Задзвонив телефон. Це був її лікар.
– Вам треба до мене заїхати.
– Щось важливе?
– Так.
І ось вона сидить навпроти Тараса Олеговича, лікаря, який так оптимістично обіцяв їй одужання.
Рецидив… Яке неприємне слово, дзижчить, як трансформаторна будка. Навіщо він так часто повторює його?
– Чотири місяці тому ви сказали, що все добре, – перебила вона лікаря. – Ви обманювали?
– Я не обманював. Ви мене просили казати вам правду, якою б вона не була. Тоді чому ж «хороша» правда для вас – це брехня?
– Отже, пухлина росте?
– Знімки показують, що так…
– Ваші ліки чортам під хвіст!
– Тетяно, прошу вас заспокоїтись! Ми спробуємо інше лікування, більш ефективне…
– Знову? Ви знаєте, що це таке: знову надіятись на магічну силу ефективних лікувань? Це жах! Ви навіть не уявляєте, коли вас просто вивертає, коли ваше тіло після хімії пахне чимось чужим!
Тарас Олегович поглянув на стіл.
«Йому по барабану», – подумала Таня і замовкла. Вона б не змогла працювати лікарем, для цього треба мати черстве серце.
– Які гарантії? – запитала вона.
– Немає гарантій.
– Скільки мені залишилось?
– Ну, якщо ви завтра ляжете в лікарню…
– Ви що, недочуваєте? Я питаю скільки мені, в біса, залишилось?
– Два-три тижні… плюс-мінус…
– Два тижні? – Таня задихалась. – Два тижні, просто чотирнадцять днів… – Вона підвелася.
– Заспокойтесь…
– Мені треба їхати.
– Куди? Ви маєте залишитися тут. Я зберу консиліум, нам треба зв’язатися з німецькими колегами…
– Мені треба йти. Потрібно знайти одну людину.
– Ви що, з глузду з’їхали? Зараз є тільки єдине питання: ваше життя.
– Мені треба йти.
– Якщо ви зараз підете, то важко буде контролювати цю ситуацію.
– Не потрібно нічого контролювати.
Таня вперлась руками в стіл.
– Що контролювати? Кількість мені відведених днів? – Вона взяла статуетку із фарфору, яка стояла на столі.
– Якщо я кину цю статуетку в стіну, ви зможете це проконтролювати?
– Поставте на місце!
Таня замахнулась і кинула статуетку об стіну. Від удару гарна фігурка розлетілась на дрібні друзки. Лікар почервонів.
– Якби не ваша ситуація…
– Я повернусь! Можливо… – крикнула Таня, прямуючи до дверей кабінету. – І відшкодую вам цю кляту фарфорову марничку!
Таня вийшла на вулицю і стала біля своєї автівки. Боялася сісти і зрушити з місця.
…Все почалось, коли Дмитро переїхав на орендовану квартиру. Світ якось змінився: небо поступово з блакитного перетворилось на сіро-голубе, листя на деревах стало сіро-зеленим, улюблене плаття кольору фуксії втратило колір, немов запилюжилось. Таня подумала: минеться, просто зараз важкий час, вона постійно нервує. Думає про стосунки із сином, стрес…
Вона недарма так вирішила, вона вже знала: якщо в серці живе біль, то навіть сонце тьмяніє. Це закономірно – коли болить душа, тіло починає хворіти. Треба терпіти і не вдавати із себе солов’я, що заливається співом під час похорону.
* * *
…Вперше сонце потьмяніло, коли Таня назавжди покинула Жовтоводськ. Відтоді минуло багато років, і тільки після того, як вона повісила штори у своїй власній квартирі, розклала на дивані яскраві подушки і вголос промовила: «Це мій дім», – її світосприйняття почало змінюватись і сонце хоч на йоту стало яскравішим.
На щастя, деякі речі залишилися незмінними: жити за графіком і купувати лише доцільні речі; любов до затишку, самотності; добре підібраний функціональний гардероб. Був час, коли співробітники докоряли їй. Одна журналістка якось затягнула Таню в магазин брендового одягу, і коли Таня спокійно пройшла повз полиці, не витримала: «У тебе ж є гроші! Витрати їх на себе із задоволенням!» На що Таня відповіла: «Я не отримую задоволення, купляючи непотрібні речі».
Так і не бачила насиченості кольорів, але подумала, що на все свій час, а він, час, – найкращий лікар. Але одного липневого дня вона таки налякалась.
