– Звідки в тебе це?

– Я впав.

Раптом вони перестали сміятись.

…Коли вони замовкли, іскри вже не вистрибували з каміна, а за вікнами була чорна ніч.

– Ромо…

– Так, кохана.

– Я хотіла тобі сказати…

– Кажи.

Він забрав пасмо волосся з її обличчя і поцілував у губи. Таня подивилась на годинник, що стояв на полиці над каміном: пів на другу.

– Це дідів годинник, він завжди поспішає на чотири хвилини. Що ти хотіла сказати?

Раптом у потилицю немов хтось налив окропу. Вона застогнала від болю.

– Що з тобою? – запитав Роман.

Вона вхопилася рукою за потилицю і примружилась.

– Тетянко, що трапилось?

Вона ледве розтулила повіки, які раптом стали сталевими.

– Буває, – прошепотіла вона.

– Що буває? Як тобі допомогти, не мовчи!

– Не хвилюйся, зараз минеться…

Кожне слово відлунювало гострим болем у голові. Роман узяв її за руку, і раптом біль став стихати.

Хтось сказав, що ми віримо словам любові, коли промовляють очі. У Романових очах Таня бачила безмежну любов. Вона стиснула його руку. Було страшно, що наступний напад буде сильнішим, і вона вже не встигне нічого сказати.

Ще перед першим етапом лікування її попередили, що результат може бути нульовим.

– І що тоді? – запитала вона.

– У всіх по-різному, але все відбувається швидко. Хворий непритомніє і більше не прокидається.

– Ніколи?

– Ніколи.

Таня глибоко вдихнула.

– Уже легше. – Вона спробувала усміхнутись, але Романове обличчя було схвильоване. – Все добре.

Він притис її руку до колючої щоки.

– Тетянко, рідненька. – У його очах блищали сльози.

– Твої руки… ти вилікував мене, – сказала вона, відчуваючи, що біль стишився наполовину.

– Може, ти хочеш їсти? Я принесу. – Роман спробував підвестися.

– Не треба, не йди, будь поруч! – крикнула Таня.

– Не бійся, кохана, я не йду, тільки принесу нам щось поїсти.

– Ні, не йди. Мені страшно, я дуже боюсь!

– Чого ти боїшся?

– Боюсь відпускати тебе, боюсь, що ти не повернешся. Вийдеш із цієї кімнати і більше не вернешся.

– Дурненька, це неможливо, жодна сила не змусить мене цього зробити.

– Ти казав так тоді, в парку, і я повірила. Я вірила тільки тобі, і більше нікому, але ти кинув мене. Ти був потрібним мені, без тебе я вмирала. Я цілий день сиділа біля твого під’їзду, а ти так і не з’явився. Чому? Чому ти не прийшов?

– Я не міг.

– Не міг?

– Так, не міг, мене не було вдома!

– Не було вдома… – мляво повторила Таня. – Чому?

Роман підвівся і підкинув дрова у камін. Вогонь спалахнув із новою силою.

– Мене вивезли.

– Вивезли? Хто міг тебе вивезти?

– Мій батько. Я спав, коли він увірвався до моєї кімнати. Він сказав, що тебе знайшли в парку, голу і п’яну. Я хотів бігти до тебе, але він замкнув мене в кімнаті. А потім приїхали його «дружки» і вивезли мене. Він жорстока людина. Директор лікеро-горілчаного комбінату не може бути інакшим. – Роман знову сів на матрац. – Це не інститут шляхетних панянок, це особливий світ. Того вечора я провів тебе, повернувся додому, а він запитав, де я так довго швендяв. Ну, я сказав, що ми з тобою поїдемо разом, що я тебе кохаю, що ми одружимось. Він відповів, що поговорить зі мною завтра. – Роман зітхнув. – А завтра мене вивезли до будинку мого дядька, там триметрова огорожа і охорона. Мене зачинили в лазні, але я все ж таки втік і дістався автостопом до Києва, гроші я мав. А в університеті дізнався, що ти зникла. Я подумав, що ти повернулась у Жовтоводськ через ці… обставини… і теж повернувся додому. А там батько нервує, мама за серце хапається… Я ходив до твого вітчима, він навіть слухати мене не захотів. Попросив тільки сказати тобі, що випише тебе з квартири.

– Випише з квартири? – здивувалась Таня. – Це ж треба, які думки…

– А ще додав, щоб ти не верталась.

– Я і не збиралась повертатись.

