— То що ж нам робити?
Ніби у відповідь на це запитання на алеї перед ними вигулькнув Так.
— А ось і він, — сказав Ґеррі, підводячись.
— Вибачте, що потурбував вас, — сказав Так, наближаючись. На його вустах грала легка посмішка. Блискучі очі асистента відірвалися від Ґеррі й зосередилися на Ґеї. — Чи сподобався вам обід?
— Він був неймовірним, дякую вам, — Ґея подарувала йому найчарівнішу зі своїх усмішок. — Тут справді чудово.
— Так, дуже приємно, — він змовк, а тоді продовжив: — Міс Десмонд, чи цікаво було б вам подивитися на музей містера Каленберґа?
Хоча серце Ґеї ледь не опинилося у п’ятках, жінці вдалося зберегти вираз поміркованої зацікавленості.
— У містера Каленберґа є музей?
— Містер Каленберґ — один із найвідоміших у світі колекціонерів.
— Я знала про це, але й гадки не мала, що у нього є музей. Я думала...
— Музей у нього є, і містер Каленберґ цікавиться, чи хотіли б ви його відвідати.
— Дуже. Я із задоволенням подивилася б на його колекцію.
— А як щодо вас, містере Едвардс?
— Звісно, дякую, — Ґеррі зміг опанувати себе, але вражений він був не менше, ніж Ґея.
Жінка звелася на ноги.
— Музей далеко звідси?
І знову Ґеррі помітив глузування в темних очах. Воно проступило і зникло настільки швидко, що, не придивляючись навмисне, нічого не можна було б зауважити.
— Ви стоїте просто на ньому, — відповів Так.
— Хочете сказати, що музей під землею?
— Саме так.
— Чи можна мені взяти фотоапарат, містере Так?
Він заперечно похитав головою.
— Боюся, що ні, — він відвернувся. — Будь ласка, йдіть за мною.
Джуліо рушив до вітальні, а тоді вийшов у коридор.
Ідучи за Таком, Ґея та Ґеррі швидко перезирнулися. Вони знову сіли в електричну машинку, яку Так повів довжелезним коридором повз великий хол і центральний вхід до будинку.
— Ось тут покої містера Каленберґа, — пояснив він, коли вони проїжджали мимо кількох дверей. Зупинивши машину біля, здавалося, звичайної стіни, він вийшов. Ретельно за ним стежачи, Ґеррі зауважив, що Так поклав пальці під карниз одного з великих вікон. Стіна перед ним відсунулася вбік, відкривши подвійні двері. Коли асистент наблизився до них, ті прочинилися.
— Містер Каленберґ — інвалід, — пояснив Так, дивлячись на Ґею. — Усі двері в його апартаментах — з електронним керуванням. Ось цим ліфтом ми спустимося до музею.
Усі троє зайшли до облямованої зеленим атласом клітки й побачили на панелі керування чотири різнокольорові кнопки. Коли Так натиснув на зелену кнопку, ліфт тихо і м’яко поїхав донизу. Доки вони спускалися, Так поклав палець на червону кнопку, зачекав, а тоді натиснув на жовту.
— А що це за кнопки, містере Так? — невинно запитала Ґея.
— Зелена кнопка контролює ліфт. Жовта вмикає світло в музеї, а червона — вимикає сигналізацію, — відказав Так.
— Дякую. У вас неймовірне обладнання.
Двері прочинились, і гості ступили в прохолодну склепінчасту кімнату.
— Зачекаєте трішки? — Так підійшов до пофарбованих у сірий колір дверей. Він пробув там хвилинку чи дві, зосереджено виконуючи якісь дії руками. Його тіло приховувало рухи.
І знову Ґеррі, піднявши брови, зиркнув на Ґею, але відвів погляд, щойно повернувся Так.
— У музеї багато безцінних скарбів, — повідомив він. — Тому ми вживаємо всіх заходів безпеки, аби захистити його від злодіїв. Ці двері броньовані й оброблені таким чином, що їх неможливо розрізати. Стіни з обох боків сягають п’яти футів завтовшки. Замок на дверях контролюється годинниковим механізмом, який встановлюють щовечора о двадцять другій годині, й ніхто не може відчинити двері до десятої ранку наступного дня. Прошу, заходьте.
Вони зайшли за Таком до просторої кімнати з банею, освітленою розсіяним сяйвом. На стінах висіло багато картин. Ґея впізнала роботи Рембрандта, Пікассо, а також кілька картин, які вона точно бачила в Уффіці[19], музеї Ватикану та в Луврі.
