Її порятунок був зовсім близько, мав гострі плечі і руде волосся, що завжди буде найріднішим у цілому світі.

«Вибач, що забороняла тобі кататись на велику, – я боялась, що ти розіб’єшся або потрапиш під авто. Вибач, що не була поряд, коли ти пізнавав цей світ, – я працювала на твій завтрашній день.

Вибач за те, що боялась тебе виховувати, – я боялась помилитися. Вибач за те, що замкнулася в собі, – мені так було простіше жити. Вибач за те, що наш дім був постійно порожнім, – я боялась людей.

Вибач за те, що не просила в тебе пробачення за все це і, напевно, багато іншого, чого я не пам’ятаю, та, напевне, пам’ятаєш ти. Я боялась побачити у твоїх очах найстрашніше – непрощення».

Вона не скаже синові цих слів, вона залишила йому листа у конверті. А зверху написала: «Прочитати через рік». Це важливо: не зараз, а згодом, коли настане час…

А ще її зупиняв момент прощання. Яким він буде? Вона притисне сина до своїх грудей, потім обійми розтулить і він промовить: «Тримайся, все буде добре, завтра я приїду». Після цих слів він повернеться до неї спиною, дійде до дверей, озирнеться, мовить: «Бувай», – і вийде, зачинивши за собою двері. Таня уявляла це, і їй здавалось, немов із кожним його кроком усі невидимі нитки, що їх зв’язували, натягувались і тріскались, боляче б’ючи по обличчю. А коли він зачинить двері, зв’язок між ними обірветься, і її життя теж.

А як могло бути інакше? Хоча багато років тому і різали пуповину, але вони залишились зв’язані нею навіки, і вона надто пізно зрозуміла, що коли їй боляче – йому теж боляче, якщо вона плаче – він теж плаче.

Ні, вони не будуть прощатися. Вона прийняла це рішення, і раптом їй стало легше, немов тягар впав із плечей. І, найдивніше, Таня відчула, що не боїться смерті. Це було не спонтанне відчуття, що схоже на легковажну відмовку від неминучого – це було щось незрозуміле, хвилююче і не страшне. Щось на рівні інтуїції, немов хтось невидимий, кому вона вірила, шепотів їй: «Не бійся, смерть – це зовсім не те, що ти думаєш, це зовсім не таке…»

– Алло, мамо, ти де? – запитав Дмитрик.

Таня доторкнулась до чола – воно горіло.

– Я тут…

«Дмитрику, обідати. – Почула вона жіночий голос у телефоні сина. – Ти не бачив Василя Максимовича?»

– Він на другому поверсі, – відповів син.

– Хто це? – запитала Таня.

– Знайома.

– Я не про жінку. Хто такий Василь Максимович?

«Дмитре, он ти де! – Це був скрипучий чоловічий голос. – Досить балакати, йдемо за стіл».

– Василь Максимович – мій замовник. А що?

– А яке в нього прізвище?

– А навіщо тобі?

– Будь ласка, скажи.

– Караваєв.

– Караваєв?!

– Так, а чому ти так здивована?

– Він більше нічого тобі не сказав?

– Ні. А що він має мені сказати?

– Що він твій родич.

– Мій родич?

«Дмитре, з ким ти розмовляєш?» – запитав Караваєв.

«З мамою, вона каже, що ви мій родич…»

«Будь ласка, скажи мамі, що ти їй зателефонуєш пізніше».

– Мамо…

– Дай слухавку Караваєву!

«Василю Максимовичу. – У голосі сина звучала розгубленість. – Мама хоче поговорити з вами».

«Скажи, що я їй зателефоную».

– Мамо…

– Нехай він відповість! – вимагала Таня.

– Тетяно, це Караваєв. Я зателефоную вам пізніше.

Ось, у сина є родич. Але, дивно, краще їй від цього не стало. Їй було тривожно і боляче, і щось смоктало під серцем. Хотілось плакати, і було страшно – якщо почати плакати, то вже можна не зупинитись, а потім стане зовсім порожньо!

