– А ви хто? – запитав він після короткої паузи.
– Я твій… – Слова застрягли, наче кістка в горлі, і Тік ще більше послабив краватку. – Я твій дід – двоюрідний. Я рідний брат твоєї бабусі Ольги.
Дмитрові руки, тонкі, з довгими пальцями, тремтіли.
Караваєв підвівся з дивана:
– Ходімо похава… поїмо.
Хлопець не ворухнувся.
– Ходімо, чого стоїш?
– Василю Максимовичу, мені треба побачити маму. Ви ж чули, що вона хвора.
Тік тяжко зітхнув:
– Я все знаю. Я знаю, де вона лежить, Жора відвезе тебе. Я обов’язково зателефоную твоїй мамі, я повинен подякувати їй за те, що зараз розмовляю з тобою.
– Це мама знайшла вас? Вона мені нічого не казала. Вона все від мене приховує!
Вимірюючи кроками кімнату, Тік почав розповідати про те, як його знайшов головний редактор, як він, Караваєв, придумав фокус із морозивом, щоб отримати волосся для аналізу, і як здивувався, побачивши його картини. Він не хотів, щоб Дмитро йшов, і продовжував говорити. Він розповідав про своє дитинство, про юність, дещо приховуючи, дещо прикрашаючи. З кожною хвилиною йому все більше хотілося сісти з хлопцем за сімейний обідній стіл, з’їсти запашного борщу з пампушками, обгризти кісточку з відбивної, запиваючи терпким червоним вином, і балакати про все на світі. Як це було з Романом.
* * *
Побачивши машину Осоки біля під’їзду його будинку, Таня вилаялась і витерла з чола краплі поту. Ставши на тверді ноги, вона гримнула дверцятами авто і попрямувала до ґанку. Подолавши чотири сходинки, Таня хотіла натиснути номер квартири на пульті охорони, але двері відчинились, і на неї мало не налетів маленький собачка. За собакою вибігла дівчинка.
Тримаючись за поручні, Таня дійшла до ліфта. У дзеркалі на стіні кабіни вона побачила своє відображення і відвернулась – її жахливий вигляд не рятувала навіть яскрава помада.
Таня подзвонила у квартиру Осоки, але їй не відчинили, і тоді вона почала гримати кулаком.
– Михайле, відчини, – крикнула вона, але це був не крик, а скрипучий шепіт, що викликав кашель.
Таня думала, що виплюне легені, коли двері відчинила Софія.
– Тетяна? Боже! Що з тобою?! – Вона підхопила Таню під лікті та затягнула до квартири.
– Де твій чоловік? – запитала Таня.
– Михайле! – гримнула Софія. – Допоможи мені!
Осока вийшов із кімнати:
– Ладна? Звідки? – На його обличчі гуляла дурнувата усмішка.
– Допоможи мені! – сказала Софія. – Ти що, не бачиш, їй зле! Таню, ходімо в кімнату, на диван, ляжеш.
– Ні, мені не можна лягати. – Таня сіла на диван. – Мені треба їхати. – Вона знову закашляла.
– Можна чаю… гарячого… солодкого? – Вона заплющила очі.
«Головне – не лягати», – подумала вона, але слабкість затягувала її в теплу легку безодню.
– Агов! Таню, твій чай, – почула вона Софіїн голос.
– Тобі допомогти? – Тримаючи горня, Софія сіла поряд.
– Дякую, я сама.
Гарячий напій полегшив біль.
– Михайле, мені треба адресу Караваєва, – сказала Таня, віддавши горня Софії.
Осока витягнув губи рурочкою і схрестив руки на грудях.
– Мені потрібна адреса! – повторила Таня.
Осока захитався на п’ятах:
– Я не маю адреси.
– Тоді скажи, де його дім. Ти ж був там!
Осока захитав головою:
– Я дав слово.
– Кому?
– Караваєву. Я пообіцяв чекати його дзвінка.
– Чекати дзвінка? А якщо він ніколи не зателефонує? Що тоді?
– Тетяно. – Він покірно скинув руки. – Я зробив усе, про що ти просила, навіть більше. Я знайшов родича твого Романа, я дав йому твій телефон і більше я нічим допомогти не можу. Я шкодую, що вплутався в цю брудну історію, мені треба було відвалити, тільки-но я вийшов від цього бандита! Ти хоч знаєш, хто він такий?
– Так, я мала час дізнатися, але в Інтернеті немає його адреси. Михайле, де він живе?
Осока підійшов до дверей і зупинився.
– Розмову закінчено, – сказав він, стоячи спиною до Тані. – Знаєш, мені ще жити в цьому місті, а Караваєв – людина небезпечна.
