Тому що далі вже нікуди відкладати.

Біля аеропорту «Бориспіль» Таня взяла авто на прокат. Вона вибрала машину жовтого кольору, принаймні так було написано у квитанції.

– По дорозі в Жовтоводськ, одразу за кільцевою дорогою, є заправка, – сказав працівник прокату, – там хороший дев’яносто п’ятий бензин.

За півтори години Таня доїхала до Жовтоводська, куди останнім часом їй дуже хотілося повернутися незважаючи на те, що повертатись не було до кого. Незважаючи на те, що безжальні міські щелепи перемололи й виплюнули її, не залишивши шансу на повернення.

Не тільки її спіткала тяжка доля провінційних звичаїв. Тут ховали злегка хворого і називали коханцями тих, хто лише усміхався одне одному, змішували з багном слабкого і вихваляли брехуна. Тут жили плітки та інтриги, а якщо хтось намагався боротися з ними – Жовтоводськ роззявляв свою чорну пащу.

Було тут і щось хороше. У Жовтоводську залишився хлопчик Василько, який любив її мовчазною та безкорисною любов’ю. Він був огрядним та незграбним, у класі всі з нього глузували: «Я найтовстіший і найбільший, я найбільший Тетянин друг!» На випускному вечорі він, як і всі, отримав атестат і три гвоздики. Він спустився зі сцени, підійшов до Тані і поклав квіти їй на коліна. А потім вийшов із залу.

Також у Жовтоводську залишилась дівчинка Зоя, із якою Таня одного разу втекла від вовків. Вони бігли босоніж через пшеничне поле і навіть не відчули, як їхні ноги стерлись до крові. Відчули біль тільки тоді, коли добігли до найближчих будинків Жовтоводська і впали на траву. Відновивши дихання, Зойка сказала, що вовки спочатку з’їли б Таню, а тільки потім її. «Чому?» – здивувалась Таня. «Тому що твій сарафан червоний, а мій зелений».

А ще в місті залишились річка, вулиці, будинки, дерева та криниця, що напоювала найсмачнішою водою.

Таня проїхала лікеро-горілчаний комбінат, бібліотеку, автовокзал, перед кінотеатром повернула ліворуч і зупинилась. Звідси було видно парк, пам’ятник воїнам-визволителям, церкву, магазин, готель і будинок, у якому колись вона мешкала.

Це був елітний будинок. У трикімнатній квартирі на четвертому поверсі останнього під’їзду жив колишній завідувач жіночої консультації з сім’єю, Тетянин вітчим. Тепер він працював на швидкій допомозі, а консультацією завідувала Ганна Михайлівна. Таня прочитала про це в Інтернеті.

У ті далекі часи бути лікарем-гінекологом, та ще й завідувачем жіночої консультації, – це те саме, що бути богом. Із цим богом – Володимиром Павловичем Слабким – мама познайомилась у гостях, і він провів її додому. Таня з першого погляду відчула неприязнь до свого майбутнього вітчима. Щось у ньому викликало страх, і сам він був якимось сірим і неприємним. Очі, обличчя, волосся – все якесь бліде, немов природа обділила його кольорами. Навіть голос його був монотонним, нудотно-повчальним. І завжди його мова переповнювалася зашкарублими приказками: «Щоб рибу їсти, треба в воду полізти», «Хто рано встає, тому Бог дає», «Життя прожити – не поле перейти», «Хрін від редьки не солодший». А ще на його нижній губі завжди висіла цигарка, немов приклеєна. У перший вечір, коли «бог» пішов, Таня сказала мамі, що він погана людина, а мама розсердилась і виперла її на вулицю в піжамі й капцях. Це був кінець жовтня. На вулиці йшов дощ. Таня постояла на веранді й пішла в сарай. Накинула на себе старе татове пальто, запхала ноги в старі діряві валянки і заснула на старих лахах, так і не зрозумівши, чому мама не йде за нею. Мама так і не прийшла.

Мама вийшла заміж за три місяці й разом із дочкою переїхала з малесенької хатинки на околиці у величезну квартиру в центрі міста. Тоді Тані було сім років. У вітчима часто гостювали лікарі. Галасливі компанії ніколи не соромились пліток, у своїх бесідах смачно лаялись, голосно кричали. Із часом Таня знала, від кого вагітніла і скільки разів позбувалася вагітності директорка школи, хто був коханкою директора універмагу і що у дружини голови райвиконкому на потаємному місці є родимка. Вітчим називав жінок підстилками. А особливо йому подобалось у присутності Тані розповідати брутальні анекдоти. Вона шарілася й ховала очі, а всі навколо голосно реготали. Мама теж реготала, аж до сліз.

