– Вона розповіла мені про останню поїздку до Жовтоводська, минулого тижня…

Осока розповів Тіку про те, як Таня їздила в Градно і в селище Золоте.

– Я не розумію, чому вона не взяла у Романа номер телефону. – Михайло знизав плечима. – Це ж так просто. Зараз вона місця собі не знайде. Бачили б ви, як вона просила мене поговорити з вами. Маю надію, ви мене зрозумієте.

Тік наче змінився на обличчі:

– Чому це я повинен тебе розуміти? Соплива історія, майже індійський двосерійний фільм. Пургу несе твоя Зоріна-Ладна.

Михайло закусив губу.

– Ось, що я тобі розповім, головний редакторе: Романа в Градні не було, бреше твоя Зоріна. А доручення брехунів виконувати не можна, призведуть до неприємностей. Вона не просто так тебе попросила – боїться, що я розкрию її задум.

– Ні, що ви, вона не тому мене відправила. Їй просто вже навіть ходити важко.

– Навіть так? – Тік звів брови. – Ну добре, я не лінивий. Перевірю, чия кров тече в жилах пацана. – Він знову підлив собі коньяку.

– Василю Максимовичу, перед смертю людина не стане брехати.

Караваєв відмахнувся від цих слів, як від надокучливої мухи:

– Ще як буде! Тільки питання, навіщо, яка їй з того користь? – Він почав ходити по кімнаті, попиваючи напій. – А ось яка. – Тік зупинився. – Я людина багата, Роман – мій племінник, отже, теж не бідує. Ось Зоріна і вирішила прилаштувати синочка. Але я не лох, я все перевірю, зарубай собі на носі. Їй не вдасться обвести мене навколо пальця.

Квадратний і жінкоподібний стояли на терасі і, дивлячись у кімнату, про щось розмовляли.

– Ой, цікаво дівки скачуть, по чотири штуки в ряд… – знову пробурмотів Караваєв, чухаючи дзвони на грудях. – Отже, так, всі розмови після того, як я отримаю папірець, на якому чорним по білому написано, що Дмитро – Романів син.

– Який папірець? – здивувався Михайло. – Свідоцтво про народження?

Тік подивився на Осоку, як на недоумка. Деякий час він дивився на нього своїми маленькими очима, потім поставив келих на буфет, склав руки за спину і нахилився вперед:

– Ти про аналіз ДНК чув?

Михайло кивнув і запитав:

– А як ви отримаєте той папірець?

– Це вже моя справа. І ось ще, Михайло Осоко, запам’ятай: усе, що тут було сказано, залишається між нами, інакше голову відкручу.

– Добре, – сказав Михайло, дивлячись на те місце, де нещодавно валявся «чоловік-змія». – Але Зоріна… вона знає, що я тут. Вона хоче поговорити з вами по телефону.

– Мало що вона хоче, – усміхнувся Тік. – Головне – чи хочу я. – Він подивився на Осоку, не кліпнувши. – Розумієш, я не довіряю ані тобі, ані твоїй Тетяні. Я взагалі нікому не довіряю, тільки мамі, а вона на небі. Тому мовчи про нашу розмову, як мої рибки.

– Зрозумів, – сказав Осока.

– Де, кажеш, вчиться Дмитро?

– В академії дизайну і мистецтв.

– Його прізвище Ладний чи Зорін?

– Думаю, Ладний.

– Все ти думаєш! – знервовано відповів Тік. – Ти прийшов до мене, не підготувавшись. Так не годиться, моїм людям багато роботи. Номер його мобільного ти, звісно ж, не знаєш…

– Я можу спитати Тетяну. Ще він є в її лікаря.

– Не треба. А ікона Дмитра в тебе є?

– Ікона? – розгубився Михайло.

– Ну, фотка.

– Ні.

– А Тетяни? Хотілося б знати ворога в лице.

– У телефоні має бути. – Осока поліз у кишеню.

– Твоя мобіла в охорони, – нагадав Тік.

– Отак, я забув…

– Жорику! – крикнув Караваєв.

Квадратний забіг до кімнати.

– Принеси його мобілу.

Жорик пройшов повз Осоку, за ним повіявся аромат хороших парфумів. Повернувшись, він простягнув телефон Караваєву.

– Дай редактору, – наказав Тік.

Михайло відкрив фотогалерею і знайшов одну з останніх фото. Хоча Таня там була і не на першому плані, але її обличчя було добре видно.

– Ось, друга праворуч – це вона.

Тік надів окуляри.

– Нічого лялька. Скільки їй років?

– Тридцять вісім чи тридцять дев’ять.

