– Так зручніше?

– Так, дякую.

– Сама втримаєш чи допомогти?

– Сама, – прохрипіла Таня і одним духом випила всю воду.

– Ну ось, ти вже краще виглядаєш, – задоволено промовила Лариса.

– Я хочу встати.

– У туалет?

– Ні.

– Тоді лежи, тобі не можна вставати, треба берегти сили.

Але Таня не слухала її й спустила ноги з ліжка.

– Ну, що ж ти робиш? – перелякано сказала Лара. – Куди тебе чорти несуть?

Тримаючись за меблі й стіни, Таня якось дійшла до дверей, але відчинити їх не змогла – не було сил.

– Відчиніть двері! Відчиніть двері… – прошепотіла вона і сіла на підлогу.

Лариса кинулась до неї.

– Тату, допоможи мені!

Вона підхопила Таню попід руки…

– Я хочу до Роми. Пустіть мене…

Але вони повернули її на ліжко.

– Тату, принеси монастирської води!

– Я не хочу води! Де Рома?

Дід почовгав у кухню і повернувся.

– Ось, випий. Це особлива вода, з монастирської криниці, тобі полегшає, – мовила Лариса.

– До біса воду, ти не відповіла, де Рома.

– Та немає тут жодного Роми, заспокойся! Пий!

Таня захитала головою.

– Може, поїси? – запитала Лариса.

– Ні.

Лара поправила ковдру і сіла на край ліжка:

– Поїсти треба. Ти цілу добу і рісочки в роті не тримала.

– Та що ти кажеш? – заперечувала Таня, дивлячись на змучене обличчя Лариси.

– Я знаю, що кажу.

– Я була не тут, я була в Градні, з Романом.

– Послухай, – сказала Лариса таким тоном, як розмовляють із маленькими дітьми або старими божевільними, – тобі все наснилось. У тебе була висока температура, ти марила. Ти весь час кликала якогось Рому, але це був сон.

– Неправда, я його бачила, як зараз тебе бачу, – сказала Таня і подивилась на діда. – Ваша правда, будинок Максима стоїть навпроти продуктового магазину, вулиця Дачна, тридцять два.

– Послухай, – знову почала Лариса, – всю ніч у тебе була температура сорок один і п’ять. Ти розумієш це? Ми відпоювали тебе відварами, двічі замотували в простирадло, вимочене в оцті.

Вона приклала долоню до Тетяниного чола.

– Ну ось, чоло вже холодне, а ще дві години тому ти вся горіла…

Таня добре знала, що таке висока температура. І в простирадло з оцтом її вже загортали.

Бабуся і дідусь забороняли їй куштувати сніг, але він же був таким смачним! А бурульки, що звисали з дахів, були ще смачнішими. Вона нічого не пам’ятала про ту ніч, що мало не стала для неї останньою, але згодом почула розмову бабусі з сусідкою.

– Я мало не померла, бачачи, як вона мучиться. Що для дитини сорок один і п’ять? – Бабуся схлипнула. – Ой, як згадаю, аж серце розривається! Ми з нею розмовляємо, а вона марить. Ми їй таблетки, а вона не ковтає. Ми відвар їй, а вона не п’є. Взяли ми з дідом простирадло, змочили в оцті, загорнули в нього Тетянку, а потім ще й ковдрою обмотали. Дід так усю ніч і просидів з нею на руках, тому що в ліжку вона крутилась. А вона притислась до нього і заснула.

– Треба ж таке!

– Я теж задрімала, а прокинулась – вона вже співає!

– Нічого собі!

– Співає, усміхається і діда по обличчю гладить. Ми її переодягнули і поклали в ліжко. Вона як лягла, одразу ж попросила свого Ромку принести. А ми їй розповідаємо, як він усю ніч біля неї просидів. Дивний кіт, наче людина. Буває, як погляне – аж мурашки по шкірі, – немов що сказати хоче.

Таня опустила очі – вона була одягнена в нічну сорочку з вишивкою на грудях.

– Це моя сорочка, – сказала Лара. – Гарна, правда?

– Як так могло статись? – запитала Таня. – Я була в Градні, я все пам’ятаю…

– Не були ви в Градні, – мовив дід, підводячись із табуретки. – Ви весь час були тута.

– Це неправда!

Він махнув на неї рукою:

– Доцю, я в сарай піду, корову провідаю.

– Йди, тату, йди.

