– Не знаю.

– Зрозуміло… Скільки тобі років? У тебе є паспорт?

– Є, мені сімнадцять за місяць.

Касир сумно похитала головою:

– Хто це тебе так?

– Вітчим, – відповіла Таня, дивлячись касиру в очі.

За годину дівчина вже була в літаку, в останньому ряді. Перстень був знову в кроликовому животику, а в гаманці лежало трохи грошей. Стюардеса доторкнулась до її плеча:

– Ти колись літала?

– Ні.

– Не бійся, все буде добре.

Таня вже не боялась, тепер уже все буде добре. Вона в це вірила. А як можна було не повірити, коли незнайома людина повела її в кафе і нагодувала, а потім посадила на літак і сказала, що в Харкові її зустрінуть добрі люди і допоможуть?

Її зустріли і допомогли, і вона стала жити своїм життям, про яке завжди мріяла.

Сумувати за містом, яке її пережувало і виплюнуло, у неї не було бажання. Ностальгії по Жовтоводську не було.

Кажуть, що ностальгія – це поклик води, в якій купають немовлят. Та вода потрапляє до рота, в очі, немовля її п’є, і вона стає його частинкою. Кажуть, що потрібно вертатися до цієї води хоч інколи, щоб усе було добре.

Навіть у найстрашніших снах Таня не могла уявити, що повертається у Жовтоводськ. Для неї харківська вода, не найкраща на землі, стала рідною – це був присмак свободи і щасливого майбутнього, і вона любила її запах. Так після червневого дощу пахне каміння на березі річки. Цей аромат літає в повітрі, допоки каміння мокре, а потім сонце забирає його, залишаючи по собі тепло.

Але у воду Жовтоводська вона не повернеться ніколи.

Одного разу Тетяна сиділа в човні, прив’язаному ланцюгом до великого корча, і дивилась на річку. І раптом почула дитячі голоси і якийсь вереск. Вона обернулась. Попереду йшла дівчинка, вона зупинилась, поставила кошик і нахилилась до нього. І раптом, у воду, де річка була глибокою, один за одним попадали троє малесеньких кошенят. Все, що запам’ятала Таня, – це сміх і знущання дітей, каміння, що летіло в тих нещасних, які бовталися у воді й відчайдушно боролись за життя.

Таня стрибнула у річку. І мало що пам’ятала потому. Вона тонула і ловила кошенят, аж поки хтось не вхопив її за комір. Це був сусід, котрого всі називали Шпаком, він повертався на човні з риболовлі. Діти порозбігались. Дядько Шпак сказав, що тут завжди топлять кошенят. Усіх їх, порятованих, Таня принесла до себе в сарай, і молоко для них брала в бабусі з сусідньої вулиці.

Кошенята зміцніли, двох вона віддала, а рудого Ромку залишила собі, бо відчувала, що він єдиний у цілому світі, хто її любить.

Любий Ромко… Звісно, його вже немає…

Таня згорнула щоденник. Спати зовсім не хотілось. Притискаючи зошит до грудей, вона підійшла до вікна. Будинки, занурені в сон, майже голі дерева, дитячий садок, автомобільна стоянка – усе це було, як у дитинстві, але жодних емоцій не викликало. Байдуже вона поглянула на вікна квартири вітчима і подумала, що зараз для неї важливим є цей щоденник, бо зможе розповісти її синові більше, аніж вона сама.

Вона розгорнула зошит, узяла ручку й написала:

«Вибач мені, сину, я нічого не могла змінити. Я люблю тебе».

Ось і все. Більше немає слів.

Дивно – спочатку думаєш, що сказати, а коли настає час, розумієш: слова не потрібні. Якими б вони не були змістовними чи привабливими, вони не можуть передати болю. Особливо болю, назбираного роками, коли позаду ночі без сну, зачинені перед носом двері, порожні та байдужі очі тих, хто за покликом крові й сумлінням був зобов’язаний підставити плече.

На стіну падали сонячні промені. Таня подивилась на годинник. Десять хвилин по сьомій.

Оксана Прокопівна вже давно поралась на кухні. Таня замоталась у рушник і вийшла з кімнати. Вчителька тримала в долоні якісь капсули.

– Доброго ранку! Ось, п’ю від тиску і остеопорозу. Не допомагають, а я все ж п’ю, дурнувата стара!

– Ви не стара. – Таня усміхнулась. – Ви доросла.