Того дня вона не побачила веселки. Люди дивились у височінь, захоплювалися красою кольорів, а Таня нічого не бачила, окрім сіро-блакитного неба. Вона пішла до окуліста, який виписав їй направлення до невропатолога, а через два тижні вже була на стаціонарному лікуванні. Маленька пухлина в мозку, начебто нічого особливого, але вона закрила перед Танею двері з табличкою «Життя». І немов під ногами з’явилась чорна бездонна яма, з якої віяло страхом і тихими жахіттями. Тихими, як її хвороба.
Гнітила тиша, що була навколо. Тихенька сусідка в палаті, мовчазні медсестри, зовсім не такі пихаті й галасливі, як у пологовому будинку. А от тиша в процедурній була дзвінкою. Таня відчувала її всіма клітинками свого тіла, і на другий сеанс хіміотерапії взяла із собою айфон з навушниками і встигла подивитись шматочок нової французької комедії.
Синові Таня нічого не сказала. Лягаючи в лікарню, вона зателефонувала і повідомила, що їде у відрядження, залишила йому на столі в кухні гроші й попросила поливати квіти. А якщо він хоче, то може пожити вдома, поки її не буде. І все. Він їй не дзвонив, він узагалі їй рідко дзвонив. Після третьої процедури її душа нестерпно боліла, і вона спитала сина, чому він їй не телефонує. Адже він може не помітити, як вона помре… «Якщо ти помреш, мене повідомлять», – без злості сказав Дмитро.
А може, їй здалося, що без злості?
* * *
Від хіміотерапії випало волосся, Таня схудла і постаріла. Правда, вона купила хорошу перуку. Штучне волосся здавалося настільки природним, що всі в один голос казали: «Класно, що змінила зачіску, тобі пасує». На роботі ніхто не знав про Тетянині проблеми, адже лікарняних вона не брала й усі матеріали надсилала електронною поштою вчасно. А коли вже дуже цікавились, чому вона не приходить на роботу, відповідала, що в неї болить спина. Хтось пропонував купити продукти, провідати, але вона була категорично проти і завжди відмовляла, деколи навіть достатньо різко. Вона добре знала, що чужих у своє приватне життя пускати не можна. У її житті є тільки вона і син, і більше нікого. Варто тільки когось впустити – і люди лізуть, як вірус грипу, їм треба знати все, навіть де ти ховаєш засушену гвоздику, подаровану однокласником на випускному вечорі.
Щоб приховати хворобливий, землистий колір шкіри, Таня наносила макіяж. А як його міг зробити той, хто не бачить колір? Так ставалося, що чоловіки намагались познайомитись із нею на вулиці, чого раніше не бувало. Вона їла багато айви, адже казали, що айва підвищує імунітет, обережно водила автівку і швидко адаптувалась до світлофора без кольорів. Вона боролась як могла за право жити.
Таня навчилася контролювати свої думки. Завжди усміхалась, читала тільки захопливі книжки, дивилась комедії, писала позитивні статті і одного ранку відчула, що стала здоровою, незважаючи на те, що кольори навколишнього світу так і залишались для неї сірими.
Мабуть, її змучена душа потребувала такої самоомани, і десь усередині себе Таня вже чекала на травневі зливи, відчуваючи, що саме в травні все закінчиться.
І ось до травня залишилось якихось десять днів. Невже чуття не підвело? У травні все скінчиться?
Таня сіла в авто і увімкнула ноутбук. Знайшла телефонну книжку, де ще були сховані старі телефони. Їй треба було зв’язатись із Жовтоводськом…
– Альо!
– Доброго дня, а можна Романа до телефону?
– Кого?
– Романа…
– Ах ти ж, сучко! Ти до кого дзвониш? Ти до його дружини дзвониш! Щоб тобі світа Божого…
Таня завершила свій дзвінок. Наступний дзвінок був до головного редактора.
– Михайле, мене сьогодні не буде на нараді, і через скайп не зможу вийти на зв’язок, мені треба терміново поїхати. Я повернуся за кілька днів.
– Їдь, якщо треба.
– Дякую.
– Будь обережна. Дзвонив один навіжений, сказав, що вороги крокодила Гени – його особисті вороги.
Розділ 2
Таня забігла додому на п’ятнадцять хвилин. Накинула плащ, узяла гроші, банківські картки, грубий зошит із потертою обкладинкою – і в аеропорт. Літак здійнявся в небо, узявши курс на Київ. Таня раптом подумала: коли вперше дізналась про свою хворобу, то знала, що буде жити, настільки була впевнена в цьому, наче хтось прошепотів їй це на вухо. Що ж не так зараз? Чому вона не бореться за життя? Чому летить у цьому літаку? Чому саме тепер час зробити те, про що вона думала стільки років? Чому?