Вони будуть обідати…

Можливо, за столом, що схожий на той старовинний, овальний, що стоїть посеред кімнати, заставленої меблями? Вона до сих пір пам’ятала той обід: спочатку курячий бульйон із половинкою крутого яйця і зеленою петрушкою у глибокій білій тарілці з золотою обвідкою. Потім котлети з салатом із капусти у такій самій тарілці, але меншій, а на завершення – домашнє безе і чай, налитий у горнятко через витончене сито. Столові прибори лежали на скатертині, а одним кінчиком спирались на срібну підставку, що схожа на козлів, на яких дідусь пиляв колоди на дрова. Думаючи про це, вона раптом почула запах тієї кімнати, неповторний, далекий, що став рідним: у ньому була гіркота полину, гілочки якого валялись по кутках кімнати – вони наче оберігали господиню від собачих бліх, що мучили стару підсліпувату дворнягу, що неспокійно лежала тут, біля ніг господині.

– Їж, дитинко, не соромся, у голоду немає сорому, – гарним мелодійним голосом мовить господиня.

Її голову увінчує корона з товстих сивих кіс, на чолі майстерно викладені сиві буклі. Таня боїться стукнути ложкою по тарілці й поглядає на книги в антикварній шафі: Мопассан французькою, Ґете німецькою, Шекспір англійською. Поряд із шафою старовинне піаніно зі стосом потріпаних нот на кришці.

Її звали Надія. Вона прийняла Таню, як рідну, і вони жили у суміжних кімнатах пліч-о-пліч сім років. Ці дві кімнати в комунальній квартирі на Москалівці були для Тані справжнім раєм, не дивлячись на шістьох сусідів, один із яких був божевільним і коли лягав у лікарню, просив Таню у його відсутність доглядати за рибками. Надія, незаміжня і бездітна, займалась Дмитриком, і якби не вона, той би не виріс таким розумником. Деколи спокій порушувала племінниця Надії – вона приїжджала з Києва і намагалась показати, що Таня тут усього лише квартирантка. Також вона ретельно перевіряла рахунки, які, за договором Надії, оплачувала Таня.

Вони познайомились у черзі за молоком, Таня щойно приїхала до Харкова і мешкала у родичів касирки з київського аеропорту. Надія запропонувала допомогу і влаштувала її у складальний цех із виготовлення електричних бритв, до свого колишнього учня, і зробила так, що Таню прописали в гуртожитку заводу. Таня пропрацювала там до того, як піти в декрет. Після народження Дмитрика Надія раптом узяла їх до себе – мовляв, їм обом так буде легше. Так і було. Надія увесь час наполягала на тому, щоб Таня пішла вчитись. «За що я буду жити?» – запитала Таня. «Поступиш – тоді вирішимо». Таня вступила на журфак університету. Прочитавши своє ім’я у списку, вона зі страхом подумала про найближчі п’ять років, але вдома її побоювання розвіялись: за овальним столом сидів симпатичний дідусь у рогових окулярах, а увесь стіл був завалений паперами з текстами, надрукованими на машинці. «Надія сказала, що ви мрієте про професію журналіста?» «Мене вже зарахували», – відповіла Таня. «Я не сумнівалась», – додала Надія. Дідусь поправив окуляри, що сповзли на край носа: «Якщо так, це все тепер ваша робота», – він показав руками на папери. І Таня почала корегувати різні тексти, точніше, вичитувати помилки – до коректора їй було ой як далеко. Спочатку було дуже важко, довелось перечитати масу літератури, але вже через рік їй платили вдвічі більше, а на третьому курсі вона редагувала технічні тексти, а згодом і художні. Пізнього вечора, коли Надія, Дмитрик і собака спали в маленькій кімнаті, вона працювала за овальним столом, одягнувши перстень із сапфіром. І часом їй здавалось, що це її дім, а за дверима сплять її син і мама. Зранку Надія накривала стіл гарною скатертиною, і за стіл сідала вся їхня маленька сім’я…

– Василю Максимовичу, мама правду сказала?

Дмитро дивився йому в очі, і Караваєв почувався, як на пательні – почалось!

– Тільки не хвилюйся, – сказав він.

– Як це – не хвилюватись? – скрикнув хлопець. – Це правда чи ні?

Замість відповіді Тік дістав із кишені висновок експертизи:

– Ось, почитай.

– Що це?

– Почитай, тоді дізнаєшся. – Тік сів на диван і схрестив руки на грудях.

Дмитро крутив конверт у руках.

– Не бійся, це не вибухівка, – сказав Тік. – Хоча… кому як.

Дмитро розгорнув листок, пробігся очима, усміхнувся і знову почав читати, але уважніше. Читаючи, його обличчя ставало дедалі серйознішим. Він потер долонею щоку і чомусь поглянув на зворотній, чистий бік аркуша.