Коли двері за ним зачинились, Таня вхопила Ларису за руку:

– Лара, я бачила Рому, я спала з ним, повір мені! Я пам’ятаю його запах, я знаю, як пахне його дім, я все пам’ятаю… – вона замовкла. – Як я сюди потрапила?

– Ми зустрілися з тобою на дорозі.

– На якій дорозі? Я була сама?

– Ти сиділа на зваленому дереві, твій одяг промок до нитки. Ти розповіла, що йдеш до Градна, і ми тебе підвезли. Ми приїхали сюди, ти переодягнулась у мої речі, взула черевики мого сина, а коли вийшла за ворота, впала. Ми з татом притягнули тебе в будинок. – Лара знизала плечима. – Ось і все. Всю ніч тобі було зле, а півгодини тому ти прокинулась.

– Котра година?

Лара подивилась на маленький годинник на руці:

– П’ять хвилин на одинадцяту.

– Де мій одяг?

– Плащ на вішаку, все решта – на стільці біля пічки. Я її розтопила, щоб висушити речі. Я нічого не прасувала, боялась зіпсувати. Туфлі теж сухі, я їх натерла касторовою олією. – Лара нахилилась і витягла з-під ліжка туфлі.

Вони були як нові.

– Твій телефон дзвонив кілька разів, та я не відповідала. Подумала, коли отямишся, передзвониш. А зранку він розрядився. Пищав, пищав і погас.

– Мій телефон? Я ж загубила його.

– Нічого ти не загубила.

Лара висунула шухляду. Там лежав телефон, ключі від машини і гроші.

– А парасоля? – розгублено запитала Таня.

– Яка парасоля?

– Та, яку ти мені давала.

– Висить на вішаку.

– Але ж я її теж загубила…

– Як ти могла її загубити?

– Дорогою в Градно.

– Ну, я не знаю, які тобі докази навести…

– Не потрібно ніяких доказів. – Таня сіла на край ліжка. – Я все сама перевірю.

– Як?

– Повернуся в Градно і перевірю.

– З глузду з’їхала? Подивись на себе, ти немов з хреста знята!

– Мені треба йти.

Щойно Таня звелась на ноги, підлога захиталась і перед очима все попливло.

– Лягай у ліжко, ти ніде не була! Це маячня!

Таня вперто захитала головою.

– Ти казала, що в тебе є авто? – спитала вона.

– Є, а бензину немає.

– Зовсім нема?

– Ну, не зовсім…

– Ларисо, будь ласка, завези мене в Градно, я дам гроші. Благаю тебе!

– Добре. Тільки випий бульйон, я зранку приготувала. Він стоїть у пічці, на тебе чекає.

Дивлячись на жовті кружальця жиру, що плавали на поверхні бульйону, Таня думала про те, що не сказала Роману найважливішого.

У «Жигулях» трясло не менше, аніж на возі. Одинадцять кілометрів ґрунтового шляху вони проїхали хвилин за двадцять, не промовивши ані слова. За пагорбом машина виїхала на асфальтову дорогу.

– П’ятий будинок праворуч від перехрестя, вулиця Дачна, тридцять два, – сказала Таня.

Лариса тільки гмикнула.

– Ось тут. – Таня показала на металеву хвіртку.

– Сама підеш, чи як? – запитала Лара, зупинивши авто.

– Сама піду, – відповіла Таня і вийшла з машини.

Вона розстібнула жакет, поправила спідницю і підійшла до хвіртки. Хотіла постукати, але хвіртка раптом сама відчинилась.

Точніше, її відчинила маленька дівчинка.

– А ви хто? – запитала вона.

– Мені потрібен Роман, – відповіла Таня, поглянувши на стежку.

– Мамо! – озирнувшись, крикнула дівчинка.

З-за будинку вийшла висока жінка років тридцяти, одягнена у спортивний костюм.

– Доброго дня! Кого ви шукаєте?

– Романа, – відповіла Таня.

– Ви помилились, тут немає Романа.

– Неправда, – сказала Таня, зазираючи жінці за плечі, – це його дім.

– Це мій дім! – заперечила жінка.

Але Таня вже зайшла у двір.

– Стійте, ви куди? – закричала жінка. – Вертайтесь негайно!

Не слухаючи її, Таня стрімголов побігла до річки. Насправді, вона не бігла, а ледве пленталась, і пристань наближалась дуже повільно.

– Це катер Романа, – сказала вона.

– Це катер мого чоловіка!

– Рома ваш чоловік?

– Йдіть звідси, ви лякаєте дитину! – Жінка притисла до себе дівчинку.

Але Таня продовжувала торочити своє:

– Він у будинку?