Чоло «чоловіка-змії» укрилось потом, і він зацьковано втупився в боса. Тік гидливо зморщився:

– Ти служиш за бабки.

– Та я за тебе голову покладу!

Тік скочив на ноги і лівою рукою вдарив його кулаком у зуби:

– Голову покладеш?! Ти моє бабло собі до кишені всунути хочеш, тварюко! Ти здихав, щур смердючий, а я тебе підібрав! – він знову вдарив.

Той обличчя не затуляв. Витираючи закривавлену слину, він щось белькотів, а Тік продовжував його бити.

– Все, змучився, тепер ти, – сказав він квадратному.

Квадратний бив, допоки «чоловік-змія» не впав на коліна.

– Ось воно, життя, ось так доводиться працювати, – зітхнув напівголий Тік, витираючи чоло. – Заберіть це гімно.

Зайшли двоє, взяли побитого попід руки і поволочили геть із кімнати.

– Що ви тут робите? – почув Осока жіночий голос і повернувся.

На нього дивились великі розкосі очі. Неприродно великими були і губи в цієї жінки років тридцяти, дуже схожої на ляльку із секс-шопу.

– Васю! – закричала вона, просвердлюючи Михайла поглядом. – Я спіймала шпигуна!

Першим на терасу вийшов квадратний, за ним Тік, а потім жінкоподібний.

– Цікавому цими днями притисли носа дверима, – крізь зуби процідив Тік, тримаючи руки в кишенях штанів. – Знаєш, що за таке буває?

– Я не цікавий, мене тут залишили і сказали чекати.

– Хто тебе тут залишив?

– Не знаю, він забрав телефон і пішов.

Тік блиснув очима:

– Ти журналіст?

– Так. – Михайло витягнув із кишені візитку і простягнув Тікові.

Тік навіть не подивився на неї і передав жінкоподібному:

– Читай.

– Михайло Осока, головний редактор, – прочитав той. – Журнал «Перша столиця», Харків.

– Щось не тягнеш ти на головного редактора, дуже пом’ятий у тебе вигляд.

– Зранку літаком у Київ, потім машиною назад. Змучений.

– Буває. Ну, заходь, головний редакторе, як прийшов уже. – Тік відсторонився.

Не зводячи погляду з квадратного, Михайло зайшов у кімнату.

– Сідай, – Тік показав на диван. – А ти йди, я поміркую та знайду тебе, – сказав він вишукано одягненому чоловікові.

– Я залишу вам папери. Ознайомтесь, проект вартий вашої уваги, – сказав той.

– Залиш… І йди…

Осока сів і поглядом оглянув кімнату. Біля стіни стояв завдовжки десь два з половиною метри і заввишки в півтора акваріум. Важко було пригадати назви риб, що там плавали, – це були повноцінні риби, схожі на тих, що він бачив у морі під час відпочинку в Єгипті. Між акваріумом і буфетом-холодильником стояла скляна шафа з двома десятками колекційних рушниць, а на великих фотографіях, що займали простір між буфетом і шафою, були чоловіки в армійському одязі з рушницями. На кожному фото біля ніг чоловіків лежали трофеї: лось, кабан, зайці, – а на найбільшій фотографії мисливець уперся ногою в тушу великого бурого ведмедя.

– Марш на терасу, і двері зачиніть! – наказав Тік.

Квадратний і жінкоподібний вийшли.

– А ти оживи мене своїми рученятами. – Він усміхнувся губатій жінці і сів у крісло.

Розкоса встала позаду Тіка і почала масажувати його голі плечі. Тік заплющив очі. Невдовзі його щока перестала сіпатися. Поглядаючи на Осоку, жінка масажувала лису голову Караваєва.

– Настю, ніжніше! – Тік скривився і розплющив очі. – Що, вражає? – самовдоволено запитав він у Михайла, показуючи рукою на акваріум.

– Такий великий я бачив в Будапешті, у тропікаріумі.

– Це персональне замовлення, везли з Іспанії, а риб збирав по всьому світу. Тобі душно? – несподівано запитав Караваєв.

– Ні, – відповів Осока.

– А мені душно. – Тік покосився на кондиціонер. – Не вмикаю цю коробку, в мене на нього алергія, чхаю як Бивалий в «Операції “И”». – Він поплескав губату по пухкій руці й усміхнувся. – Вона така молода, що навіть Бивалого не знає. Ти любиш попаритися, редакторе? – Це знову пролунало несподівано.

– Попаритися? – здивувався Осока. – Ні, не люблю.

