– Привіт! – сказав Осока, почувши діловий бас однокласника. – Мені треба дещо дізнатись у тебе. Ти можеш за кілька хвилин перевірити пошту?

– Звичайно.

– Зараз надішлю листа.

«Я розшукую Васю Тіка, – написав він. – кажуть, ресторан, у якому ти працюєш, належить йому. Будь другом, мені треба з ним зв’язатись, від цього залежить життя однієї дуже хорошої людини. Надішли телефон, адресу – все, що може мені допомогти».

Він перечитав повідомлення і натиснув: «Надіслати».

За хвилину надійшла відповідь із номером і приписом:

«Я знаю лише цей номер, це в Харкові».

«Дякую. Якщо ще буде якась інформація, надішли».

«Вибач, більше нічого не знаю і не дізнаюсь».

«Окей. Успіхів!»

На дзвінок Михайла відповів поважний чоловічий голос.

– Доброго дня, – сказав Осока. – Вибачте, що турбую, мені потрібно якомога швидше зв’язатися з Василем Максимовичем Караваєвим.

– Назвіться.

– Михайло Осока.

– Хто дав вам цей номер?

– Це я скажу особисто Василю Максимовичу.

– Хто дав вам цей номер? – спокійно повторив запитання чоловік.

– Я що, на допиті? – Михайло почувався як на гарячій пательні. Голова горіла, і жодна розумна думка не приходила до неї. – Передайте добродію Караваєву, що від нашої розмови залежить доля однієї хорошої людини. – Він подумав і додав: – Його родича.

– Номер, з якого ви дзвоните, ваш?

– Так, мій.

– Вам передзвонять, – сказав співрозмовник, не змінюючи інтонації.

– Тільки якнайскоріше, благаю вас. Це дуже серйозно.

Чемний голос не попрощався і поклав слухавку.

Михайло склав ноутбук і запалив цигарку. Водій ходив вздовж машини і теж курив.

– Які плани? – запитав він.

– Поки стоїмо, – відповів Осока, вийшовши з авто.

Задзвонив телефон, номер був невідомий. Михайло притис телефон до вуха і відійшов подалі від таксі.

– Ви дзвонили Караваєву Василю Максимовичу, – сказав той самий поважний чоловік. – З’єдную вас.

Далі Осока почув хрипкий голос:

– Караваєв слухає. Ти хто такий?

– Михайло Осока.

– Це я знаю. Хто ти такий?

– Я головний редактор журналу «Перша столиця».

– І що ти від мене хочеш, головний редакторе?

Михайло набрав у легені побільше повітря:

– Василю Максимовичу, ви повинні мене вислухати.

– Я винен тільки мамі, але вона на небі, – спокійно відповів Караваєв.

– Мене попросила про зустріч Тетяна Лад… Зоріна. Вона дала мені ваш номер телефону, – збрехав Осока.

– Хто така Тетяна Зоріна?

– Журналістка. В неї є син, студент…

– І шо?

– Вона каже, що його батько – Роман Демиденко.

Запанувала тиша.

– Мало шо баба каже. Шо вона хоче?

– Вона хоче знайти Романа.

– Чому сама не задзвонить?

– Тому що лежить в лікарні, в Харкові, вона тяжко хвора. А я зараз в Києві.

– Сьогодні я буду в Києві, зустрінемось, побалакаємо.

– Коли ви будете?

– Тобі зателефонують і скажуть.

– Добре, я чекатиму.

Осока видихнув з полегшенням, кинув на землю зітлілу цигарку і підійшов до таксиста:

– Здається, я знайшов те, що потрібно.

– Це добре. Куди їдемо?

– Дякую, більше нікуди їхати не треба.

Він розрахувався з таксистом і роздивився навколо. За його спиною був маленький парк, ліворуч, через дорогу, – ресторан. Побачивши його вивіску, Михайло згадав, що останній раз їв ще вдома перед тим, як поїхати в аеропорт, а на годиннику вже був початок на дванадцяту.

Він доїдав другу страву, коли задзвонив телефон. Це була Таня.

– Вибач, що не дзвонив, – сказав Осока, нанизуючи на виделку шматок риби. – Я знайшов родича твого Роми.

– Ой! Ти навіть не уявляєш, наскільки це для мене важливо! Хто це?

– Один досить відомий персонаж, Вася Тік. Він, виявляється, син Максима Роя.

– Вася Тік? Харківський Вася Тік?

– Так, саме він.

– Так його прізвище… Зараз згадаю…

– Можеш не згадувати. Його прізвище Караваєв, це по мамі. Раніше він був Роєм.

