— Мені завжди здавалося, що в цьому є якась каверза, — озвалася вона, зітхнувши. — Зі мною ніколи нічого не трапляється. Направду мені дуже хочеться, щоб мене колись перестрів у темній алеї чоловік з палаючими очима. Я тинялася тими темними алеями до знемоги, але ще ні разу не зустріла там чоловіка з палаючими очима.

— Згадайте про Брюса й павука[12] та не полишайте спроб, — порадив я. — І рано чи пізно щось таке неодмінно трапиться.

Вона кивнула і зітхнула.

— Так, якщо я вже так довго чекала, то почекаю ще трохи. То я можу вже поглянути на ті ваші панчохи чи також маю чекати?

— Ви не тільки можете на них поглянути, а й забрати їх, — відповів я, виймаючи стос панчіх із шафи. — Ловіть!

І я кинув їй на коліна панчохи.

Поки вона тішилася своїми обновками, я запалив сигарету і викликав коридорного.

Зрештою, мої відвідини клубу «Блакить» не минули даремно. Великою удачею було зустріти там місіс Брембі. І добре, що вона мене не помітила. Крістал сказала, що бачить місіс Брембі у клубі регулярно — щочетверга. Здається, у неї якісь спільні справи з Джеком Бредлі, й, залагодивши їх та повечерявши, вона тут же вирушає додому. Ніхто не знав, хто вона, але місіс Брембі завжди вечеряла на самоті й відразу ж після трапези полишала клуб.

Ця інформація мене заінтригувала. Коли я вперше побачив місіс Брембі, вона справила на мене враження типової прибиральниці, а тому зустріти її у вечірньому вбранні було цілковитою несподіванкою. Я вирішив поділитися цією інформацією з Литтлджонсом. Можливо,  це допоможе йому з’ясувати, яку ж подвійну гру веде місіс Брембі.

Відвідини клубного гаража також були плідними. Перше ж авто, яке я побачив у великому підвалі під клубом, виявилося стареньким «стандардом-14»[13], який переслідував мене в поїздці до Лейкема. Поступово всі частинки головоломки ставали на свої місця.

З якоїсь причини Джек Бредлі зацікавився моїми діями. Я був майже впевнений, що молодик, котрий переслідував мене, діяв за вказівкою Бредлі. Я думав, що Крістал зможе мене в цьому просвітити й повернувся до неї, щоб розпитати про це. Однак Крістал була цілковито поглинута примірянням панчіх.

— Не дивіться поки що, — захихикала вона, натягуючи панчохи на стрункі ноги. — Я зараз у дещо пікантній ситуації...

— Агов! Сховайте-но ваші ніжки! — сказав я, почувши тихий стукіт у двері. Потому ручка провернулася.

Якраз тієї миті, коли Крістал поправляла свою сукню, в номер увійшов коридорний. Його очі на мить здивовано розширились, і він запитально глянув на мене.

— Подвійне віскі й велику порцію джину з лаймом, — сказав я невимушено — так, наче Крістал була мені сестра.

Він мовчки нахилив голову і виплив з кімнати, однак його спина красномовно висловлювала осуд.

— Здається, я таки зіпсую свою репутацію, — зітхнув я, знову всідаючись у крісло. — Чи не поквапилися б ви і не покінчили з примірюванням панчіх до того, як він повернеться?

— То вони вам не подобаються? — ображено запитала Крістал. — А я гадала, ви витріщатиметеся на мої ніжки й милуватиметеся ними! — Вона взула черевики, розглядаючи свої ноги зі щирим захватом. — Вони чудові, чи не так? — вигукнула Крістал. — Не знаю, як вам і віддячити! — Вона кинулася до мене, всадилась на коліна й охопила мою шию руками. — Ви такий добрий і милий — обожнюю вас! — провадила вона далі, покусуючи мочку мого вуха своїми гострими зубками.

Я відштовхнув її, скочив на ноги і силоміць всадив її на стілець.

— Сидіть сумирно і будьте чемною, — сказав. — Хочу з вами поговорити.

— Говоріть, я слухаю, — озвалася вона, охопивши руками коліна та дивлячись на мене запаморочливими блакитними очима.

— Чи зустрічали ви коли-небудь у клубі молодика років двадцяти — стрункого, темноволосого, гладко поголеного — із землистим кольором обличчя? Носить сірий засмальцьований капелюх і водить той самий «стандард», який ми бачили у гаражі.

— Певно, ви говорите про Френкі, — тут же озвалася Крістал. — Він просто жахливий. Ми всі його терпіти не можемо.

