Дмитрик з дитинства був справжнім чоловіком, ніколи не плакав, навіть коли було боляче. Він завжди відчував її, знав, коли їй сумно, коли потрібно втішити, коли просто розділити з нею тишу чи залишити її на самоті. Син подарував їй перші прикраси: перстень і браслет, які зробив сам із кольорових дротиків, – а Таня носить їх і до сьогодні, викликаючи здивовані погляди. Він дуже любив дивитись на воду, міг годинами сидіти на березі моря, річки чи навіть невеличкого джерела. «Що ти там побачив?» – питали його. «Інше життя. Це так цікаво». Хтось крутив пальцем коло скроні, хтось знизував плечима. «Давай купимо акваріум», – одного разу запропонувала Таня. «Ні. Акваріум – то риб’яча тюрма».

Коли Дмитрику було десять років, він уже прочитав усього Шекспіра, переживаючи всі емоції разом із героями, а потім написав казку, у якій Ромео і Джульєтта зустрілися на небесах, немов на вулиці, а дочки короля Ліра ніколи не зраджували батька. Дмитрик малював, ліпив із пластиліну цікаві фігурки, та щоразу сам, без мами. Коли писав ескізи своїх перших картин – вона була на роботі. А коли приходила додому – він уже спав.

Та раптом усе почало змінюватися. Це було в жовтні. Вона відчинила двері, і Дмитрик підбіг до неї, переляканий і стривожений:

– Мамо, я бачив жінку! Вона стояла там! – Він показав на двері вітальні. – Вона трималася за дверну ручку і дивилась на мене. Вона була на зріст, як я, а обличчя мала старе і зморшкувате. А ще вона була в білій довгій сукні, таких тепер не носять.

– Ти сьогодні знову дивився фільми жахів? – суворо запитала Таня.

– Мамо! – У його очах з’явилися сльози. – Я справді бачив, я насправді її бачив!

Син підбіг до того місця, де начебто стояла незнайомка.

– Ось тут. – Він ухопився за ручку дверей і завмер, дивлячись на Таню. – Ось так вона дивилася на мене.

– І куди ж вона поділася?

– Не знаю… – Дмитрик знизав плечима. – Я злякався і побіг на балкон. І довго там стояв, аж поки не змерз. А коли повернувся, її вже тут не було.

– Дурниці, – сказала Таня. – Я забороняю тобі дивитись телевізор на ніч.

І більше вони про це ніколи не розмовляли.

Минув тиждень. Таня, повернувшись із роботи, побачила, що Дмитрик сидить, втупивши погляд у вимкнений телевізор. На запитання, що ж сталося, син відповів, що чекав її в школі, бо вона обіцяла прийти на відкриття шкільної художньої виставки. Таня розгнівалася, адже вона замучена і працює не покладаючи рук, і все це задля його майбутнього, а виставка нікуди не подінеться, вона прийде на неї завтра. На це Дмитрик сухо відповів, що чекав на неї саме сьогодні, і пішов у свою кімнату. Таня покликала його вечеряти, але він відмовився. А коли вона зайшла до його кімнати, щоб побажати гарних снів, він удав, що давно спить. Таня довго не могла заснути, шукаючи виправдання. Усе ж таки, це була не просто виставка… Там уперше демонструвалися картини її сина.

Відтоді між ними наче виростала величезна стіна, хоча Таня і намагалась цього не помічати. Вона продовжувала веселим голосом щоранку будити сина, збирала його до школи, розпитувала про навчання, натомість невидима стіна дедалі вищала й вищала. Таня це відчувала, але знаходила нові виправдання: поганий настрій, невдалий день у школі, підлітковий перехідний період, закінчення школи, вступні іспити… Аж поки одного разу Дмитро, уже студент першого курсу, повідомив, що хоче жити окремо. Того вечора, після занять, він не прийшов додому і не відповідав на її дзвінки. Натомість надіслав їй смс: «Я хочу жити окремо». Зранку Таня зателефонувала в агентство нерухомості, і, як на диво, їй одразу дали номер телефону власника однокімнатної квартири. Власник узяв гроші одразу за три місяці і попередив, що навіть коли Тані не підійде ця квартира, то гроші він не поверне. Хоча б не довелось платити завдаток за меблі, бо вони були в такому стані, що якби їх хтось і пошкодив, цього б ніхто й не помітив…

Таня надіслала сину повідомлення, що зняла йому квартиру, а ключі він може забрати на кухонному столі. Також на кухні вона залишила гроші, два комплекти постільної білизни і коробку з посудом. Вона написала синові, що він може брати все, що йому потрібно. Син узяв лише книжки.

