– Мені треба їхати… Відкриття виставки, він не пробачить мені.

Тарас Олегович сів на край ліжка.

– Таню. – Його обличчя стало надто серйозним. – Який сьогодні день?

– Який? Звісно, понеділок.

– Сьогодні середа.

– Середа? Яка середа? Що ви таке кажете? Сьогодні понеділок. Я прилетіла в Харків у неділю вночі.

– Сьогодні середа, – вперто повторив лікар, – двадцять сьоме квітня.

– Двадцять сьоме квітня? Я вам не вірю! – Таня сіла і знову спробувала встати, але він грубо вхопив її за руку.

– Якщо ви будете так поводитись, я випишу вас до бісової мами!

Вона знесилено впала на подушки і стулила повіки. Лікар знову накрив її ковдрою.

– Ви знущаєтесь над собою, як остання… як остання ідіотка!

– Не кричіть на мене!

– Знаєте що, Тетяно, змініть собі лікаря. – Він здійняв обидві руки. – Я погоджуюсь. Ви не хочете лікуватись, ви нічого не хочете, а я не хочу битись головою об стіну. І не хочу виглядати непрофесіоналом. Все, крапка!

Тарас Олегович хотів підвестися, але Таня вхопила його за рукав:

– Зачекайте… як таке могло трапитись? Більш ніж дві доби…

– Дуже просто. У вас двостороння пневмонія, висока температура. Ви були непритомні, вас ледве привели до тями.

– Але при пневмонії не непритомніють…

– Так, це правда, але ваша пухлина нікуди не зникла. – Лікар забрав руку, підвівся і пройшовся палатою. – Ви хотіли, щоб я вам казав правду. Так ось. – Він заклав руки за спину і похитався на каблуках. – Така довготривала непритомність свідчить про незворотні процеси, але розпочати лікування я не можу і не хочу. Нехай цим займаються інші, – нервово закінчив він.

– Чому?

– Чому? – Його погляд налився злістю. – Я не можу так працювати, я не розумію, що відбувається. Ви завжди слухали мене, боролись, тому минулого разу ми перемогли. А зараз я розмовляю з глухим пацієнтом. Ви розумієте, до чого це призведе?

– Розумію. Пробачте мені…

Тарас Олегович насупив брови, щось пошукав поглядом на підлозі й зітхнув:

– В інституті нам розповідали історію: під час війни в одній палаті лежали два солдати одного віку і з однаковими пораненнями. Один одужував, а інший марнів на очах. В кінцевому результаті вижив тільки один. Знаєте чому? – Він зробив багатозначну паузу. – Бо він хотів жити.

– Я хочу жити.

– Тоді якого біса ви втекли? Що мені тепер робити, чорти б вас забрали! – Тарас Олегович повернувся до Тані спиною і обперся руками об підвіконня.

– Мені треба було знайти одну людину, – пояснила Таня.

– І що, знайшли?

– Знайшла! – з викликом відповіла Таня.

– Я радий, – відповів лікар, але радості в його голосі не було. – Мені потрібно іти.

Коли він пішов, Таня набрала номер учительки.

– Оксано Прокопівно, це Таня.

– Ой, яка я рада вас чути! Ви знайшли Рому?

– Так, я бачила його, але потім ми знову загубились. Сама не знаю як…

– Загубились? Треба ще раз шукати! – жваво відповіла Оксана Прокопівна.

– Поки що це не просто. Я трішки застудилась.

– Ну, як ви так, дівчинко моя, – дорікнула вчителька. – Треба тепло вдягатись, погода тепер примхлива. Треба себе шанувати!

Таня усміхнулась:

– Оксано Прокопівно, в житті буває різне… буває, нема бажання себе шанувати. Як із вашим оселедцем.

Вчителька відповіла не одразу:

– Так, Тетянко. Мені соромно, але це зовсім інше, це непереборне бажання. На щастя, воно в мене одне.

– Ось і в мене було єдине непереборне бажання.

– Якщо єдине, тоді не все так страшно. До речі, Галя приходила, вибачалась. Я розказала їй, де ви працюєте. Це її засмутило. Мені її справді шкода.

– А мені ні, – сказала Таня. – Оксано Прокопівно, я дуже хочу спати, я вам ще зателефоную. До побачення!

– До побачення, моя люба! Бережіть себе!

Таня поклала телефон, повернулась обличчям до стіни і почала провалюватись у сон.

Михайло зайшов у палату і обережно зачинив за собою двері. Таня лежала на спині і, здається, спала.

