз подякувала за роботу.

Коли пішла, я запалив сигарету і почав думати про неї. Вона була хороша дівчина, і я радий був їй допомогти. Від неї мої думки переключились на Одрі Шерідан. Вона стала для мене сюрпризом. Я не очікував зустріти незалежну й розумну красуню в такому болоті, як Кренвіль. Цікаво, звідки в неї гроші? Я чув, що її детективне агентство геть провальне, а вся обстановка її контори та квартири свідчила про протилежне: що гроші в неї таки водилися. Можливо, гроші їй залишив батько; певно, так воно й було.

Те, як вона дала відсіч Старкі, свідчило, що клепки в неї в голові є. А це те, що мені подобається в жінках. До того ж, вона красуня. Я майже пошкодував, що працюю у ворожому таборі. Гадаю, було би справжнім задоволенням працювати з нею разом. Я подумав, як би зреагував полковник Форсберг, якби я запропонував найняти її як детектива Міжнародного бюро розслідувань. З ним би, певно, стався напад.

Я саме розмірковував над тим, як поквитатися зі Старкі, коли в двері мого номера просунув голову Тед Еслінгер.

— Заходьте! — запросив я його, сідаючи на ліжку й майстерно підтримуючи мішечок з льодом на чолі.

— Господи! — вигукнув він, витріщившись на мене. — Ну й вигляд у вас!

— Прошу, сідайте! — знову припросив я його, вказуючи на стілець поруч із ліжком. — Не зважайте на мій вигляд — хочу з вами поговорити.

Він присів, продовжуючи стурбовано витріщатися на мене.

— Що сталося?

— Впав на пухову перину, — коротко сказав я. — Жодних новин про Мері Дрейк?

Він хитнув головою.

— Жодних. У місті почалися заворушення. Натовп рушив до відділення поліції, і там була стрілянина.

— Стрілянина?

Тепер була моя черга дивуватися.

— Хтось поранений?

— Ні... Поліція стріляла в повітря. Це налякало натовп, і люди розбіглися. Ви знаєте, містере Сп’юек, якщо так і далі піде, то Кренвіль перетвориться на справжнє пекло.

— Що стосується мене, — зауважив я похмуро, — то я лише за те, щоб це сталося якнайшвидше. Оскільки місто вийшло з-під контролю, то Мейсі буде змушений щось робити.

Він поглянув на мене зацікавлено.

— А що такого він може зробити, чого не здатні зробити ви?

Я усміхнувся.

— Багато що, але менше з тим. Хто ховатиме Діксона?

— Діксона?

— Так. Хіба не ваш батько?

— Ні, міська влада взяла це на себе. Батько лише надіслав труну — якщо ви це маєте на увазі, але влада...

— Мене цікавить таке, — терпляче сказав я. — По-перше, де тіло? І, по-друге, хто його вкладатиме в труну?

— Воно зараз у міському морзі, — відповів Тед зі спантеличеним виразом на обличчі. — Туди ж сьогодні зранку була доставлена труна. Працівники моргу й помістять його туди, а потім привезуть в похоронне бюро мого батька. І наступного дня відбудуться похорони.

— Отож, тіла ніхто не бачитиме, окрім працівників моргу?

— Гадаю, що так, — сказав Тед зі зростаючим здивуванням. — А в чому річ?

— Ні про що не допитуйтесь, — сказав я. — Тут ставлю питання я. І ще одне. Що змусило вас запідозрити, що «Вуличне фото» причетне до всіх цих викрадень?

— Але ж я вам уже розповідав. Люсі Мак-Артур сфотографували на вулиці і дали квитанцію...

— Я знаю про це, однак цього недостатньо, щоби прив’язати до зникнення дівчат. Тут гадай, не гадай, а...

Я пильно на нього поглянув.

— Ви, певно, таки щось знаєте!

Він збентежився, почав було казати, що я помиляюся, але врешті-решт визнав, що я правий.

— Ну ж бо, кажіть!

Дуже важко бути суворим із купою льоду на голові, але, певно, мені це вдалося, бо в нього був зляканий вигляд.

— Я... я не знав, що це важливо, — сказав він, червоніючи. — Діксон мені якось казав, що...

— Діксон? То ви знали Діксона?

— Звісно ж! Я знав його з дитинства...

— Облишмо автобіографічні дані! — урвав я його. — То що сказав Діксон?

— Це він підказав мені, що «Вуличне фото» причетне до викрадень. А ще він не вірив, що дівчат вбито. Він думав...

— Я знаю, що він думав! — гаркнув я. — Отож, це не ваша теорія? Це — версія Діксона?

Еслінгер проковтнув слину.

— Так. Я хотів, щоби ви думали...

Я криво посміхнувся і влігся на ліжко.

— Хотів, щоб я подумав, що ви маєте власні думки, еге ж? — запитав я. — Гаразд — облишмо це. А Діксон розповідав, чому він підозрює у причетності до викрадень «Вуличне фото»?

Тед мотнув головою.

— Я його про це запитав, однак він одразу змінив тему.

— Ну, тепер ми вже його не спитаємо, — сказав я засмучено, — але мені хотілося б знати, чому він так вважав.

— Він був правий, — зауважив Тед. — І фото Мері Дрейк ще раз підтверджує це. Що ви маєте намір з усім цим робити?

Я не був схильний відповідати на подібні питання, отож сказав, що працюю над цим — до того ж, у мене страшенно болить голова. Я саме розповідав йому, що вона в мене просто розколюється, коли зайшла Мерієн Френч. Була в білій лляній сукні та в капелюсі з великими крисами, облямованому червоною стрічкою. Виглядала просто чудово.

— Ну йдіть-бо вже, молодь, — сказав я, заплющуючи очі. — Хочу ще трохи поспати. Цей мішечок із льодом творить чудеса, і завтра вранці я вже буду у формі.

Мерієн ще кілька хвилин пометушилася біля мене, а потім вони врешті пішли. Я подумав, що вони чудова пара. Можливо, Мерієн була й старша за таке дитя, як Еслінгер, але, принаймні, вона вбереже його від нерозсудливих вчинків; до того ж вони дуже підходили одне одному.

Випровадивши їх, я схопив телефон і знову набрав номер редакції.

Фіппс узяв слухавку. Сказав, що мені пощастило застати його, бо він саме йшов додому.