* * *
Таня зовсім не очікувала, що в Харкові її зустрінуть. Осока підійшов до неї, тримаючи в руках букет невеличких троянд:
– З поверненням!
– Ти? Дякую. – Вона взяла троянди. – Ти дуже уважний.
– Я радий, що ти вдома, чесне слово. – Осока притиснув долоню до серця і усміхнувся.
– Ти п’яний?
– Так, трошки, я був у гостях. – На його обличчі бігала нетвереза усмішка. – Де твій багаж?
– Я без багажу.
– Ходімо до таксі, допоки люди не збіглись. Я без авто.
– Не потрібно, моє тут, на стоянці.
Коли вони зайшли на паркінг, Михайло запитав:
– Ти знайшла Ольгу Демиденко? Я дав правильну адресу?
– Адреса правильна, але я нікого не знайшла.
– Чому?
– Вдома нікого не було.
– Може, треба ще раз поїхати, я складу тобі компанію.
– Краще б ти зараз не приїжджав, – різко мовила Таня.
– Чому? – розгубився Осока.
– Бо ти п’яний!
Вона пришвидшила ходу, Михайло майже біг за нею. Раптом вона зупинилась і розгублено подивилась навколо.
– Щось не так? – співчутливо запитав Осока.
– Я не пам’ятаю, де залишила авто.
– Не проблема, дай талончик.
– Талончик? Який талончик?
– Паркувальний, – сказав Осока, уважно вдивляючись їй в очі. – З тобою все гаразд?
– Та все добре зі мною! – огризнулася Таня.
Раптом земля захиталась, машини підскочили і, блимнувши вікнами, гірляндою застигли в повітрі. Щось шорстке торкнулось щоки.
Це був асфальт. Таня спробувала підвестися, але асфальт знову втік з-під ніг.
– Таню!
Михайло ще щось кричав, а можливо, то був не він – вона чула голоси, немов потрапила під воду. Пил лоскотав ніздрі, було тяжко дихати. Хтось підняв її за плечі і посадив. Сидіти було незручно, у спину впиралось щось тверде. Це було колесо автомобіля. Панчоха порвалась, коліно було вимащене чи то брудом, чи то кров’ю, але болю Таня не відчувала.
– Що з вами? Я лікар, – почула вона.
Таня підвела голову і побачила стурбоване жіноче обличчя. Ця стурбованість її розсмішила. До такого сміху, що її почало розривати на частини. І вона засміялась. Спершу тихо, а потім сильніше. Вона сміялась, і з кожним нападом сміху в потилиці наче щось росло. Тепер це «щось» хотіло вибухнути в черепі й видавити очі.
Мабуть, «йому» це вдалося. Обличчя лікаря було останнім, що вона бачила.
* * *
До відкриття виставки залишалось дві хвилини, але мами не було. Це засмутило Дмитра. Він був упевнений, що мама приїде, незважаючи на те, що він її не запросив. У Фейсбуці вже давно висіло оголошення, ректорат розіслав батькам запрошення, але особисто мамі він нічого не казав. Він узагалі давно їй нічого не казав.
Під час церемонії відкриття Димко був неуважним і шукав її очима. Увечері хотілось зателефонувати і дорікнути, але вона ж скаже: «Ти мене не запросив». І що він на це відповість?
Чому йому раптом захотілось її побачити? Можливо, тому що він покохав, а навпроти, смакуючи піцу, сидить кохана?
Розділ 6
Мабуть, у жодному місті немає лікарні з назвою «Помірки». «Я лежу в Помірках», – каже хворий, і напрошується порівняння: потьмяніти, померти. Кожен харків’янин здригається, коли чує це слово, оскільки в цій лікарні лежать онкохворі. Та й у назві немов ховається холод вічної ночі: «Сизі померки ночі… Нехай його важка покриє хмара, і померки наповнять його страхом».
Михайло Осока відчинив багажник і взяв букет троянд.
З аеропорту він разом із Тетяною поїхав на кареті швидкої допомоги. В Помірки. Довго чекав у вестибюлі, але його до неї не пустили – вона так і не прийшла до тями. Наступного дня він приїхав з білими трояндами, його впустили, він просидів біля неї, говорив усе, що спадало на думку, і вірив, що вона його чує і це допоможе їй прокинутись. Він познайомився з лікарем, і той сказав, що у палаті не можна тримати квіти, але Михайло знову приніс троянди. Ну і нехай вони собі стоятимуть на столі чергової медсестри – Тетяна, напевно, все чує, і їй приємно.
