– Йдіть негайно! Борю!

Таня кинулась до будинку. Двері відчинились у неї перед носом. На порозі стояв високий чоловік. У руках він тримав бейсбольну биту.

– Що відбувається? – запитав він, дивлячись на Таню зверху вниз.

Дівчинка підбігла до батька. Жінка помітно осміліла.

– Вона каже, що тут живе якийсь Рома.

– Або ж ви зараз забираєтесь звідси, або я вас спроваджу, – сказав чоловік, насупивши густі чорні брови.

– Я все можу пояснити…

Біля хвіртки з’явилась Лариса.

– Борю, Лєно, привіт! – крикнула вона, наближаючись до будинку. – Все добре, вона зі мною.

– З тобою? – Чоловік не зводив з Тані очей. – Ненормальних треба тримати у психлікарні.

– Ходімо, – сказала Лариса і потягнула Таню за рукав.

Таня відштовхнула руку.

– Можливо, на перший погляд я ненормальна, але я точно знаю, що цієї ночі була в цьому будинку. У великій кімнаті є камін, перед ним решітка, на поличці стоїть годинник, який поспішає на чотири хвилини…

Коли вона це розповідала, обличчя жінки і чоловіка витягувались.

– Ларо, хто вона така? – прогримів Борис, бавлячись битою. – Мені це не подобається.

– Я потім все поясню. – Лара знову вхопила Таню за рукав. – Ходімо!

Таня запхала пальці під перуку і зняла її.

– Я вам не ворог, – тихо мовила вона. – Я приїхала сюди, щоб знайти батька моєї дитини. В мене в голові пухлина, я вмираю. Мій син залишиться сам, у нього нікого немає, тільки я і Роман. Я знайшла Рому тут, він палив листя, в цьому будинку ми були вночі.

– Що? Це мій дім, і цю ніч в ньому був я, а ось як ви туди потрапили – це вам доведеться пояснювати! – Борис блиснув очима на дружину. – Лєно, я казав тобі не пускати до хати чужих? Казав?

– Я її вперше бачу, – тремтячим голосом відповіла дружина.

– Вперше? Ми ще про це поговоримо. Ларо, забирай свою хвору, інакше я за себе не відповідаю.

Таня притисла перуку до грудей.

– Благаю вас, вислухайте мене!

– Забирайся, поки я не проламав твою лису башку!

– Борю, будь ласка, людина хвора, – заступилась дружина.

– Хвора? Я теж зараз поголюся налисо і піду по хатах винюхувати, що де стоїть. Звідки вона знає про годинник? Геть звідси! – гаркнув він, наближаючись до Тані.

Від відчаю хотілось кричати. Лариса вже сіла в машину, а Таня продовжувала стояти на дорозі й дивитись на будинок. І раптом з хвіртки вибігла дівчинка. Вона підбігла до Лариси, дала їй якийсь папірець і сіла на лавку біля огорожі. Таня підійшла до машини.

– «Зателефонуйте об одинадцятій сорок п’ять», – прочитала Лара. – І номер телефону. Це тобі від Олени. Напевно, щось хоче розповісти, щоб чоловік не чув. Дякую, – сказала вона дівчинці.

– Котра година? – запитала Таня, прочитавши записку.

– Майже пів на дванадцяту.

Таня сіла в авто:

– Скажеш, коли буде за п’ятнадцять. – Дивлячись у дзеркало, вона натягла перуку.

– Добре. – Лариса повернула ключ, і двигун зі стуком завівся.

– Ти дозволиш подзвонити з твого телефону?

Лара заперечно похитала головою:

– На моєму «МТС» копійки залишились, а в Лєни «Київстар».

– Я заплачу.

– Звісно, заплатиш, а як мені рахунок поповнити? В яке місце я запхаю твої гроші?

Лариса розвернула машину і мало не збила собаку. Собака заскавчав і кинувся до сходинок магазину.

У масті собаки можна було побачити якісь риси від породи колі.

– Стій! – закричала Таня.

– Я її навіть не зачепила!

– Зупинись!

Лариса натиснула на гальма. Таня вискочила з авто, і в ту хвилину з магазину вибігла жінка у білому фартуху з мереживом.

– Ларко, ти шо? З глузду з’їхала? Мало скотину не вбила! – Вона погладила собаку по голові. – Налякали тебе, мій хороший! Ну нічого, зараз ми тим паскудам покажемо!

– Ви в магазині працюєте? – запитала Таня.

– А шо, не видно?

Жінка продовжувала заспокоювати собаку.

– Скажіть, а хто тут має чистокровну колі?

Продавщиця задумалась.

