Стрімголов полетіла до Галі. Двері відчинила її мама.

– Що хочеш? – злісно запитала вона.

– Мої гроші… – Таня тримала гаманець у тремтячих руках. – У мене були гроші…

– І що?

– Вони зникли.

– А чому ти сюди прийшла?

– Вони були в гаманці, а гаманець у сумці… – безпорадно шепотіла Таня.

Жінка вийшла на сходову клітку, вперши руки в боки:

– Хочеш сказати, що я їх вкрала?

– Я… Я не можу купити білет… Будь ласка…

– Ану вали звідси, шльондро!

Навпроти відчинились двері.

– Чого так кричите? – запитав чоловік у майці.

– Ні, ну послухай! – закричала мама Галі. – Ця шльондра каже, що я вкрала її гроші! Та я ні копійки ні в кого не брала, все своїм горбом заробила!

Хотілось плакати. Думки заплутались, і тільки одне вона розуміла: гроші, які вона збирала кілька років, зникли, і їх потрібно повернути за будь-яку ціну.

– Будь ласка, запитайте в Галі, у мене більше нічого немає… мені треба їхати… у мене екзамени…

Таня ще щось бурмотіла, але з кожним словом вона дедалі більше розуміла, що гроші їй не повернуть. Без сумніву, гроші взяла Галя, це не вперше…

Одного разу Таня прийшла додому з Галею і побачила на столі записку і дрібні гроші – мама просила купити чотири кіло цукру, молоко і сметану. Таня швидко переодягнулась, схопила гроші й разом із Галею побігла в магазин. Як вона здивувалась, коли побачила, що грошей вистачило тільки на два кілограми цукру! Вона ж бачила – там було більше грошей, хоч і дрібними купюрами! Галя сказала, що, можливо, гроші випали з кишені. Вони пішли назад тією ж дорогою, дивлячись під ноги, а Галя все теревенила, що навіть коли б гроші випали, їх уже хтось собі забрав. Розуміючи, що поводиться по-дурному, Таня обдивилась кожен куточок у хаті, навіть у духовку заглядала. І весь цей час почувалася незручно, дивне недобре передчуття змушувало її раз у раз поглядати на подругу. Вона жахалась, помічаючи на Галиному обличчі щось чуже і неприємне. Щойно їхні погляди зустрічались, Галя супилась і всоте заглядала під ліжко та переставляла на підвіконні горщики з квітами.

Увечері Таня сказала мамі, що вона залишила недостатньо грошей. Мама заперечила, що залишила стільки, скільки потрібно, і влаштувала дочці традиційне покарання.

Мабуть, треба було не дружити з Галею, але щось заважало. Це щось було щирістю, яка час до часу виринала у словах Галини, в її вчинках, у міміці й усмішці. У такі хвилини перед Тетяною немов відкривалася завіса, де вона бачила справжній внутрішній світ, не брехливий, не цинічний, і вона хотіла взяти подругу, теж не надто щасливу дівчинку, за руку і піти в цей незнайомий світ разом.

– Ви чули це? Ця нікчема стверджує, що я вкрала у неї гроші! – кричала Галина мама. – Іди звідси! Бачу, тобі мало перепало!

І з її уст посипалась брудна лайка. З поверхів почувся шум, прибігли сусіди.

– Мені треба поїхати на екзамени… – усе ще бурмотіла Таня.

– Іди в парк підзароби! Ти що, цієї ночі нічого не заробила? – Мама Шохи подивилась на сусідів переможним поглядом.

Таня взяла сумки і пішла вниз.

Вона стояла біля стіни в залі очікування, коли до неї підійшов черговий міліціонер і попросив показати білет на проїзд. Таня розгубилась і заплакала, і раптом жінка, що стояла поряд, сказала, що Таня їде з нею. Жінка була трохи п’яною, але міліціонер чомусь цього не помітив і залишив Таню. Їй хотілося втекти на край світу, але втікати не було куди – вона вже була на краю світу. Жінка поглянула на неї каламутним поглядом і запитала, куди вона їде.

– Нікуди… я загубила гроші.

– А куди тобі треба?

– У Київ.

– Скільки тобі років?

– Сімнадцять за місяць.

Жінка усміхнулась і сказала, що купить білет на поїзд, який від’їжджає за сорок хвилин, а Таня відпрацює вартість білету в кафе офіціантом. Таня погодилась.

– Є прикраси? – запитала жінка, коли вони сіли в потяг.