– Отже, мені тут не жити? Так? Мій син зараз у Караваєва, а я нічого про це не знаю. Мені ніхто не телефонував, немов мене взагалі не існує. Я не розумію, що відбувається! Про що ви говорили з Караваєвим?
– Я пообіцяв, – кинув Осока через плече.
– Ти чого повторюєш, як папуга! Про що ви говорили? Ти дізнався, де Роман?
Михайло повернув до неї здивоване обличчя:
– Ти що, не розумієш? Я дав слово.
– Дай номер його телефону.
– У мене немає його номеру.
– Ти брешеш!
– По-перше, я не брешу, а по-друге, таким тоном зі мною не треба розмовляти. Ти не уявляєш, в яку історію мене втягнула!
– Так розкажи!
– Ні, дорогенька, я нічого тобі не скажу. Все! До побачення!
– А як щодо ешафота? Може, збігаєш хоч раз у житті?
Михайло зблиснув очима і вийшов.
Софія мовчала, понуривши погляд у порожнє горня.
– Навіщо ти брехала мені, що його немає вдома?
Софія витягнула губи в рурочку, так само як її чоловік, і промовчала.
Зібравши в кулак останні сили, Таня вийшла з кімнати. Осока стояв у передпокої.
– Він живе в Сокольниках, в’їзд за заправкою, – сказав він. – Якщо запитає, хто сказав адресу, не здавай мене! Скажи, що все місто знає, де він живе.
* * *
Тік перестав ходити кімнатою і зупинився навпроти хлопця:
– Ось, тепер ти хоч щось знаєш про свою родину.
– Василю Максимовичу, ви нічого не сказали про мого батька. Де він?
Тік схрестив руки на грудях і продовжив міряти кроками кімнату.
– Чому ви мовчите? – запитав Дмитро, тремтячим голосом.
Караваєв не відповів, тільки притис руку до щоки, що сіпалась.
– Що ви приховуєте від мене? Мій батько не хоче мене знати? – Його голос зривався на фальцет.
– Він дуже хоче тебе бачити, – відповів Тік і зупинився.
– Тоді чому його немає тут?
– Тому що все відбулося дуже швидко. Щойно підтвердилось, що ти Романів син. Я навіть не знав, що Роман знався з твоєю мамою, не знав, що ти народився. Не хвилюйся, твій батько скоро приїде.
Дмитро похитав головою:
– Сумніваюсь.
– Чому?
– Тому що він ніколи не шукав мене. Я йому не потрібний, у нього, напевно, є сім’я, діти, я йому як кістка в горлі.
– По-перше, у твого батька немає ані сім’ї, ані дітей, а по-друге, знайти тебе не було жодної можливості – твоя мама змінила прізвище.
– Змінила? Вона мені не казала про це.
– Не хотіла.
– Навіщо вона це зробила?
– Запитай у неї.
– А яке в неї було прізвище?
– Зоріна. Це дівоче прізвище, а по батькові ти Демиденко.
– Демиденко? – Дмитро насупився. – Василю Максимовичу, все так несподівано. Вибачте, мушу йти, мені треба побачити маму… Вибачте.
Він узяв наплічник.
– Я не хочу, щоб ти йшов, – сказав Тік, забравши долоню з щоки. – Ось… я нервую. Ми так і не пообідали… Але ти маєш рацію, ти мусиш побачити маму. – Він запхав руку до кишені. – Ось тобі моя візитка, подзвониш мені, я чекатиму.
– Добре, я подзвоню.
Тік розвів руки і усміхнувся:
– Може, обіймеш мене?
Декілька секунд Дмитро дивився йому в очі, а потім рвучко обійняв його і прошепотів:
– Я… я зателефоную, – і звільнився з міцних обіймів Тіка.
– Жора тебе відвезе.
– Не треба, я сам, тут недалеко.
– У нашому селищі пішки не ходять, – сказав Караваєв, – можна втрапити у халепу.
* * *
Під’їжджаючи до шлагбаума, Таня зателефонувала сину.
– Мамо, я зараз приїду до тебе, – сказав він. – Ти в Помірках?
– Ні, я стою на в’їзді в Сокольники. А ти ще в Караваєва?
– Так.
– Це добре, – зраділа Таня. – Скажи йому, що я приїхала.
– Василю Максимовичу, – сказав Дмитро, – мама тут, поряд.
– Де?
– Вона стоїть… Мамо, де ти стоїш?
– Біля шлагбаума, біля заправки, – відповіла Тетяна. – Дай телефон Караваєву.
– Тетяно, я ж сказав, що зателефоную вам, – почула вона скрипучий голос. – Я своє слово тримаю.