– Ну, то як? Відпустила тебе? – з іронією поцікавився Тік.

– Ми одне одного на повідку не тримаємо, – відповів хлопець. – Я просто попередив її.

– Не тримаєте, кажеш? – усміхнувся Караваєв. – Ну-ну…

Вдома сина не було, на жоден із дзвінків він не відповів. Таня надіслала ще одне смс, вийшла з під’їзду і сіла в авто. Шкіра під перукою засвербіла. Таня зняла перуку і почала чухати їжачок нігтями.

Телефон, що лежав на сидінні, засвітився.

– Привіт, ма. Давай швидко, я занятий.

– Швидко не вийде, мені треба тебе побачити.

– Я зайнятий, звільнюсь пізно. Можу завтра.

– Завтра я не можу, мене будуть готувати до операції.

– Якої операції?

– Будуть видаляти пухлину з голови.

– Пухлину?! Чому ти мені нічого не сказала?

– Я намагалась, але ти не відповідав на мої смс та дзвінки.

– Та я ж навіть не здогадувався! Чому ти не написала: «У мене хвороба»?

– Не вважала за потрібне.

– Не вважала за потрібне?! Я ж твій син!

– Так, син… Але так сталося, що я не потрібна тобі.

– Не потрібна?! А кому ж ти тоді потрібна? – виправдовувався Дмитро. – Мамо, слухай, я… – Він затнувся. – Я хочу сказати, що зараз все по-іншому. Ти повинна довіряти мені… Чуєш?

Що відповісти? Так, вона чула його. Але чи зможе тепер довіритися? Це ж так важко… Важко тому, що боїться наразитися на його байдужість. Таня чула у слухавці дихання сина, і її обгортало дивне, приголомшливе відчуття. Це була не безнадія, не безвихідь, це було смирення. Раніше вона думала, що смирення – для слабких, але зараз вона розуміла: щоб бути смиренною, треба бути сильною. Раптом вона зрозуміла, що слова вже нічого не змінять. Нічого. Він має рацію – вона збудувала між ними стіну. Саме таку, яка постала між нею і матір’ю.

Тані було дев’ять, коли вона довірилась мамі. Вона сказала, що вітчим обіймає її.

– І що? Він твій батько!

– Він обіймає не так, як тато. Будь ласка, скажи йому, щоб він так не робив!

У відповідь мама замахнулась і вдарила Таню по обличчю – це був не ляпас, це був удар. За півтори години мама вже була п’яна як чіп. Зранку Таня пішла в туалет, і раптом побачила нерухому маму в коридорі на підлозі в калюжі крові – кров маленьким потічком текла у неї з рота. Мама схлипувала і здригалася, її очі були нерухомі. Таня в паніці зателефонувала вітчиму, а після цього намочила рушник і кинулась витирати кров з обличчя мами. Саме з обличчя, а не з шиї, плечей, рук. Вона не помітила, як у коридор зайшли, і продовжувала витирати. Її попросили відійти, але вона дуже хотіла, щоб мама була чистою. Але кров вже підсохла біля волосся за вухом. Таня побігла у ванну, щоб знову намочити рушник, але більше її до мами не пустили. Коли маму забрали, Таня довго мила підлогу, їй постійно здавалось, що у квартирі пахне кров’ю. Зранку вона прийшла в лікарню, і їй сказали, що в мами розірвалась якась судина, і кров потекла в шлунок.

Вітчим не розмовляв із Тетяною, тільки сказав, що це все через неї, і мама не хоче її бачити, але через два дні вона не стерпіла і пішла в лікарню. Їй дозволили зайти в палату і сказали, що мама ще слаба, що вона весь час спить і що Таня може просто посидіти біля неї.

Таня невпевнено зайшла і зупинилась біля ліжка. Вона дивилась на сплячу жінку і не вірила, що це її мама – такою безпорадною і рідною вона була в ці хвилини. Таня доторкнулась до її руки, і мама не забрала руку, Таня погладила її волосся, і мама не кинула на неї погляд, переповнений гніву. Вперше в житті вона перестала боятися свою маму. І раптом зрозуміла, що мама може померти, і вона ніколи не розповість їй про те, як любить її і сумує за тією мамою, якою вона була колись. Про те, як вона маленькою лежала біля сплячої мами і вдихала повітря, яке вона випускала, як чекала її кожного вечора, як насолоджувалась її красою. Про те, як рахувала дні до маминого приїзду з відпустки, як чекала автобус, який привезе маму, як не відпускала її руку, бо боялась, що вона знову поїде. Як була чемною і вчилась на самі п’ятірки, тільки щоб потішити маму. Вона не розповість, що один мамин малюнок ще досі лежить у її столі – чорно-білий, зроблений невмілою рукою, але для Тетяни він буй найкращим у всьому світі.