Він ішов коридором і згадував незворушне обличчя Тані, її тремтячі повіки. Здавалось, що вона ось-ось розплющить очі, але цього не відбувалося. І ще він згадав вираз її обличчя, коли вона сказала: «Ти п’яний», – він був настільки злий, що по його тілу побігли мурашки.
Чим ближче він підходив до палати, тим страшніше йому було від усвідомлення, що насправді сталося. Одна мить – і людина, яка ходила, говорила, чула, бачила, усміхалась, сумувала, любила, ненавиділа, надіялась, мріяла і сама керувала своїм життям, раптом стає безпорадною. Добре ще, що він був поряд. Йому було нелегко, він дуже налякався, але допомогла невідома жінка-лікар, яка казала, що йому робити.
* * *
– Покладіть її в машину, – сказала лікар.
Михайло взяв Таню на руки і поклав на заднє сидіння авто.
– Не так далеко, нехай ноги залишаться ззовні, – скомандувала лікарка. – Сідайте біля голови і підсуньте під голову подушку.
– Яку? – розгубився Осока.
– Та ось вона, на сидінні!
Михайло взяв надувну подушку, запхав Тані під голову руку, щоб підвищити, і раптом волосся з’їхало їй на чоло. Від несподіванки він підскочив і вдарився головою.
– Перука? – запитала лікар, просуваючи голову в машину.
– Здається, що так.
– Не бійтесь, знімайте.
Михайло дивився на голомозу Тетянину голову.
– Чого розсілись? Шукайте документи! – крикнула лікар, розстібаючи верхні ґудзики на Тетяниній сорочці. – Мгм… в неї висока температура.
Він почав порпатись у сумці й знайшов баночки з капсулами.
– Що це? – запитав він.
– Погані справи, – відповіла лікар, примружуючи зір на баночки. – Вона онкохвора.
– Що ви сказали? – перепитав Михайло, чудово розуміючи, про що йдеться.
– Документи шукайте! – блиснула очима лікар.
Осока простягнув водійські права Тані. Лікар кудись зателефонувала і за кілька хвилин повідомила, що Таня стоїть на обліку в онкологічній клініці.
– Її треба везти в Помірки, – завершила вона, повертаючи Михайлові ліки і водійське посвідчення. – Зараз викличу швидку.
* * *
Таню поклали в палату, вікна якої виходили на берег озера, за озером стояв густий сосновий ліс. Осоці сказали, що вона вже лежала тут минулого року і зараз у неї рецидив.
– Доброго дня.
Таня розплющила очі.
Обличчя Тараса Олеговича наблизилося:
– Як ви почуваєтесь?
Його холодні пальці стиснули зап’ясток.
– Я в лікарні…
– Так.
Таня перевела погляд на стіну. Вона вже була в цій палаті – колись на протилежній стіні висіло щось невелике і прямокутне. Можливо, картина або фото. Її забрали, дірку в стіні майстерно замазали, але залишилась світла пляма. Це було помітно, тільки коли лежиш. Раніше біля вікна стояв стілець, а тепер там було крісло з дерев’яними підлокітниками. А ще на консольному столику біля дверей з’явилася скляна ваза з кульками.
– Я вже тут лежала.
– Так, це та сама палата. Вона була вільна, коли вас привезли.
– Привезли? Хто мене привіз?
– Швидка допомога, з аеропорту. І ваш друг вас супроводжував, Осока.
– З аеропорту? Котра година?
Лікар поглянув на зап’ястя:
– Пів на десяту.
– Чудово, я ще встигну. – Таня втерла зіпріле чоло і сіла. – Тарасе Олеговичу, мені треба поїхати, я ненадовго. У сина відкриття виставки.
– Коли?
– Об одинадцятій. – Вона звісила ноги з ліжка.
Стіни захитались, але Таня не впала, встигнувши спертись на плече лікаря. Він підтримав її і допоміг стати на ноги.
– Зі мною все гаразд, – промовила вона, поборюючи шалену неміч.
Ноги тремтіли і підломлювалися, груди стисло, не даючи вдихнути, миттєво заболіли всі м’язи спини, плечі, руки, немов вона цілий день тягала щось важке.
– Мені треба їхати, – прошепотіла вона і знесилена впала на руки лікаря.
Він поклав її та накрив ковдрою.