Литмир - Электронная Библиотека

– Ні, це інше, я йому винен. – Михайло зробив наголос на «я».

– А-а! Нюхом чую, твій замовник чудово знає, куди ниточка веде. Йому не потрібен Рома Демиденко, йому потрібний хтось інший. Демиденко не та пташка. – Олесь гидливо скривився. – Дурний ти, раз вплутався.

Його злісна інтонація зачепила Осоку.

– Слухай, не треба свою злість на мені зганяти, – сказав Михайло. – Давай те, що потрібно, і я поїду далі.

– Не кип’ятись, просто ти задзвонив – і все спливло. – Олесь зіщулився, вдавив худі лікті в плаский живіт і нервово затягнувся. – Ти не знаєш, у що вскочив. Це небезпечно.

– Я колись казав тобі: «Це небезпечно, не втягуйся»? Я просто давав інформацію, а ти робив з нею все, що хотів.

– І що в тому хорошого? Подивився на мене: я що, схожий на успішного журналіста? Мені сорок два роки, а я сиджу в цій смердючій багатотиражці й колупаюсь у лайні найлайновіших людей країни. – Марценюк похитав головою. – Якби ж ти знав, скільки навколо гівна! – Він кинув недопалок у судно. – Нехай, як знаєш. – Олесь витер долоні об штани і розгорнув ноутбук. – Розпочнемо з покійника. Рій Максим Степанович, тисяча дев’ятсот двадцять шостого року народження, освіта вища технічна… Біографія потрібна?

– Давай усе, – Михайло простягнув флешку.

– Так, я скидаю все, що маю, решту розкажу. Дай телефон.

Осока витягнув із кишені телефон.

– У тебе один?

Михайло ствердно кивнув.

– Вибач, дорогий, – сказав колега, – дружба дружбою, а ноги порізно.

Він вимкнув телефон, витягнув акумулятор і все це повернув Михайлові.

– Що, все так серйозно? – запитав Осока.

– Я тебе попереджав. – Марценюк усміхнувся, показуючи жовто-коричневі зуби. – Мені за ту стрілянину в Золотому мало башку не відбили. Не жарти, знаєш. І ось, на пам’ять залишили. – Він тицьнув пальцем у лайливе слово на ноуті.

Його рука помітно тремтіла.

– Мстивий, сволото, – процідив Олесь і сплюнув у судно.

– Хто?

Олесь не відповів.

– Ну, давай викладай! – сказав Осока.

Марценюк закурив нову цигарку, випустив кільця диму, почекав, допоки воно розпливеться і, дивлячись кудись поперед себе, розпочав:

– Було це вночі з восьмого на дев’яте травня. Мені подзвонив знайомий мент і сказав, що в Золотому стріляли. Ну, я в машину – і туди. Машину залишив на розі. Підібрався до воріт, а там менти з кимось перешіптуються. Темно було, світло біля воріт не світило… Потім бачу: якась машина у ворота заїхала, а менти розвертаються і їдуть. Я перебіг на інший бік, там якісь кущі, напіврозвалена хата. Телефоную своєму менту, питаю, а він: «Йди звідси». Як так? А отак! Ну, я вирішив: як приїхав, то вже посиджу. Ну, досидівся – ворота відчинилися, а звідти, одна за одною, дві машини. Повз мене проїхали. Очі мої вже звикли до темряви, тому я їх роздивився. Перший «мерс», а за ним «хаммер»…

– Позашляховик?

– Ага. Їх, знаєш, небагато в Україні: раз, два – та й годі. Я обидві машини сфоткав. У мене такий апарат, що в негра в дупі все зафіксує, – з гордістю сказав Марценюк.

– І чиї то машини?

– «Мерс» належить Роману Демиденку. Після тієї ночі Рома твій розчинився у повітрі, зник, про нього ні слуху ні духу. А ось «хаммер»… Сидячи в кущах, я ще не знав, наскільки влип…

– А чому ти влип?

– Не поспішай. – Олесь сильно затягнувся і знову почекав, поки дим не розвіється. – У що я влип, я побачив потім, на фото.

– Що ти побачив? – нетерпляче запитав Михайло, чудово розуміючи, що запитаннями нічого не пришвидшить – така вже була у Олеся манера викладати інформацію.

Марценюк застукав по клавіатурі:

– Я попрацював і отримав номер «хаммера». Ось він.

Осока подивився на текстовий файл.

– А де фото? – розчаровано запитав він.

– Ти що, ніц не второпав? – Колега втупився в Осоку червоними очима. – З ноута все стерли, все, розумієш? Уся робота коту під хвіст. Вся! Архіви, фото, інтерв’ю. Добре, що ноут не розбили. Пожаліли, суки. А цю херню залишили. – Він знову тицьнув пальцем у непристойне слово на кришці. – Я номер з пам’яті записав. Ой, я мало тоді з глузду не з’їхав.