– Привіт, – тихенько промовив він і подивився на температурний аркуш. На ньому було чотири записи, останній з яких – «39,2», що був півгодини тому. – Це пурпурові троянди, – продовжив Осока, намагаючись приховати своє хвилювання. – Ти пам’ятаєш пурпуровий колір? Моя секретарка завжди з такою помадою, це жахливо, а вона не розуміє. І ніхто їй навіть не натякне про це. Дивно, правда? Я теж їй нічого не кажу, але, мабуть, треба сказати.

Осока підійшов до консольного столика, на якому стояла велика скляна чаша, на дві третини заповнена кольоровими кульками. Поклав троянди поряд. Узяв жменю кульок і почав їх розглядати.

Рука затремтіла – і кульки зі стуком посипались на підлогу.

– Чорт! – крикнув він, розгублено спостерігаючи, як вони розбігаються по палаті.

– У цій палаті надто часто згадують про чорта, – зітхнула Таня.

– Ой, привіт! – Михайло намагався ногами зупинити кульки.

– До біса їх! – Вона замружилась і поклала руку на чоло.

Осока підійшов до ліжка.

– Мені казали, що ти приїхав разом зі мною на швидкій.

Михайло кивнув головою.

– Тепер тобі все відомо.

Він знову кивнув.

– Це ти розповідав про Індію?

– Так. Ти чула мене?

– Так, чула, але не могла поворухнутись.

– Нічого, скоро будеш бігати і зможеш поїхати куди завгодно.

– Ні, я вже нікуди не поїду. Хіба на крилах полечу. – Таня закашляла. – Де моє авто?

– Тут поряд, на стоянці. Я вчора пригнав.

– Я дуже вдячна тобі.

– Не варто… А хто такий Рома? Ти кілька разів повторювала це ім’я, ну… коли була непритомна. І коли по телефону зі мною розмовляла…

– Роман – це батько Дмитра. – Таня закашляла. – Я полетіла в Київ, щоб його знайти.

– Знайти? Ти не знаєш, де він? Ви що, не спілкуєтесь?

– Ні.

– Знайшла?

– Не вийшло.

– А хто така Ольга Демиденко?

– Романова мати. У його батьків є будинок у Жовтоводську, я там теж була, але нікого не знайшла. Мені сказали, що їх давно ніхто не бачив. – Вона замовкла і подивилась Осоці в очі. – Осоко, мені знову потрібна твоя допомога, мені більше нема кого попросити.

– Будь ласка, Ладно, я все зроблю, що зможу.

– Знайди Рому. Поїдь до Києва, до Жовтоводська, знайди його. Я вмираю, я не можу залишити Дмитрика самого.

– Досить! Я не хочу про це чути!

– Дай сказати! – Таня знову закашляла, немов хотіла виплюнути свої легені.

Осока витягнув блокнот і ручку:

– Мені потрібні прізвища, адреси, телефони. Все, що тобі відомо.

Він записував, розпитував і знову записував, і весь час ловив себе на думці, що він теж сам, що йому скоро тридцять дев’ять, а не має дітей. Що він утомився від Софії, що вона тримає його залізною хваткою, спекулюючи тим, що він її жаліє. Він слухав Таню, і чим більше вона говорила, тим більше він хотів мати власних дітей, щоб так, як вона, переживати за них, страждати і перед обличчям смерті думати не про себе, а про дітей.

– Ніби все, – сказала Таня, і після короткої паузи промовила: – Ні, ще одне… Моє прізвище Зоріна. Я змінила його.

Михайло згорнув блокнот:

– Я все зрозумів. До Києва полечу завтра, а поки що пошукаю щось у Неті і зателефоную до одного хлопця, він мені винен. Він обожнює перетрушувати спідню білизну непростих людей і їхніх нащадків. А Рій, виходить, був непростим дядьком.

Таня звелась на подушки і схопила Михайла за руку:

– Ти знайдеш його, я вірю.

Вона заглядала йому в очі, немов там ховалась відповідь на найважливіше питання в її житті. Потім відпустила його руку і дістала із сумки гаманець.

– Ось, візьми, – Таня простягнула Осоці банківську картку, – тут достатньо грошей.

– Розуму позбулась? Я не братиму.

Осока нахилився і поцілував її в щічку.

– Я зроблю все, що зможу. Тримайся, я не дозволяю тобі розкисати. Коли я приїду, щоб ти була як огірок! – Він подивився на підлогу й усміхнувся. – Уявляю, як буде сваритись санітарка, збираючи ці кульки.