– Нічого не знаєш! – розізлився Тік. – Жора, перенеси ікону в мою мобілу.

Осока мовчки спостерігав, як квадратний своїми товстими пальцями майстерно оперує телефоном.

– Усе, готово. – Жора простягнув обидва телефони Караваєву.

– Йди, – кинув Тік, і квадратний повернувся на терасу до сумуючого напарника. – Ти теж іди, я сам тебе знайду, коли що, – сказав він Осоці. – Хоча зачекай. Дай мені номер Тетяни.

Продиктувавши номер, Осока взяв піджак і краватку і попрямував до виходу. Але, не дійшовши до дверей, зупинився:

– На рахунок аналізу ДНК… Розумієте, хлопець не знає про мамину хворобу. Зробіть так, щоб…

– Як це не знає? – здійняв брови Тік.

– Вони не спілкуються.

– Не спілкуються? А чому?

– Не знаю.

– Знову ти нічого не знаєш! Все, йди, ти мені набрид! – гаркнув Тік.

І раптом Осоку прорвало:

– Слухайте, не треба на мене кричати! Я прийшов до вас не з цікавості, я прийшов за проханням людини, яка помирає, розумієте? По-ми-ра-є! Я розумію, що для вас її життя – що життя комара, але я не вимагаю чогось надзвичайного, просто не кажіть її сину, що вона хвора. Це її бажання!

Квадратний і жінкоподібний перестали розмовляти і наблизились до вікна.

– Ідіть до чорта! – прикрикнув на них Тік, і вони покірно вернулись на терасу. – Це моя справа, кому і що говорити, – сказав він Осоці. – Все, йди і помовчи.

– Василю Максимовичу, а де Роман? – запитав Осока, дивлячись Тіку в очі.

Очі Караваєва звузились.

– Я сказав: іди, – прошипів він, – інакше я за себе не відповідаю.

Щойно двері за Осокою зачинились, татуйований чоловік перестав бути Васею Тіком і став самотнім дідуганом. Дід пошаркав до піджака, що лежав на спинці стільчика, і взяв з кишені портмоне. Витягнув звідти маленьке чорно-біле фото і підніс до очей.

…Скільки щасливих моментів вони пережили! Він пам’ятав Катю світловолосою дівчинкою з веснянками, що поселилась у Золотому в будинку навпроти, пам’ятав, як зрадів, що вона перейшла в його клас. А коли дізнався, що її батьки загинули в автокатастрофі, вирішив навіки стати другом і захищати її. Він проводжав її зі школи, вони разом робили уроки, разом бігали на річку і таємно від її бабусі рвали зелену полуницю. Вони мріяли завжди бути разом і померти в один день. Одразу після того, як Вася закінчив школу, батьки відправили його на два тижні в Болгарію, до моря. Він дуже сумував за Катериною, а коли повернувся і зателефонував їй, вона відповіла: «Більше не телефонуй». Він розказав усе сестрі, попросив піти до Каті, вмовити вийти до нього, але Оля відповіла: «Забудь її, вона нам не рівня, треба брати дівчинку з нашого кола», – і відмовилась виконати його прохання. Він чатував на Катю, намагався зрозуміти, що сталося, яка муха її вкусила, але Катя виривалась із його рук і втікала.

За півроку вона вийшла заміж. «Ось в чому річ!» – вирішив він. Ця подія підкосила його: він годинами не виходив зі своєї кімнати, перестав відвідувати інститут, дома почалися сварки. Він зібрав речі й поїхав на Північ – працювати на нафтовому родовищі Самотлор.

Вахтовий метод дозволяв йому досить часто приїздити до Києва – і одного разу Вася зустрів її на вулиці. Це не була випадковість, він дізнався, де живе Катя, де працює, і вичекав її, коли вона поверталась додому. Він запросив її в кафе, і по її очах зрозумів, що вона теж його кохає.

Про минуле – ані слова. Нібито й не було його. Вона не питала, і він теж – а навіщо? Це ж минуле, воно вже далеко…

Так розпочались їхні побачення. Зупинявся Василь у готелі «Україна» на розі Пушкінської та бульвару Шевченка – зарплата дозволяла, – і Катя приходила до нього… Вони віддавались коханню, а за вікном падав сніг або дощ і шаруділи машини. Але вони цього не помічали. Вони слухали і чули тільки себе і кохання, що повернулось у їхні серця. Вони були чистими і вірними своїм бажанням і мріям, як маленькі діти.

– Так буде завжди, – шепотів він, – я більше ніколи тебе не залишу…

– Я твоя… назавжди… допоки дихаю… – шепотіла вона.