– Ні, – відповіла Таня.

Жінка потягнула комір кофтини:

– Навіть ланцюжка немає?

– У мене немає прикрас.

– А що маєш на завдаток?

Таня знизала плечима:

– У мене нічого немає, відпрацюю.

– Я й не сумніваюсь, але завжди беру завдаток, – невдоволено відповіла жінка. – Знімай годинник.

– Це годинник моєї бабусі, вона померла. Він нічого не вартий, це лише пам’ять.

– Знімай.

Уночі вони приїхали до тієї жінки. В брудній квартирі топтались кілька жінок, яким ще тридцяти не було, на підлозі валялись недопалки, у кухні стояли порожні пляшки з-під пива і горілки та трилітрова банка, майже до половини наповнена каламутною речовиною. Коли власниця квартири наказала показати паспорт, Таня покопирсалася в сумці й вигукнула: «Ой, я забула його вдома! Що ж мені тепер робити?!» Тоді власниця сама обшукала сумку, покрутила в руках іграшку (Таня аж дихати перестала!), перевернула всі книжки і конспекти, повивертала кишені й навіть перевірила стару потерту косметичку.

Паспорт був саме в тій косметичці, під підкладкою. Колись Таня бачила у кіно, як це робиться – треба вивернути косметичку навиворіт, підрізати підкладку і запхати туди паспорт. Потім закрити його картоном, з іншого боку теж запхати картон, ніби він там завжди був, і зашити підкладку – і ось надійний сховок готовий.

Жінка дала Тетяні холодні склеєні макарони. Сама налила в стакан рідини з банки і запалила цигарку. А потім наказала лягати на брудну розкладачку і не рипатись. І ще вона сказала, що допоки пухирі з обличчя не зійдуть, вона буде готувати, мити і прати. І нікуди з хати не виходити, все одно спіймають, бо всю міліцію вона, начебто, купила.

Таня не заперечувала – вона давно мріяла прилягти. Макарони впали у шлунок, як камінь, а сталеві повіки самі злипались. Поклала сумку з речами під голову, лягла на бік і обхопила руками сумку з конспектами. Крізь дрімоту вона чула, як жінки ґелґочуть і сміються на кухні – пиятика тривала. Нарешті компанія розійшлась. Трохи зачекавши, Таня прочинила двері до сусідньої, суміжної кімнати. Там на дивані п’яним сном спала господиня, а поряд на підлозі лежала її сумка.

«Заворушиться – задушу!» – З таким настроєм Таня витрусила на підлогу все, що було в тій сумці, і забрала свій годинник. На ньому була сьома ранку.

Жінка не прокинулась. Таня взяла свої речі, тихо відчинила засиджене мухами вікно і вистрибнула на вулицю. Зустріла двірника і запитала, як їй потрапити до університету і за десять дев’ята вже була під його дверима.

– Що з вашим обличчям? – запитали в приймальній комісії.

– У кропиву впала.

Її поселили в кімнату ще з трьома дівчатами. Завдання не лізли в голову. Таня намагалась учитись, але погано розуміла зміст прочитаного. Дівчата тримались від неї осторонь, і тільки одна з них запитала, чому вона нічого не їсть. Таня відповіла, що її гроші вкрали, і дівчина поділилась із нею їжею. Про пухирі вона нічого не питала. І це було добре.

Уночі перед першим іспитом Тетяні не спалося. Снився вітчим, що кричав і хотів її побити, але між ними наче стояла скляна стіна. Ще снились павуки, що повзали навколо неї та шипіли, як змії. До екзамену залишалась іще година, Таня вийшла з гуртожитку та сіла на лавку навпроти університетського корпусу. Вона вже хотіла заходити в корпус, аж раптом побачила вітчима. Він ховався за одною з колон біля входу.

Не відчуваючи землі під ногами, Таня полетіла в гуртожиток, зібрала речі й сіла в перший автобус на зупинці. Вийшла на останній зупинці. Це був аеропорт.

Стискаючи в руках маленького іграшкового зайчика, вона підійшла до каси.

– Мені дуже потрібен білет, але я не маю грошей. – Вона простягнула у віконце перстень.

Касир задумливо поглянула на неї.

– Підійди до синіх дверей, я зараз вийду, – сказала жінка і гримнула віконцем.

Сині двері відчинились, і касир вийшла до залу. Таня знову простягнула їй перстень.

– Заховай, – мовила жінка. – Куди ти зібралась?