– Ти двірник?

Кульгавий зупинився.

– Я тебе питаю! Ти – двірник?

Весело гавкаючи, песик побіг до Тані, але кульгавий притримав повідець.

– Доброго ранку, – сказав він, кидаючи папірець до смітника.

– Учити мене зібрався? – І хвиля гніву, спричинена соромом, накрила Таню.

– Та ні, що ви, я тільки прибрав сміття.

Раптом їхні погляди зустрілись – і гнів розбився на друзки, залишивши в Таниній душі гірку піну.

Ну чому місто дитинства викликає в ній таку злість? Здавалось, що повітря було отруєне ненавистю до людей, добра, усього людського. Чому лише за секунду воно розбудило в ній звіра, що був готовий кинутись у бійку? Вона проклинала себе – вона зовсім не хотіла когось образити.

Чоловік усміхнувся:

– Ви не виспались? Нічого страшного, сонце здійметься вище – і настрій покращиться. Я люблю прокидатися рано, особливо у вихідний день. Бачите, навколо, крім нас, більше нікого немає. Це добре…

Собака, махаючи хвостом, дивився то на свого господаря, то на Таню.

– Так, я не виспалась. Я журналіст, працюю до ночі.

– А-а… – Він присів на лавку. – Ви в місцевій газеті працюєте?

– Ні, я з Харкова.

– А я з Києва. Ми з мамою приїхали сюди нещодавно. Так сталось, що мене збила машина і мамі довелось продати квартиру, щоб оплатити лікування. Я живий. – Він радісно усміхнувся. – Це чудово, бути живим.

– Так, це чудово…

– Ви у Жовтоводську в справах?

– Та ні… Я тут мешкала, дуже давно, в дитинстві. Приїхала подивитись.

– Я вас розумію, я теж люблю приїздити в Київ, дивитись на вікна свого дому, гуляти у дворі. Дитинство неповторне, правда? Ви за дитинством сюди приїхали?

– Ні, я приїхала просто подивитись, – уперто повторила Таня.

– Я двічі був у Харкові, – сказав чоловік. – Гарне місто, особливо пам’ятник Шевченкові. Та й харків’яни відрізняються від киян.

– Чим? – запитала Таня більше із ввічливості, аніж із цікавості.

– У вас багато гарних жінок, особливо на Сумській вулиці. І багато інтелігентів. Як вам у Харкові?

– Краще, ніж тут.

– Справді? – Він зацікавився. – Я теж вважаю, що Жовтоводськ – якесь незграбне і незатишне місто, тут є щось таке, що заважає жити. Ми тут уже майже десять років, а друзів так і не знайшли. Кажуть, що кожне місто має своє обличчя, у Жовтоводська воно недобре. У мене склалося враження, що я тут, як незваний гість. Мама зі мною погоджується, зараз підшуковуємо квартиру в Києві. Нехай маленьку, але в Києві. Ви не знаєте, чому тут так погано?

– Тут мало любові, – відповіла Таня. – Щиро бажаю вам повернутися додому.

– Дякую. І вам усього найкращого.

Собака гавкнув, і Таня сіла в авто.

Залишаючи місто дитинства, вона все більше розуміла, що немає у світі місця, де б вона могла, затамувавши подих, промовити: «Тут минуло моє дитинство». У старенькому будинку, де почала пізнавати світ, вона відчувала постійну провину. Перед ким? Цього вона так і не зрозуміла, але їй ніколи не хотілося пройти поряд із тим будинком чи позаглядати в щілини, зайти і почути, як скриплять двері. Годі вже й казати про помешкання вітчима – уособлення небезпеки і зла. Там вона завжди почувалась, як у потязі: все готувалась вийти на зупинці з назвою «Щастя», все чекала, що ось-ось оголосять станцію. Але її так і не оголосили, довелось стрибати під час руху. І ніхто не помітив, як вона стрибнула. І ніхто не зауважив, що вона могла стрибнути на землю і більше не звестись.

Що ж таке притягує до рідних стін? Що змушує із хвилюванням дивитись на вікна і торкатись поручнів у під’їздах, у дворі шукати стару лавку, на якій бавилась ляльками? Любов, ніжність, турбота і хвилювання в очах мами. Без цього все тьмяніє, без цього немає дитинства, немає щастя, все чорне. Скільки вона чекала, що мама скаже: «Я люблю тебе», – обійме, подарує відчуття, що вона потрібна їй, що своїм народженням вона ощасливила маму. Це ж не тяжко – сказати: «Я люблю тебе», – і вдячне дитяче серце від щастя вискакуватиме з грудей.