– Ось і я не люблю. А раніше – ой, як любив. Особливо в лазні. Тато мій на дачі сам лазню побудував на березі річки, сам квас робив, віники березові в’язав. Тепер уже немає тієї лазні. Ти воду любиш?

– Я люблю в морі купатись, а в річці не люблю.

– І я люблю море… Тато мене з дитинства на море возив. – Його бліді щоки зашарілись. – Я виріс у хорошій, освіченій сім’ї. Татові, царство йому небесне, – Тік перехрестився, – було двадцять два, коли я з’явився на світі. Мій батько був міцним дідуганом, він помер у вісімдесят із чимось, а виглядав краще за мене. До останнього дня сам на полювання ходив. Око орлине! Без дувала… ну, без здобичі, не повертався. Таке ж око в мого зятя, а ось я стріляю погано. Ну як, подобається колекція?

Осока кивнув.

– Не соромся, дивись, мені не шкода.

Осока підійшов до шафи ближче. Навіть йому, дилетанту, було зрозуміло, що колекція складалась із рідкісних і дуже дорогих екземплярів.

– Це ще мій прадід почав збирати одразу після Першої світової. Дід і тато продовжили, ну, і я додав хороші екземпляри. Тут не все. Досить, дівчинко моя, йди, відпочинь від мене. – Караваєв поплескав дівчину по руці.

Настя поцілувала Тіка в чоло і вийшла з кімнати.

– А в руках потримати можна? Ось це. – Осока показав на рушницю з прикладом, оздобленим кованим візерунком.

– Хочеш мені ріпу продірявити?

– А вона що – заряджена?

Тік усміхнувся:

– Якщо на стіні висить рушниця, то вона може вистрілити. Так Чехов писав?

– Але ж це не за правилами, – обережно підмітив Михайло.

– Затям собі, Осоко, я живу за власними правилами. – Караваєв попрямував до буфету. – Що будеш пити?

– Я за кермом. – Осока повернувся на диван.

– Не переживай, у Харкові тебе ніхто не зачепить, гарантую.

– Якщо можна, мінеральну воду.

Караваєв витягнув із холодильника півлітрову пляшку мінеральної води і кинув Михайлові. Він схопив її в повітрі. Тік налив собі півбокала коньяку і знову сів у крісло.

– А тепер давай викладай, чого прийшов.

Осока розстібнув піджак і послабив краватку.

– Знімай, не встидайся.

Михайло із задоволенням скинув піджак і поклав на диван. Подумав і зняв краватку.

– Василю Максимовичу, – розпочав він, – мене попросила…

– Це можеш не повторювати, у мене чудова пам’ять.

– Тетяна Ладна – найкраща журналістка нашого видання.

– Я радий, що найкраща, продовжуй.

– Тетяна Ладна… Зоріна сказала мені…

– Так Ладна чи Зоріна? – перепитав Тік.

– Коли вона познайомилась із Романом Демиденком, у неї було прізвище Зоріна.

– Ладна – це прізвище чоловіка?

– Ні, вона не одружена, вона просто змінила прізвище.

– Прізвище змінюють у двох випадках: щоб щось приховати або коли прізвище, наприклад, Смердючка. – Тік примружився і ковтнув коньяку. – Ну, а ти чого так сіпаєшся? Ти її коханець?

– Ні, я не коханець.

– Добре, не кип’ятись. Де вона взяла мій телефон?

– Не знаю, – збрехав Осока.

– Де вона познайомилась із Романом?

– У Жовтоводську.

– Коли?

– Якщо Дмитрові двадцять один або двадцять два, то самі порахуйте…

– Ти не знаєш, скільки хлопцю точно років?

Михайло знизав плечима:

– Та мені це якось не важливо. Мені взагалі мало що відомо про її особисте життя.

– А чому це вона тобі відкрилась?

– З безвиході.

– Цікаво… Отже, вона хвора?

Осока кивнув:

– Це рецидив, вона вже лікувалась, у неї пухлина в мозку, волосся повністю повипадало.

– Вона лежить у Помірках?

Осока знову кивнув.

– Син тут живе?

– Так, у них квартира на Сумській. Але Дмитро, здається, має свою.

– Ой, цікаво дівки скачуть, по чотири штуки в ряд… – мрійливо сказав Тік. – І що, вона впевнена, що то син Романа?

Михайло вкотре кивнув.

– А Дмитро працює, чи як?

– Так. Він вчиться в академії дизайну і мистецтв… Зараз там виставка, можна його роботи побачити.

– Побачимо… А ця Зоріна-Ладна шукала колись Рому? Ну, хоча б раз?