– Це ж треба… Караваєв… ти знаєш, де його знайти?

– Я знайшов один його номер телефону і вже розмовляв із ним.

– І що він сказав?

– Що сьогодні буде в Києві і ми зустрінемось. Ось, сиджу чекаю дзвінка.

– Це добре! Це так добре!

– А ти як? Як температура?

– Та до біса її! Михайло, благаю, зв’яжи мене з ним!

Осока почув сигнал і подивився на екран.

– Таня, мені телефонує Тік, почекай на лінії. Так, слухаю!

– Плани змінились, – сказав «поважний». – Вас чекатимуть сьогодні в Харкові о восьмій вечора.

Він передав розмову Тані, розрахувався і вийшов із ресторану.

– Таксі? – запитав швейцар.

Михайло ствердно кивнув.

Квитків на рейс не було. Скільки Осока не тикав касиру посвідчення журналіста, вільні місця не з’являлись. Злий, як чорт, він сів у таксі і поїхав до найближчого прокату авто.

Осока летів зі швидкістю сто тридцять кілометрів за годину, коли почув сигнал і подивився у дзеркало заднього виду. За ним їхала машина ДАІ.

Михайло скинув швидкість і зупинився на узбіччі. Даішники об’їхали його і теж зупинились.

– Доброго здоров’я, – козирнув даівець, підійшовши до машини. – Сержант Гринчук. Документи, будь ласка.

– Пане сержанте, – сказав Осока, вийшовши зі своєї машини, – я дуже поспішаю.

– Ви перевищили швидкість, – відчеканив сержант, продивляючись документи.

– Я ніколи не порушую правила, але зараз просто зобов’язаний!

Сержант не реагував і продовжував вивчати документи.

– Випишіть штраф, тільки швидше, будь ласка.

– Що означає «швидше»?

– Те, що я поспішаю, і поїду далі з такою ж швидкістю, допоки не приїду туди, куди треба!

– Ви серйозно?

– Дуже серйозно.

– Тоді ви поїдете з нами.

– Вибачте, пане сержанте, я пожартував.

Гринчук суворо поглянув на Осоку:

– Більше так не жартуйте. Що у вас трапилось?

– Мені треба встигнути в Харків до восьмої години вечора, я виконую прохання однієї молодої жінки. Допоки ми тут з вами розмовляємо, вона може померти.

– Щось вас багато розвелось, що спішать у смертельно важливих справах. – Гринчук простягнув Осоці документи. – Я зателефоную на пости, щоб вас не зупиняли.

Михайло вибалушився на сержанта з широко розплющеними очима.

– Їдьте, у вас мало часу, – сказав той і віддав честь.

Напарник підбіг до Гринчука, як тільки Осока від’їхав.

– Ти що, відпустив його? – запитав він, дико поводячи очима.

– Так, відпустив, – буркнув Гринчук.

– Ти здурів?!

Гринчук сів у машину і завів двигун.

– Слухай, з такими даними ми преміальні ніколи не отримаємо, – не міг заспокоїтись напарник.

Гринчук не відповів і поїхав.

– Я не зрозумів, ти що, зі мною не розмовляєш?

– Це був знак, – сказав Гринчук.

– Який ще знак?

Гринчук натиснув на гальма і повернувся до напарника:

– Ти віриш у добро?

Напарник форкнув і зробив дурнувату гримасу:

– В добро? Ти про що?

– Про те, що живе ось тут, – Гринчук тицьнув пальцем у серце.

– Ну, ти гониш, – напарник знову форкнув і втупився в дорогу. – Тобі час до нашого психолога.

– Слухай, моя дружина після операції не поверталася до тями. В суботу сказали, що це все…

Напарник зробив співчутливе обличчя і кивнув.

– У мене ось тут все стало іншим, – сержант притис руку до грудей. – Я не знаю, що це, але я почав щось відчувати… Те, чого раніше не відчував… Немов щось нове поселилось у мені. А в неділю жінка виїхала на зустрічну, я підійшов до неї, взяв документи, і раптом чую, що не дарма ми зустрілися.

– А я думав, що Левченко брехав зо п’яну. Мовляв, ти ту бабу і до каси в аеропорту проводив, і сам штраф заплатив. Але ж ти дивак!

– Може, і дивак, але зранку в понеділок я прийшов до дружини, а мені кажуть, що вночі вона прийшла до тями. – Гринчук усміхнувся. – Їй стало краще, усі дивуються, а я ні. Треба випускати добро зі свого серця, тоді все буде по-людськи.