Термометр показував, що на вулиці чотирнадцять градусів. Варто купити светр. О дев’ятій ранку Таня зателефонувала синові, але він не відповідав. Наступний дзвінок був головному редакторові.

– Михайле, я, можливо, не повернусь до понеділка.

– Добре. У тебе все йде за планом?

– Так.

– Моя допомога потрібна?

– Ні, дякую. Мені просто потрібен час.

На заправці вона залила повний бак у авто, а потім виїхала на окружну. За шістдесят кілометрів повернула на сільську дорогу, всю в ямах і калюжах; чорно-сіра смужка вигиналась поміж чорними, тільки-но обробленими полями. Ані будинків, ані людей, тільки два лелеки у великому гнізді на сухому дереві. В кінці смужки, якщо вірити «Ґуґлу», має бути міст.

Але моста не було. Не довіряючи власним очам, Таня вийшла з машини. Колись тут таки був міст, про що нагадували дерев’яні стовпчики, що стирчали з води. На другому березі, поряд із величезним пеньком, дном догори лежав човен.

Тані здалось, що вона заблукала, тому повернулась на трасу і зупинила автобус.

– Міст був, – сказав водій. – Але його знесло брилою льоду, ще не відновили. Грошей нема. Місцеві винні, берег тут увігнутий, щовесни затори. Раніше лід спилювали, а тепер нема кому. Дачники спилювати не будуть, це ж усе лаве, – уїдливо додав він. – Ось і мають тепер холеру.

– А як іще можна потрапити до Градна?

Водій знизав плечима:

– Ніяк. Місцеві ченці на човні пливуть, коли їм треба в райцентр. Попросіть, вони вас перевезуть, не відмовлять, вони не дачники. Але їх ще дочекатись треба.

– А де вони переправляються?

– Та там, де був міст, де ж іще!

– Я бачила човен на іншому березі. Може, це їхній?

– Може, й їхній…

– А об’їхати ніяк? Довго їхати?

– Годин шість… якщо проїдете. Там зараз хіба трактором або панцирником, а ваша машина і сто метрів не проїде.

Автобус рушив, залишаючи по собі куряву їдкого диму. Таня підняла комір плаща, але це не врятувало від раптового подуву холодного вітру. Як вона могла забути про светр? Ні, чорт забирай, вона не забула – на заправках не продають светрів, а звертати з дороги часу не було. Заховавши змерзлі руки під пахви, вона ходила по дорозі туди-сюди, допоки не намочила ногу в калюжі.

Зла на свою безпорадність, вона копнула колесо, наче воно винне у всіх її бідах. Плакати не хотілося, кортіло лягти на землю і забутись. Але не назавжди, адже ще не все завершено.

Вона сіла в авто і зняла взуття. Вилаяла себе, що нелогічно було брати в дорогу взуття на підборах, витерла ноги серветкою і взулась.

Отже, потрібен човен. Де його знайти? Йти вздовж берега полем по багнюці? Божевільне рішення, та єдине можливе. Вона повернула ключ, натиснула на газ і знову поїхала до знесеного моста.

Роззулася. Пройшовши босоніж в обидва боки не менше кілометра і не побачивши жодного човна, вона повернулась до авто.

Чому життя зажди пропонує їй такий вибір? Чому не залишить її у спокої зараз, коли вона вже не той гравець? Вона поїдала очима другий берег і вдивлялась у далечінь – раптом хтось побачить її й прийде на допомогу? Але навколо не було нікого.

Вона сіла в авто і увімкнула кондиціонер. Солодка втома розлилась по тілу, очі заплющились. Таня згадала, що вночі не стуляла очей, і, вибачаючись сама перед собою за свою малодушність, прошепотіла:

– Я змушена поспати… півгодинки… я всю ніч не спала.

У голові крутилась думка: «Не можна спати, ти втратиш час, якого у тебе немає!»

Вона вимкнула обігрів і вийшла з автомашини. Ні, спати вона не буде, вона відпочине потім. Це не вперше – не спати по кілька ночей, цього разу вона теж не здасться. Тільки потрібно перейти на другий берег. Це ж дрібниця! Це не те, що з фурами – вона не ризикує, хіба що здоров’ям, яке вже нічого не варте.

Таня підійшла до стрімкого берега. Два метри висоти, річка метрів сімдесят, течія досить сильна. Іще б! По річці досі сплавляють ліс. Температура води, мабуть, градусів п’ять. Від протилежного берега до Градна близько двадцяти п’яти кілометрів, вона пішки пройде їх за п’ять-шість годин. Про все дізнається і повернеться назад.