— Це мене й не дивує, — зронив я й гукнув: — Заходьте! — бо саме постукав офіціант.

Я невимушено узяв у нього напої.

Коли він пішов, я продовжив:

— А чим він займається?

— Френкі? — Крістал розправила свої гарні плечі. — Вештається скрізь. Гадаю, виконує для Бредлі усю брудну роботу. Водить авто, їздить по покупки тощо. А чому ви питаєте?

— Довго пояснювати, — сказав я коротко. — Вам же подобалася Нетта Скотт, чи не так?

— Мені не подобаються жінки, — швидко сказала Крістал. — Я надто заклопотана тим, щоб уподобати чоловіків. Від них я просто божеволію. Чи знаєте ви, що мою маму перед тим, як вона мене народила, налякав борець?

— Так, знаю. Сем казав мені.

— Це справило на мене такий кумедний вплив... — почала було Крістал, але я її урвав.

— Облишмо це поки що. Поговорімо краще про Нетту. Сем каже, що ви непогано з нею ладнали.

— Гадаю, що так, — байдуже озвалася Крістал. — Вона була трохи дивною, але не намагалася відбити у мене чоловіків, а я не претендувала на Джека Бредлі та інших її залицяльників; тож ми ніколи і не чубилися.

— А вас не здивувало, коли почули, що з нею трапилося?

— Я була геть прибита. Була впевнена, що вона ніколи такого не зробить. Це ж треба так помилятися! Мій тато завжди каже...

— Облишмо вашого татка. Спробуйте запам’ятати: жодних борців та татусів! Розкажіть мені краще щось про Нетту. Чи ви зустрічалися коли-небудь з її сестрою?

Крістал нахмурилася.

— А я й не знала, що в неї є сестра.

— Вона що, ніколи про неї не згадувала?

— Здається, ні, але, може, й згадувала, та я не звернула на це уваги. Знаєте, якби вона сказала, що в неї є брат...

— Так, так, розумію — але ми говоримо про її сестру. Гаразд. Отож, ви не знали, що в неї є сестра. Чи розповідала вона коли-небудь про містечко із назвою Лейкем у Сассексі?

— Лейкем? Ні. Ніколи не чула такої назви.

— Нехай це вас не тривожить, — лагідно озвався я. — На світі є безліч містечок, про які ви ніколи не чули. Скажіть-но мені таке — це ви точно знаєте. Чи був у неї останнім часом постійний кавалер?

— О, так! — з неабияким ентузіазмом заявила Крістал. — У неї хтось був, але вона ніколи про нього не розповідала. Вона була дуже потайна. Я двічі його бачила, хоча Нетта про це не знала. Я на нього чатувала. Першого разу він був за кермом шикарного «бентлі» — чорного з жовтим. Він чекав на Нетту біля клубу.

— Як він виглядав? — зацікавлено запитав я.

Вона хитнула головою.

— Я не бачила його обличчя. Він був високий, кремезний і поставний. Обидва рази, коли я його бачила, було темно, до того ж він сидів у машині.

— Чи не міг то бути хтось із клубу, як ви гадаєте?

Вона знову заперечно хитнула головою.

— О, ні! Я знаю, що його в нас не було.

Раптом я згадав про Джуліуса Коула. Той був і високий, і поставний. І саме він упізнав мертву дівчину як Нетту. Квартира його поверхом нижче Неттиної. Це цілком міг бути він.

— Чи не чули ви, бува, про чоловіка на ім’я Джуліус Коул? — запитав я.

Крістал вкотре заперечно мотнула головою.

— А я гадала, ми з вами як слід розважимося. І вже починаю думати, що вас набагато більше цікавлять ваші дурнуваті питання, ніж те, щоби зіпсувати мою репутацію.

— Кмітлива дівчинка, — вишкірився я. — Ви не з тих, чию репутацію можна зіпсувати. Крім того, я ставлю такі запитання з певною метою. Не думаю, що Нетта мертва. Але якщо й так, то вона не вчиняла самогубство — її вбили.

Крістал витріщилася на мене.

— Я знаю, що трохи тупенька, — сказала вона по хвилиннім ваганні, — але навряд чи можна очікувати, щоб я зрозуміла ці ваші слова, чи не так?

— А й справді, — погодився я. — А ви би хотіли дізнатися більше про все це? Хотіли б побавитися у детектива?

— Мій татко каже, що детективи такі брутальні, — озвалася Крістал, але очі її розширилися. — Вони підглядають у замкові щілини, а тато каже, що це вульгарно. Я сама цим займалася, коли була малою: гадаю, саме тому він так і сказав.