– Я це зрозумів… Тобі було соромно, і ти просто втекла на край світу. Я був сам не свій, я так мучився! Про тебе говорили стільки бруду, але я не вірив жодному слову. Я впевнений, що ти не винна, що тебе напоїли. Ти б не напилась перед від’їздом, та й взагалі… Ти не казала, але в містечку всі знали, що твоя мама пила, і вітчим любив випити. Я не знаю… я не питаю, що тоді сталось, але ти в цьому не винна! Думаю, у вітчима була п’янка… Ти не хотіла сваритись, випила… А скільки тобі треба? Пішла гуляти по вулиці, а вулиця… це ж така справа… нарвалась на когось… Кохана, мені навіть боляче подумати про те, що ти пережила! Але ти не винна. Я коли зрозумів, що ти залишила всіх… і мене теж, я так напився! Посварився з батьком… це він винен, він мене замкнув! Я поїхав до Києва, винайняв житло. Деколи цікавився, чи ти не з’являлась у Жовтоводську, але ти не з’являлась. Я шукав тебе по всьому Києву, але марно…

– Я змінила своє прізвище.

– Навіщо?

– Я хотіла назавжди позбутись свого минулого.

– І мене теж хотіла позбутись? – сумно запитав Роман.

– Я думала… Ні, я була впевнена, що ти назавжди викреслив мене зі свого життя. Наступного року, у травні, я приїхала в Київ і прийшла до твого інституту. Я чекала на тебе і побачила з дівчиною, яка йшла з тобою поряд.

Таня притисла руку до потилиці – там назрівала нова хвиля болю.

– І що? Ти побачила мене невідомо з ким і забула про все, що я тобі говорив? Ти що, не вірила мені?

– Розумієш, мене надто багато зраджували…

– Але не я! Я кохав тебе і кохаю!

– Розумію, але тоді все було інакше.

Біль у потилиці дужчав і ставав нестерпним.

– Ромо, дай води, – прошепотіла вона.

Кожне слово відлунювало в голові, немов хтось стукав молотком.

– Тетянко, що з тобою? Це я винен, що накинувся на тебе. Вибач, рідненька…

Вона скривилась від болю.

– Я хочу пити…

Гримнули двері – і Роман повернувся зі склянкою води. Притримуючи склянку, він допоміг їй напитись.

– Дякую, – ледве вимовила Таня.

– Що з тобою? Що у тебе болить? Чим допомогти?

– Дай руку, – попросила вона.

Притискаючи до грудей найніжнішу руку, Таня лягла на подушку і заплющила очі.

– Ромо, в мене… в нас…

Дихання збивалось, голова налилась вогнем, думки плутались.

– Ромо, допоможи нашому…

Вона не встигла договорити. Язик затвердів і раптом почав наповнювати увесь рот. Таня розтулила висохлі губи, і їй здалося, що він випаде з рота, як підняте тісто з баняка.

– Кому я маю допомогти? Що з тобою?

Таня намагалась відповісти, але її язик не слухався. І раптом годинник на каміні почав роздуватись, немов це не годинник, а повітряна куля. Він збільшувався, ставав прозорим і, душачи все на своєму шляху, заповнив собою кімнату. Під натиском стеля випнулась, заскрипіла і потягнула за собою стіни. Розтягуючись, немов жуйка, стіни ставали тоншими, аж поки крізь них вона не побачила небо, усіяне яскравими зірками.

…Зірки теж щезли, лишивши її в темряві.

У роті пересохло. Таня ковтнула і закашляла. У горлі так пекло, немов хтось там пройшовся наждаком, а зверху присипав перцем. Чиїсь турботливі руки повернули її на бік. Вона розплющила очі й побачила Ларису і, перелякавшись, відвернулась від неї.

– Це я, Лара, ти що не впізнаєш мене?

Таня спробувала підвестися, але сили не було.

– Хочеш у туалет? – запитала Лара.

Таня поглянула навколо і побачила діда. Він сидів на низькому стільчику, сонце за його спиною було таке яскраве, що було боляче дивитись.

– А де Роман? – прохрипіла вона.

– Роман? – здивувалась Лара. – Тут немає жодного Романа. Ну і голос у тебе. – Вона взяла горня з тумби. – Ось, випий води.

Таня оперлась на лікті, й одразу ж впала назад на подушку.

– Давай допоможу сісти вище.

Лара поставила горня і хвацько підсунула під спину дві великі подушки.