«Я подала на розлучення», – червневого дня сказала Катя, і Тік, неймовірно щасливий, поїхав на своє родовище.

І раптом усе зникло, залишивши по собі відчай і гіркоту. Вона померла від саркоми.

Він годинами сидів на її могилі, і одного разу зрозумів, що більше ніколи не покохає так, як кохав, а інакше йому і не треба – він уже пізнав любов, що дзвенить, як туго натягнута струна в радості і горі, пристрасті і відчаї, надії і втраті.

Її чоловік після похорону відіслав сина до бабусі в Золоте, у той самий будинок, біля якого як і раніше росте полуниця, і зник. Першу відсидку Вася отримав за те, що покалічив бригадира, з яким весь час зачіпався, і не просто покалічив, а тому ампутували руку по лікоть. До того Вася приходив до Катиного хлопчика, давав гроші, приносив гостинці. Коли він повернувся з тюрми, ані хлопчика, ані його бабусі в Золотому вже не було, і всі пошуки виявилися марними.

Караваєв поклав фото Каті в портмоне.

Невже у Роми є син? Боже, зроби так, щоб це було правдою.

Він вдягнув сорочку і помахав пальцем квадратному, що спостерігав за ним через скло.

– Не витріщайся, я не стриптизерша, – нервово сказав Караваєв. – Я жерти хочу. Іди дізнайся, що там з хавкою.

Жорик зник за дверима і невдовзі повернувся.

– Вечеря готова, – сказав він, вірно дивлячись на господаря.

– Ось що, – сказав Тік, – завтра завезеш мене до губернатора, а сам поїдеш в академію цього… дизайну і мистецтв.

– Куди-куди?

– Не закудикуй! Академія тут така є.

– Нашо?

– Нашо-нашо! Мені треба ще подумати, нашо, а ти поки приготуй лахи скромніші. Щоб в очі не кидатись.

– Нормальний костюм, – сказав Жора, розгладжуючи піджак, – від Армані. Може, одягнути від Фераґамо?

– Ага, від Фераґамо, – нервово кинув Тік. – Ти ще від Версаче одягни. Я сказав: скромніше!

– У мене інакших нема, – розгублено розвів руками Жора.

– А ти піди і знайди!

Після вечері Караваєв вийшов на терасу. Жорик пішов за ним.

– Здається, я обжерся. – Пожовуючи зубочистку, Тік поглянув на зірки. – Піду прогуляюсь. Принеси мій моб, – сказав він, спускаючись сходами в сад.

Знизу, з яру, віяло холодом. Караваєв защепнув пальто і підняв комір.

– Ваш телефон, – почув він за спиною.

– Ти знайшов лахи?

– Знайшов, – невдоволено буркнув Жора. – Куховарка принесе, у її брата такий же розмір, як у мене.

– Ось і молодець, – сказав Тік і набрав номер Андрія Демиденка.

Андрій не відповів.

Тік вилаявся і пішов до гостьового будинку в кінці території. До будинку залишалося метрів п’ятдесят, коли задзвонив телефон.

– Чого тобі? – почувся заспаний голос зятя.

– Виходь, розмова є.

– Я вже в ліжку. Сам заходь, двері відчинені.

– Бігом вилазь зі своєї конури!

Свиня, засрав затишний дім, засмердів перегаром і цигарковим димом, сам не миється, не голиться! Як швидко людина може впасти! Думаючи про це, Тік вдихав свіже повітря, сповнене дощем, на повні груди.

Андрій Демиденко з’явився раніше, ніж Тік дійшов до дверей. Від нього несло перегаром.

– Тобі буха́ти не набридло? – зневажливо запитав Караваєв.

– А що мені ще робити? – заперечив Андрій. – В казино ти мене не пускаєш!

Тік перемістив зубочистку з одного кутка рота в інший, подивився на місяць, що вийшов з-за хмари, і сів на ковану лавку.

– Сідай, але подалі, щоб я твого смороду не чув, – сказав він, гидливо поглядаючи на голі ноги Демиденка, що стирчали з-під плаща.

Андрій опустився на край лавки, закинув ногу на ногу і витягнув пачку цигарок.

– Що сталось? – запитав він, випускаючи дим.

Тік сунув йому під ніс телефон із фотографією на екрані.

– Ти знаєш когось на цьому фото?

Андрій примружився:

– Ні, нікого. Це що, нові працівники мого комбінату?

– Ні, це не твої працівники, – сказав Тік і збільшив обличчя Тетяни Зоріної. – А ось ця жінка тобі знайома?

– Ні, я її не знаю. А що, повинен знати? – дзвінким голосом запитав Демиденко.