Під кінець першого року одруження мама вечорами була під градусом, незалежно від того, гостював хтось чи ні. А за два роки після народження брата Жені мама частіше була п’яна, аніж твереза.

Саме тоді життя перетворилось на пекло. Вітчим ішов на роботу, а Таня залишалась доглядати брата. Щоб не турбували зі школи, вітчим виписував Тані довідки через знайомих, начебто вона хворіє. Вітчим не переймався, що його жінка постійно п’є, навпаки – приносив додому коньяки-подарунки від пацієнтів і спирт. Таня намагалась хоч якось зупинити маму: по-дитячому, як могла – виливала все в унітаз, за що кожного разу отримувала стусанів від мами і від Володимира Павловича, звичайно ж.

Біля під’їзду, де жив Роман, сиділи жіночки-квочки, що дивились на Таню і про щось балакали. Коли вона вийшла з авто, вони замовкли.

Двері до під’їзду були відчинені, а звідти віяло холодом, пліснявою і щурами.

– Маринко, ти знову не замкнула двері! – вигукнула одна з жіночок-квочок. – Якого біса збирали гроші на замок?

– Я закливала… – ображено відповіла дівчинка.

– «Закливала» вона! А це що таке? Ходить, хто хоче!

Таня обернулась. На неї дивились розгублені дитячі очі й жіночки-квочки.

На третьому поверсі вона побачила ті ж самі двері. Натиснула на дзвінок. За дверима зачовгали чиїсь ноги. Романова мама? Чи та, що вилаялась по телефону? Таня поправила пасмо волосся і застигла в очікуванні.

Але це була не мама, а жіночка років сорока зі скуйовдженим волоссям і зім’ятим обличчям. Із квартири несло самогонною брагою.

Жінка подивилась на Таню мутними очима й розтулила губи:

– Шо хоч?

– Доброго дня, я Романа шукаю.

– Шукай! – сказала жінка і спробувала зачинити двері, але Таня встигла їх притримати ногою.

– Я викличу поліцію! – прохрипіла жінка, кліпаючи вилупленими очима.

– А може, це мені викликати? Чим тут смердить? Самогоном?

Жінка відпустила двері й прилипла до одвірка.

– Нашо він тобі, той алкаш нещасний? – спитала вона. – Та і не живе він тут. – Вона відчинила двері навстіж. – Іди, шукай собі. Тут навіть трусів його нема.

Таня перейшла через поріг і зупинилась: те, що вона побачила, було якимось неправильним. Неправильним був коридор із витертими шпалерами, світильник із побитим плафоном, брудна підлога. Якими б не були щелепи міста, вони б не змогли так розтрощити Романа.

Її Романа.

…Це сталося на автобусній зупинці. Таня одразу його побачила, високого і стрункого. Він дивився на неї та усміхався – так відверто і щиро усміхались лише її дідусь і бабуся, але вони давно померли.

В автобусі він підійшов до неї і нахилився:

– Привіт, мене звати Романом.

– Таня, – прошепотіла вона й опустила голову. Її обличчя зашарілось рясним рум’янцем, їй стало ніяково, що її улюбленого кота теж звати Романом. Він був уже старенький, але на мишей іще полював.

– Ти місцева? – запитав він.

– Так.

– І я.

– Я тебе ніколи не бачила.

– Мої батьки звідси, але ми довго жили у Львові, нещодавно повернулись. Мій батько буде працювати на лікеро-горілчаному комбінаті, він уже колись там працював.

Обличчя перестало пашіти, і Таня боязко глянула на Романа:

– До нас у школу приходили і пропонували роботу на комбінаті.

– Не раджу.

– Та я і не хочу, я буду поступати в університет.

– В який?

– В Шевченка. На журналістику.

– Класно! А я зі Львова перевівся в київський юридичний, щоб бути ближче до батьків. Я вже майже на п’ятому курсі. У мене зараз сесія, післязавтра – другий екзамен.

Ось Тетянина зупинка, треба виходити, а немає сил. Їй так затишно і спокійно поряд із хлопцем, він хороший, тому що погані люди так не усміхаються.