— Але ж це не оригінали, містере Так? — запитала вона.
— Звісно ж, оригінали, — Так насупився, ніби його роздратувало це запитання. — Я ж вам казав, що містер Каленберґ має найвишуканіший приватний музей у світі. Гадаю, внутрішня зала зацікавить вас іще більше, — він пройшов крізь картинну галерею до наступної просторої кімнати.
Посеред зали стояла, виблискуючи золотом, чотириметрова статуя Будди.
— Це дуже цікавий екземпляр, — продовжив Так. — Він прибув із Бангкока. Під час останньої війни японці, знаючи, що статуя — в місті, шукали її, але священики виявилися розумнішими. Вони перевезли Будду в менший храм і вкрили брудним брезентом. Хоча японці і побували у тому храмі, їм не вдалося розпізнати те, що вони шукали.
— Невже це щире золото? — запитав Ґеррі, витріщаючись на блискучу статую.
— Саме так.
Джуліо повів їх кімнатою, зупиняючись, аби розповісти про різноманітні витвори мистецтва. Ґеррі не дуже знався на художніх скарбах, проте навіть його вразило побачене.
— Але ж це точно одна з панелей «Воріт раю» Гіберті, — сказала Ґея, зупинившись перед прекрасно вирізьбленою панеллю на стіні. — Яка неймовірна копія!
— Копія у Флоренції, міс Десмонд. А це оригінал, — уїдливо мовив Так. — Статуя Давида Берніні — також оригінал. Копія в «Барджелло» у Флоренції.
Ґея була настільки вражена зухвальством цієї зауваги, що відвернулася. Саме тоді вона помітила перстень Чезаре Борджіа у маленькій скляній коробці на п’єдесталі в освітленій ніші.
— А це що? — запитала вона, коли підійшла до скляної коробки, розглядаючи перстень.
— Перстень Чезаре Борджіа, — відповів Так. — Виготовив невідомий ювелір на замовлення Борджіа. Це перстень з отрутою, і, за легендою, першою жертвою став сам ювелір. Аби перевірити ефективність нової зброї і припнути майстрові язика, Борджіа потиснув йому руку, одягнувши перстень, і той потиск виявився фатальним. У суцвітті діамантів заховано голку. Вона лишала подряпину, коли Борджіа тиснув жертві руку. Винахідливо, чи не так?
— Які це були жорстокі, жахливі часи, — трішки скривившись, мовила Ґея. — А перстень досі небезпечний?
— Звісно ні, міс Десмонд. Аби він став небезпечним, його потрібно наново заповнити отрутою. Крім того, я сумніваюся, що голка й досі достатньо гостра, аби залишити подряпину.
Джуліо повів їх далі, показуючи прекрасну алебастрову банку для мазі, яка, за його словами, лежала в гробниці Тутанхамона. Вони ще півгодини погуляли в музеї, а тоді Так поглянув на годинник і запропонував випити щось перед вечерею. Він вивів гостей із музею і зачинив двері. Ґеррі побачив, як Джуліо набрав комбінацію цифр. Тоді вони піднялися ліфтом у коридор, а звідти повернулися до свого номера. Вислухавши їхні подяки, Так повідомив, що за півтори години служник приведе їх на головну терасу.
Наразі годинник показував дев’ятнадцяту тридцять, і молоді люди вийшли на терасу.
— Хочеться чогось міцного, — сідаючи, сказала Ґея. — Горілки-мартіні з льодом.
— І я не відмовлюся від такого, — Ґеррі почав змішувати коктейль. Він наповнив два келихи, приніс їх до столика і сів. — Ти помітила телекамери в обох залах?
— Ні... А ти?
— Так. Феннел казав, що є шість моніторів, а отже, шість зал у музеї. Джуліо показав нам лише дві. Знаєш, Ґеє, мені це подобається все менше і менше. Боюся, що ми потрапили в пастку.
Ґея виглядала спантеличеною.
— Звісно ж, ні! Він би не показав нам усього, якби справді підозрював нас!
— Ось саме це і збиває мене з пантелику. Він має усвідомлювати, що ми здогадалися: більшість експонатів — крадені. Тоді чому ж Каленберґ дозволив нам побачити їх? Чому розповів, як працюють ліфт і годинниковий механізм? Він же має розуміти, що ми базікатимемо про ці відвідини, коли поїдемо, якщо тільки... — Ґеррі замовк, насупився і похитав головою.
— Якщо тільки... що?
— Якщо тільки він не має наміру не дати нам піти звідси.
Ґея заціпеніла.