Та що можна сказати жінці, яка о такій порі вже із зачіскою та макіяжем?

– Тетянко, ви йдіть у ванну, а я приготую кави.

Таня швидко прийняла душ, розчесала перуку, одяглася і зайшла до кухні, де вже пахло кавою.

– Сідайте. – Оксана Прокопівна пригубила гарячий напій і поставила горня на тарілочку. – Я рада, що пам’ятаєте мене, що приїхали. Я півночі не спала, згадувала… – мовила вона. – Ох, життя-буття…

– Оксано Прокопівно. – Таня взяла горнятко. – Я хочу вас попросити, щоб ви нікому не розповідали, що я була тут.

– Ви могли б і не просити, я все розумію. Але Галя, вона все розкаже…

– Та до біса її, – перебила Таня вчительку.

– Ви зараз до Градна поїдете?

– Так.

– Тетянко, я… – Оксана Прокопівна опустила очі. – Я що хочу запитати… Вибачте, може, я помиляюсь, але мені здається, що ваша душа хворіє. Я зараз іду на утреню, може, підете зі мною? Ви давно в церкві були?

– Думаю, ще тоді, коли мене хрестили.

– А хрестик ваш є?

– Був колись у бабусі, а потім зник…

– Підемо разом? Бог милосердний, він вам допоможе, і ви з чистою душею поїдете далі.

– Бог милосердний? – із насмішкою в голосі запитала Таня. – Якби він був милосердним або якби взагалі був…

Оксана Прокопівна перехрестилась і боязко прошепотіла:

– Не кажіть так, він усе бачить і чує.

– Тоді він іще й жорстокий, а жорстоких я зневажаю.

Обличчя вчительки витягнулося:

– Не кажіть так, на все Божа воля. Ви не знаєте його планів.

– Не знаю? Ось що я вам скажу: не вірте вашому Богові, він злодій. Він просто кидає кості, кому і як жити, і байдуже йому, добрий ти, поганий чи злий. – Таня подивилась на годинник. – Мені час іти.

Оксана Прокопівна розтулила рот і закліпала очима.

– Тетянко, якщо хочете щось сказати, я вас вислухаю.

– Дякую, Оксано Прокопівно, але мені справді треба йти.

На якусь секунду Таня завагалась – у ній змагались два почуття: бажання довіритись живій людині, а не щоденнику, і необхідність негайно їхати.

– Є така народна мудрість: невимовлена таємниця – це смертельна хвороба… Можете мені довіритись, – запропонувала вчителька.

Її слова боляче стиснули серце.

– Вже надто пізно, – сказала Таня, підводячись з-за столу.

– Ви про що? – захвилювалась учителька.

– Мені час їхати.

– Ось, я зібрала вам у дорогу, – з розчаруванням сказала Оксана Прокопівна.

На підвіконні стояв одноразовий контейнер, три його відділення були заповнені бужениною, шматочками помідорів і млинцями. Поряд лежали два солодких сирки, плитка шоколаду, яблуко, одноразові виделка і ложка, серветки і пакетик із зубочистками.

– Дарма ви, я б могла все собі купити.

Оксана Прокопівна усміхнулась:

– Ви заїдете по дорозі назад?

– Не знаю.

– Тоді зателефонуйте мені, коли повернетесь додому.

Таня дістала свій мобільний:

– Продиктуйте номер.

Виходячи з дверей, вона зупинилась.

– Оксано Прокопівно, вибачте, я не хотіла вас образити. – Таня змовкла, намагаючись знайти потрібні слова. – Ви чудова, все відчуваєте без слів. Так, у мені живе біль, який ніколи не зникне, але поділитись ним неможливо. Вибачте мені.

– Усе добре. І я маю надію, що ми ще побачимось. Ви хороша людина, хоч і не вірите в Бога.

Навколо було порожньо. Десь поряд гавкало цуценя. Таня роззирнулась довкола, але нікого не побачила. Вона витягнула із сумки ключі від автомобіля і поглянула вгору – у квартирі вітчима було відчинене вікно.

На капоті темніли сліди від котячих лап, під двірником стирчала кольорова реклама. Таня зім’яла папір і кинула на землю.

Коли вона прищепляла ремінь безпеки, побачила худорлявого і блідого чоловіка років тридцяти з маленьким собакою на повідку. Спираючись на палицю, він підняв зім’яту рекламу і, кульгаючи, попрямував до смітника. Вона вийшла з авто.