– Мамусю, я люблю тебе, будь ласка, не вмирай, – сказала Таня і погладила мамину руку.

І мама розплющила повіки. Затамувавши подих, Таня дивилась, як до неї повертається свідомість. Але замість любові в очах мами виростала і міцніла непроникна та прозора стіна, повністю просякнута нелюбов’ю. Скільки разів Таня наштовхувалась лобом на цю кляту стіну! Скільки разів душа розривалась на шматки від відчаю. А одного разу вона побачила таку ж стіну у фільмі «Вій»: між Хомою та мертвою панночкою. Хома сам зробив цю стіну, намалювавши крейдою коло на підлозі. І зрозуміла – стіна насправді є, бо мама сама її створює.

– Пішла звідси, – почула вона голос вітчима за плечима і обернулась.

Він схопив її за плече і вивів з палати.

– Запам’ятай! – Він майже торкався вказівним пальцем її носа. – Ти винна в тому, що твоя мати тут. – Його палець показав на двері, що вели на сходи. – А тепер забирайся звідси, і щоб я тебе більше тут не бачив.

– Я не винна! – крикнула Таня. – Це неправда!

Вітчим узяв її за руку і потягнув по коридору. Біля виходу на сходи він зупинився, знову підвів палець до її носа і прошипів:

– Ти довела свою маму до смерті!

– Неправда!

– Вона може померти, – злісно сказав він.

– Неправда! Вона не помре! Ти брешеш!

Вітчим повернув її обличчям до вікна:

– Бачиш це? – Він показав на каталку у дворі.

На каталці лежало щось довге, вкрите сірою ковдрою. Поряд із візком курив санітар.

– Бачиш це? – повторив вітчим, штовхаючи її в спину.

Вона кивнула.

– Під ковдрою лежить покійник, його зараз повезуть у морг. Якщо твоя мама помре, її також повезуть у морг і розріжуть. – Він притис палець до горла Тані. – І до сюди. – Натискаючи, вітчим провів пальцем до низу її живота.

Звідкись Таня взяла сили вирватись із рук вітчима і втекла.

Звісно, те, у чому докоряв їй син, відрізнялось від того, в чому вона дорікала матері, але стіна була, яку міг розбити лише час, котрого вже не було.

Слова ж зрушити стіну не зможуть – вони відлетять від цієї стіни як горох, і скільки б вона не повторювала: «Вибач мені», – він не почує її, допоки не настане час. Він не почує: «Пробач, якщо любила не так, як би ти хотів, – моя здатність любити була викривлена з народження. Вибач, що забрала в тебе батька – я вирішила, що ти йому не потрібний». У життєвих буднях їй не подумалося, що син страждає так само, як страждала вона. Що він чекає появи батька так само, як вона чекала, що він вдивляється в обличчя чоловіків на вулиці, як вдивлялась вона – із трепетом у серці, що йому боляче дивитись, як інші хлопчики гуляють з татами – їй також бувало боляче. Чому вона ніколи не подумала про те, що син – така ж людина, як вона? Що, як і будь-якій людині, йому буває сумно і весело, він страждає, мріє і хоче бути щасливим? Як могло так статись, що вона, бажаючи сину тільки найкращого, позбавила його найважливішого – сім’ї?

Одного разу Дмитрик запитав: «Мам, а ти знаєш, де мій тато?» – «Ні». – «А давай знайдемо його, а?» І вона відповіла: «Ми йому не потрібні». Відповіла – як відрізала, знаючи наперед, що він не буде наполягати, не буде шукати сам, тому що ще маленький, та й не знає, де його шукати. А достатньо було просто сісти і подумати, чи правильно вона робить, нав’язуючи свою волю дитині.

Усе можна було виправити. Можна було не ховати від сина свій сум і сльози, а довіритись йому, просто сказавши: «Мені потрібна твоя допомога». Він стільки разів запитував: «Тобі щось потрібно?». На відчуття, як сліпе кошеня, він шукав шлях до її хворої душі, а вона його відштовхувала. Тому що та, хто мала відповідати любов’ю і радістю на її перший крик, відповіла ненавистю і назавжди забрала її здатність щиро любити. Мовчазна чорна ненависть злякала новонароджену душу, і та до кінця своїх днів буде здригатись: її покликали в цей світ – вона прийшла, а на неї ніхто не чекав!