– Не тільки повинен, але і знаєш. Розумію, що ти міг пропити весь свій мозок, але ім’я Тетяни Зоріної тобі знайоме.

Рука Андрія здригнулася, і з кінчика цигарки впала іскра. Тік подивився на зятя з неприхованою цікавістю – Андрій настільки зблід, що його обличчя немов було виліплене з гіпсу.

– Бачу, знайоме, – повільно, з передчуттям насолоди від допиту, мовив Тік.

Андрій ковтнув, і це було досить голосно.

– Хто тобі наплів про неї?

– Не має значення. Мені цікаво, що ти наплетеш.

– Це все брехня, я тоді ще по термінах рахував! – запищав Демиденко. – Не виходить! Вона мені не дочка!

Тік завмер від подиву:

– Ти про що?

Андрій повернувся до нього обличчям:

– А ти про що?

Караваєв подивився на нього одним зі своїх вироблених поглядів, і Демиденка здуло з лавки.

– Це все брехня! – викрикнув він, боязко дивлячись на Тіка. – Сам подивись, вона копія мами, мого там нічого нема!

В’яле обличчя Демиденка затремтіло. Потім затрусились і руки, і потім він весь трусився, як листок на дереві перед штормом.

Караваєв спостерігав за зятем із неприхованою цікавістю.

– Теж мені аргумент, – усміхнувся він. – Багато дочок є копіями своїх мам, і що з того?

– Васю, ну подумай, з якого щастя ця Зоріна – моя дочка? – прогудів Демиденко.

– З якого? Це ти мені зараз сам розкажеш, – відповів Тік, відчуваючи, як засіпалась щока.

Демиденко невпевненим кроком ступив до лавки.

– Васю, я їй не батько, ось тобі хрест! – він розмашисто перехрестився. – Я чистий перед Ольгою. – Він часто закліпав, але пустити сльозу, певно, не вийшло. – Васю, люди заздрять нам, ось і хочуть розбити нашу сім’ю. – Він помітно посмілішав і підійшов до лавки впритул. – І зараз… Тобі наплели, що Таня моя дочка, а ти повірив.

– Повірю, коли перевірю, – відрізав Тік.

– Як ти перевіриш?

– Буду робити експертизу ДНК, – сказав Караваєв, дивлячись у скляні незворушні очі Демиденка. – Якщо вона не твоя донька, чого тоді нервуєш? А хто ж мама тієї Тетяни?

– Як хто? – запитав Демиденко. – Ти не знаєш?

– Знаю, – збрехав Тік. – Але мені цікаво від тебе почути.

– Олена Слабкая… Раніше вона була Зоріна.

Від несподіванки Василь мало не проковтнув язик.

– Ой, цікаво дівки скачуть, по чотири штуки в ряд, – погрожуючи пробурмотів він, стискаючи кулаки.

– Васю, ти чого? Все позаду…

– Позаду? За кого ти мене маєш? А якщо вона виявиться твоєю дочкою? Ти розумієш, що накоїв? Що Богу скажеш, коли ласти склеїш?

– Та не моя вона дочка, кажу тобі! Тут я чистий!

– Ага, як новий посуд. – Тік виплюнув зубочистку.

Демиденко притис руки до грудей і повторив:

– Не моя вона донька!

– Голову даєш на відсіч?

Андрій зблід іще більше.

– Ось бачиш. – Тік підвівся з лавки. – Не даєш. Якби я тоді термін не мотав, я б кістки поклав, але Олю б розлучив із тобою, – прошипів він, стримуючи бажання вчепитись руками в горло зятю.

– Я завжди кохав Олю, – сказав Демиденко, боягузливо втискаючи голову в плечі.

– Брешеш, скотино смердюча! Ти не Олю кохав, ти посаду нашого папаші кохав.

– Неправда, я любив і поважав покійного тестя, я його кожен день оплакую.

– Шкода, що не кровавими сльозами, – процідив Тік крізь зуби. – Ану, стань рівно!

– Васю, не треба. – Захищаючись, Андрій викинув уперед обидві руки.

– Стій!

Демиденко опустив руки, і Тік з розмаху вдарив його в щелепу. І одразу почув кроки Жори.

– Все нормально, – кинув він через плече.

Розтираючи кулак, Караваєв ходив туди-сюди перед Андрієм, що скорчився на лавці.

– Але ж ти сволота, – сказав він, дивлячись на голі тремтячі коліна Демиденка. – Таку сволоту навіть на зоні мало коли зустрінеш. Жоро, дай цигарку.

Жора підбіг і простягнув пачку цигарок.

– Розумієш, Андрійку, – сказав Тік, закуривши, – ті кілька разів, що ти борюкався з Оленою в ліжку, за сорок років розбили нашу сім’ю!