– Ану, пішла звідси, ще тут народиш! Я тільки підлогу помила! – Санітарка в брудному халаті замахнулась шматкою.

– Він не рухається, – прошепотіла Таня, і, тримаючись за стіну, пішла вздовж коридору.

Санітарка промовчала.

Таня штовхнула двері кабінету лікаря, але там було порожньо. Вона зайшла в кабінет і сіла на стільчик. І раптом побачила телефон.

Слухавку підняв вітчим.

– Це я, – сказала Таня. – Будь ласка, врятуй мою дитину.

У відповідь не почула ані слова.

– Я в пологовому, у Харкові, моя дитина не рухається. – Таня заплакала. – Подзвони сюди, будь ласка, врятуй мого малюка! Благаю тебе!

– Ти сама справляла свої весілля, от сама і розбирайся, – почула вона материн голос. – І не дзвони нам. Інакше ми зробимо так, щоб ти і твій виродок здохли.

Слухавка випала з Тетяниних рук.

О пів на другу ночі вона народила Дмитрика. Народившись, він навіть не запищав. Акушерка сказала, що він якось дивно усміхнувся, ніби просив пробачити його. Він мав руденьке волоссячко, і його назвали Сонечком, бо він не плакав. Він боявся плакати. Він боявся, що мама не буде його любити, що вона його залишить. А він так хотів сподобатись їй і цілому світові! На третій день Тані дозволили подивитись на сина. Вона нахилилась над ліжечком і побачила, що ліву частину малесенького обличчя перекосило. Тремтячими руками, вона розгорнула пелюшки і закричала – ручки та ніжки дитинки хапали судоми, він хрипів і синів.

Хапаючись за кінець пелюшки, вона бігла за лікарем.

– Куди ви його несете? – Вона забігала наперед і заглядала лікарю в очі.

Біля дверей із табличкою «Реанімація» Таню зупинили чиїсь міцні руки, а лікар з її сином зник за білими дверима.

– Вам туди не можна, – почула вона.

– Там мій син. – Вона не відводила очей від дверей.

Двері відчинились, і вона побачила маленьке крихітне тіло на операційному столі. У голові і п’ятці малюка стирчали великі голки. Він не плакав. Таня закричала і шарпнулась до нього, але міцні руки продовжували її тримати. Раптом у плече вкусив комар.

– Все добре, – почула вона віддалений голос.

Язик став ватним. Таня притиснулась спиною до стіни і з’їхала на підлогу.

Потім були ще інші лікарні, в яких вона бачила те, про що важко говорити.

…Коли їхні із сином стосунки стали нестерпними, вона вирішила, що це все разом – передчасні пологи, викликані жахливими словами, які вона промовила в кабінеті гінеколога. Вона перечитала купу медичної літератури і дійшла висновку, що Дмитрик чув їх і вони міцно засіли в його свідомості. Треба забрати ті слова звідти – і тоді все буде добре. Як потопельник, що хапається за кожну соломинку, вона привела сина в психоневрологічний диспансер, де його лікували таблетками, гіпнозом, різними ваннами і масажем. Він не хотів, але вона його примушувала. Сказала, що в нього невроз. Щоправда, жодних відхилень у нього не виявили, але Таня наполягала, щоб його лікував відомий психіатр. І його поклали у психлікарню.

Таня їздила до нього щодня. Ноги не йшли, очі боялись, серце завмирало. Так, що і не чути його було. Щодня вона довго розмовляла з лікарем, не вірила, що її син здоровий. І щодня вона готувалась розповісти лікарю ті слова, але так і не наважилась. Приїжджаючи до Дмитрика, вона бачила в коридорі худорлявого виснаженого хлопчика, він завжди стояв на одному місці і притулявся щокою до кривої фарбованої стіни. Щойно двері відчинялись, він здіймав гострі плечі і, засунувши руки до кишень курточки, ішов назустріч відвідувачу. Таня дивилась на нього і холола від жаху, оскільки знала, що до нього ніхто не приходив. І ще вона бачила серед відвідувачів лише одну жінку, що з любов’ю дивилась на свою дитину. Решта були знервовані й хотіли якомога швидше залишити це незатишне приміщення. Це було зрозуміло: рідко яка мама визнає, що вона винна у хворобі своєї дитини.

А дітей було багато. Мовчазні і балакучі, веселі і сумні, вони так само, як і народжені глухими, сліпими і безногими, не були винні у своїх недугах, але чомусь від них відвернулись рідні.