– Чистопородну? А нашо вам? Песики потрібні?

– Ні, мені не потрібні цуценята. Вчора ввечері, ось там, на пагорбі, я зустріла сивого чоловіка років сімдесяти, з колі. Ви не підкажете, де він живе? Мені треба його знайти.

Жінка випросталась:

– Чистокровної колі тут ні в кого нема, дачники вибирають ротвейлерів або вівчарок.

– Може, хтось у гості приїздив?

– Не знаю… – Вона подивилась на собаку. – Та раз ця псіна така, значить, була тут колі, а в кого – не знаю. – Вона нахилилась до пса. – Але ж ти ладний у мене!

Собака гавкнув і замахав хвостом.

– Але я вчора бачила чоловіка з колі, він місцевий.

– Вчора? – перепитала продавщиця, затуляючись рукою від сонця. – А який він на вигляд, той ваш мужчина?

– У плямистому костюмі, такі військові носять, в армійському взутті, фетровий крислатий капелюх, із мисливською рушницею, з карбованим візерунком на прикладі.

– Піжон, значить, – усміхнулась продавчиня. – Такого чепуруна я коли б побачила, то вже ніколи не забула. Ні, не бачила. Це ж треба, в капелюсі!

До ґанку підійшла жінка, і продавчиня повернулась у магазин.

Таня задумливо дивилась їм услід.

– Ну, їдемо чи будемо стояти? – незадоволено запитала Лариса.

– Мене всі обманюють, або я збожеволіла… – пробурмотіла Таня.

Проїхавши ще одну калюжу, Лариса простягнула телефон:

– За п’ятнадцять дванадцята. Давай, дзвони. Але багато не балакай, у мене мало грошей на рахунку.

Таня набрала номер Олени.

– Доброго дня, це – Таня.

У відповідь вона почула шепіт:

– Запишіть номер.

– Ларо, запиши номер. Лєно, почекайте.

Лариса зупинила машину і витягнула з бардачка шматок олівця і потерту карту доріг.

– Кажи.

Таня продиктувала номер, і Лара записала його на берегах карти.

– Це номер жінки, яка продала нам будинок, – тихо продовжила Олена, – її звуть Ольга Максимівна Демиденко. Сусіди казали, що в неї є син Роман.

– Лєно, дуже дякую.

– Хай щастить.

– Чий це номер? – запитала Лариса.

– Ольги Демиденко, це мама Романа. Я мушу їй зателефонувати!

– Але ж це не мобільний номер, а стаціонарний. – Лара невдоволено поморщилась. – Усі мої гроші згорять.

– Я заплачу!

На щастя Лариси і нещастя Тані, на дзвінок ніхто не відповів.

– Ларо, допоможи мені дістатись до свого авто. У мене кожна година на рахунку…

– Як я допоможу? В об’їзд не вийде, дорога не для моєї тарантайки, та в мене і бензину забракне…

– Перевези мене на човні.

– Я ж казала тобі, що мій човен іще не готовий, його треба обробити смолою.

– На березі є човен ченців.

– Ну, знаєш, я не беру чужого, не спитавши.

– Перевези, Ларо, я тебе благаю! Я не тільки заплачу тобі, а й бензин наллю, там літрів п’ятдесят. Собі залишу тільки, щоб до заправки доїхати. А ти візьми із собою каністру.

Лариса невдоволено нахнюпилась, подумала і зітхнула:

– Нехай, помагати, так помагати.

Коли вони під’їхали до будинку Лариси, її тато підвівся з лавки біля воріт.

– Ви шо так довго? – обурився він. – Обід уже давно охолов.

– Ти ж знаєш нашу дорогу! – відповіла Лара.

– Я її ще з дитинства знаю, гарніше не стала. Щас ворота відчиню.

– Я не буду заїжджати, я відвезу Таню.

– Кудою це ти її повезеш?

– Кудою-кудою! До річки. Їй додому треба.

– Мат-т-ти рідна! – Дід сплеснув руками. – Та в неї вночі температура була за шорок, кудою вона поїде?

– Тато, не чіпайте її, я потім усе поясню, – сказала Лара, прямуючи до сараю.

– Ну, раш так. – Він махнув рукою. – Поїмо і поїдемо. І я з вами прогуляюсь.

Після обіду Таня поклала на стіл гроші:

– Це вам, дякую за все.

Лариса взяла папірці, перерахувала, і задоволена пішла в іншу кімнату.

– Ларо, дай мені, будь ласка, папір, мені треба номер телефону переписати, – крикнула їй вслід Таня.

Втрьох вони штовхнули човен у річку. Лариса ступила перша.