Коли Дмитро навчався на другому курсі, Таня отримала суттєвий гонорар, узяла свої заощадження і купила в кредит невеличку квартиру, за дві зупинки метро від свого дому. Дмитро сприйняв це як належне, навіть не подякувавши і жодного разу не запросивши в гості.

…Таня тримала в руках телефон, натиснула на кнопку – і екран засвітився, годинник показував пів на дев’яту. Вже можна подзвонити синові… Вона довго слухала монотонні гудки. Апарат не відповідав, як завжди. Але на цей раз вона не заплакала. Вона зрозуміла, що плакати марно, адже це нічого не змінює. Нічогісінько…

Таня вийшла на лоджію і вмостилась у кріслі.

«Думай про лоджію», – наказала вона собі й надпила з горнятка кави.

Так завжди хотілось, щоб тут було затишно, щоб вечорами хмеліти від вина, споглядаючи зірки, а зранку годувати пташок. Скільки разів вона приходила сюди просто так? Мабуть, ніколи. Лише у справах, заклопотана, щоб вивісити або зняти білизну, полити квіти, помити підлогу чи зігнати нахабного голуба. Чи не тут стоять крісла, щоб розмовляти з сином? Чи не для цього тут насаджено квіти? Не було часу… Потрібно було закінчити ремонт і аж тоді розпочати справжнє життя: ходити по хаті і не перейматися, що забруднишся об шпакльовані стіни, перед сном читати цікаві книжки, а не розрахунки за ремонтні роботи, проглядати модні журнали, а не каталоги будівельних матеріалів. І щоб ніколи не чути вигуків ремонтників. Щоб старі труби не змушували бігти додому із кінотеатру. А паркетник, єхидно усміхаючись, не просив би більшої оплати. А не заплатиш більше – заховає проколене яйце під підлогу, і доведеться потім зривати настил у пошуках джерела нестерпного смороду.

І хоча б один раз на тиждень відвідувати школу танців… Колись давно тато казав, що вона, Таня, його маленька принцеса, – а всі принцеси вміють танцювати. Вечорами тато брав свою маленьку красуню на руки і кружляв із нею під звуки танго, притиснувшись кінчиками носа одне до одного. «Танго – танець обіймів і щастя», – казав він, і Таня, обійнявши тата за шию, почувалася найщасливішою дівчинкою у всьому світі. І якщо десь звучало танго, Таня заплющувала очі і… в її голові випливали спогади з того, особливого, танцю з батьком.

А ще хотілося щовечора готувати смачну вечерю в затишній кухні, а потім разом із сином переглядати дурнуваті передачі по телевізору або ж балакати про все на світі.

…Якось у магазині Таню гукнула однокласниця. Богдана приїхала в Харків у відрядження і була здивована, зустрівши її. «А в Жовтоводську всі кажуть, що ти померла», – сказала вона. Після другого келиха вина Богдана запропонувала Тані роботу. Потрібно було супроводжувати фури з конфіскатом із Києва до кордону з Білоруссю. На кордоні – «своя людина», все пройде і всіх пропустять. Після того як фури перейдуть кордон, товар заберуть, а Таня отримає гроші. Четверту частину суми Таня залишить собі, а решту покладе на певний банківський рахунок. Таня погодилась і після восьми таких поїздок виплатила кредит за синову квартиру, а за наступних п’ять – освіжила ремонт у своєму помешканні, купила нові меблі і дещо відклала на «чорний день».

Довго чекати не довелось – гроші пішли на лікування. Але то вже пізніше…

Півроку тому Богдана знову зателефонувала, і Таня полетіла до Києва.

– Час уже не той… – мовила Богдана. – Але давай ще раз спробуємо. Вийде – зірвемо джекпот.

– А якщо не вдасться?

– Твої втрати – лише ціна квитка на літак.

Таня знову погодилась. Увечері чотири завантажені фури рушили звичною дорогою. Коли до кордону залишалось кілометрів сто, зателефонувала Богдана і повідомила, що «їхнього» митника заарештували.

– Викидай все в ліс і біжи звідти, поки митник не розколовся!

Водій запропонував поїхати іншою дорогою, щоб не проходити митницю. «Я тут орієнтуюся, – мовив він, – проїдемо, накинете по п’ятсот баксів на кожну фуру». За годину вони звернули в селище і вже, коли стемніло, виїхали на дерев’яний місточок. Перед мостом стояв знак – не більше трьох тонн.