А душа в них насправді сонячна і добра, як душа новонародженого, що вірить у те, як усі навколо будуть радіти його появі на світ.

На прохання сина забрати його звідти, Таня відповідала, що це на його користь, і не потрібно жалітись: він має окрему палату і його лікує один із найкращих психіатрів країни. «Я здоровий!» – заперечував син. «Ні, ти не здоровий. Здорова людина не може так ставитися до своєї мами», – відбивалася вона.

Виписавшись із лікарні, Дмитро сказав, що хоче жити сам. Коли він учився на другому курсі, його картини вже успішно продавались. Він відмовився від її допомоги і сам розрахувався за ремонт у своїй квартирі. Він не дарував їй свої картини, і Таня могла бачити його роботи тільки у Фейсбуці.

Вона стискала кермо і думала про те, що так і не наважилась про все розповісти синові.

У вікно постукали – і Таню осліпило світло ліхтарика. Вона опустила скло.

– Доброго здоров’я, сержант Гринчук. Документи, будь ласка.

Вона витягнула із сумки документи і простягнула сержанту. Той оглянув їх і сказав:

– Надійшов сигнал, що ви створили на трасі аварійну ситуацію.

– Це так, але все сталось несподівано.

– Все стається несподівано, особливо на дорозі, – суворо відповів інспектор.

– Вибачте, більше такого не повториться. Виписуйте штраф, я заплачу.

Певний час він дивився на неї мовчки.

– З вами все гаразд?

Вона кивнула головою.

– Ви нездорово виглядаєте.

– Мені довелось річку перепливати, застудилась, – відповіла вона, – температура була за сорок. Та і зараз не по собі…

– Річку перепливали? – Його очі вилізли з орбіт. – Але навіщо?

– Треба було.

– Ах, треба було… – протягнув Гринчук. – І куди ж ви тепер прямуєте?

– В аеропорт, мені потрібно летіти в Харків. Авто взяла у прокат, біля аеропорту. Я на літак спізнююсь!

– Отак… – усміхнувся сержант, – Левченко, йди-но сюди! – крикнув він у бік патрульної машини.

Звідти неквапно вийшов напарник.

– Зараз вирішимо вашу проблемку. – Гринчук повернув Тані документи і поглянув на напарника. – Отже, я сяду за кермо цієї машини, а ти дуй за нами.

Левченко підозріло поглянув на Таню:

– А куди ми поїдемо?

– У Бориспіль, – відповів Гринчук.

– Слухаюсь, – неохоче відповів Левченко і пішов до патрульної машини.

Інспектор поглянув на Таню. У його очах було помітно тривогу.

– Так… Не жалієте ви себе. Моя дружина теж себе не жаліла…

«Пожалій мене», – каже дитина мамі, коли боляче забиває коліно. Мама обіймає її, а вона плаче або пхинькає, залежно від того, наскільки сильно болить у неї коліно і наскільки сильно їй себе шкода. Дитина виростає і пам’ятає відчуття цього жалю.

А вона не пам’ятала. Проте вона дуже добре пам’ятала, як це – просиш пожаліти, а тебе відкидають, як кошеня, долю якого вже визначено. Їй було п’ять, коли мама сказала, що візьме її з собою на море. Це було незабутнє очікування, але зранку Таня прокинулась, а мама вже поїхала без неї. Щоб якось її розвеселити, дід пішов у магазин і купив гарну ляльку. А увечері вона чула, як дідусь із бабусею сварились, що дозволили мамі поїхати без Тані.

– Що означає – не жаліла? – запитала Таня.

– Те й означає, – буркнув Гринчук. – Допоки півень не клюнув в одне місце, вона нікого не слухала. – Він збільшив швидкість і обігнав автобус. – Стала слухати, тільки коли захворіла. Але вже пізно. В неї рак.

– У мене теж, – мовила Таня.

– О Боже, – видихнув Гринчук і поглянув на Таню. – Що ж це таке робиться на світі білому?

Більше вони ні про що не говорили.

У прокаті Таня здала машину, сіла в патрульну, і її завезли до терміналу.

– Я вас проведу, – сказав Гринчук, коли вони приїхали в аеропорт.

Левченко залишився в машині, а Гринчук повів Таню в зал. Він постійно йшов попереду, немов хотів розчистити їй дорогу. Прощаючись біля каси, сержант стиснув її руку у своїй руці, побажав не сумувати і пішов.