– А ти що, копії не робиш?

– Ні.

– А я кожного вечора роблю дві копії.

– Це ти в нас такий розумний. – Колега блиснув очима і вставив флешку в ноут. – Ось, тут усе, що потрібно.

Він повернув флешку Михайлові.

– А що ти записав? – запитав Осока. – Ти ж кажеш, що все стерли.

– Все, але не все, – самовдоволено відповів Олесь.

– Так чий був «хаммер»?

Олесь знову дістав цигарку і прикурив від попередньої.

– Одного крутого типа, – сказав він. – Знаєш, це єдина справа, у якій я не просунувся ні на йоту. Тільки-но я з’ясував з «хаммером», як до мене зателефонували і попросили не пхати носа не в свої справи. Я, звичайно, розумію, сьогодні всіх підслуховують, але мене це так зачепило! Я розізлився і поїхав у Золоте. Кілька років тому я там за одним суддею полював, на мене навіть собак нацьковували, але це нормальне явище для Золотого. – Він замовк. – Ну, приїхав я, і що? Нічого не дізнався, тільки з сусідом поговорив. Він сказав, що було три постріли, і про мене розповів, як я бігав по вулиці. Я, звісно, не зізнався. А ввечері їду додому, мене під хатою підрізають, витягають з машини… – Його руки знову затремтіли. – Суки!

– І що?

– А ти як думаєш, вони мені реверанси робили, коли ось це писали? – Марценюк знову тицьнув пальцем у лайливе слово. – Вони мені фінгал поставили під оком! Скло порозбивали, фари… Я стільки часу на цю справу витратив! – Він схопився за голову. – Я копав, як шахтар, і ось за це такий облом!

– Ну, не так уже й багато ти накопав…

– Що? Це був «хаммер» Васі Тіка! Ясно?

– Тіка? Який він має стосунок до Роя?

– Це його син.

– Мати рідна! – Осока роззявив рот.

– І я про це ж! Тепер зрозуміло? Пінкертон, бляха!

Михайло послабив краватку. Найменше йому хотілось зустрітися з Васею Тіком – людиною з кримінальним минулим, що удостоїлась такого прізвиська, бо в неї постійно смикалися щоки.

– Що, жаром сипнуло? – глузливо запитав боржник.

– Нічого не розумію… – пробурмотів Осока. – Прізвище Тіка Караваєв!

– А що тут розуміти?! Коли Ваську затримали перший раз, ну, він одному мужику руку покалічив, кажуть, відірвав, батечко його до смерті перелякався, що свого крісла позбавиться – одначе, не Щербицький. І добре, що злякався. У нього були дуже великі неприємності, він заледве втримався на партійній роботі, добре, що мав солідних покровителів у ЦК. Саме тоді Вася і записався на прізвище мами – Караваєв. А до того він був Роєм. Тому ваш відомий харківський авторитет Караваєв – це син Максима Роя і дядько твого Ромки.

– Це погані новини…

– Погані? – перепитав Олесь. – Скоро й не таке заспіваєш. Ну, дорогенький, я тобі все сказав, що знав. Коли що, ти мене не бачив і нічого я тобі не розповідав.

Він підвівся і струсив попіл зі штанів.

– Міг і не попереджати, ми з тобою не перший рік працюємо.

– Але таких людей ще не чіпали. Стільчик візьми.

– А ти скинув мені, де я можу знайти Тіка?

Олесь застиг зі стільчиком у руках:

– Бачу, ти не зрозумів моїх слів. Точних координат у мене немає і бути не може.

– Мені треба обов’язково знайти Романа Демиденка, розумієш?

– Дивись, щоб той Рома тобі кісткою в горлі не став. Я багато чого тобі дав. Читай, вивчай, аналізуй… Було б цікаво дізнатись, чим закінчиться твій аналіз. – Олесь штовхнув ногою двері.

Михайло подякував колезі й повернувся в таксі. Сів на заднє сидіння і розкрив ноутбук.

Жоден із файлів не давав інформації про те, де живе Вася Тік. А жити він міг, за версіями журналістів, у Харкові, Києві, Стокгольмі, Монте-Карло – усього Осока нарахував вісім міст.

Він проглядав файли, фотографії, і раптом побачив фото ресторану в центрі Харкова, на набережній. Текст під фото повідомляв, що ресторан належить Караваєву і в ньому – нелегальне казино. Це було вже щось – Михайло знав адміністратора того ресторану. Вони разом учились у школі, а шкільні зв’язки бувають дуже міцними.

30
{"b":"84730","o":1}