Таня все вдало прорахувала. Мама Галі боялась мишей так само, як Таня павуків. Одного разу Таня з Галею прийшли зі школи, а її досить огрядна мама стояла на стільчику і кричала. Як з’ясувалось, вона прийшла додому, а по хаті бігала мишка. Поки Галя стояла поряд із мамою, навідріз відмовившись злізти зі стільця, Таня бігала по квартирі за малесенькою сірою гостею і врешті-решт зловила її відром. Під перевернуте відро вона запхала шматок картону, винесла на вулицю і відпустила маленьку мишку.

– Лягай у вітальні на дивані, – сказала Галя. – Пішли, дам тобі ковдру і подушку.

Таня лягла. Було чути, як поверхом нижче плакала дитина. А куди привезуть її з дитиною? Де вони житимуть? У будиночку, що вона малювала, коли була маленькою? Якби ж…

Навколо тихо і тепло. Вона чує якісь кроки і обертається. Це тато, він іде до неї та усміхається: «Пішли, я покажу тобі твій будинок». Вона бере його за руку, теплу і шорстку, і вони йдуть по високій траві. І раптом, крізь сонячні промені, вона бачить свій будинок. Такий, про який мріяла, а поряд цвіте бузок. «Тату, я люблю тебе!» Вона обіймає батька, котрий пахне свіжою стружкою. «Клич Романа, він має першим зайти в дім», – промовляє батько і дає їй на руки кота. Кіт роззявляє рот, але замість нявчання вона чує дзвінок.

Таня розплющила очі. За дверима кімнати лунав телефонний дзвінок. Коли підняли слухавку, Таня почула голос Галиної мами:

– Так, вона тут. Добре, зараз розбуджу.

Таня натягнула ковдру до підборіддя. Серце стукало в горлі, було важко дихати. Вона чула, рипнули двері в кімнату, але вдала, що спить. Світло від увімкненої люстри просочилося навіть під заплющені повіки.

– Прокидайся, твій вітчим дзвонив. Ти чому йому нічого не сказала?

Таня прикрила очі рукою:

– Та я ж від павуків втікала…

– Він зараз приїде за тобою.

Таня вилізла з-під ковдри, одягнулась і вийшла з кімнати.

– А сумки? – нагадала Галина мама.

– Я завтра заберу.

– Ні, рибко, забирай зараз.

Перед дзеркалом Таня рукою розчесала волосся і зав’язала хвіст. Взулась і раптом скрикнула, тримаючись одною рукою за поясницю, а другою вперлась до стіни.

– Що сталось?

– Спина… – простогнала Таня.

– Ну… Нехай сумки тут до ранку побудуть.

До передпокою вийшла заспана Галя:

– Що таке?

– Твоя подруга не сказала вітчиму, що ночуватиме в нас!

– І що з того? – Галя позіхнула.

– Зараз Володимир Павлович приїде за нею. Ой, він, мабуть, уже тут. – Жінка полетіла до вікна. – Уже приїхав! Давай виходь! І ще одне, дівчинко… Сама собі давай раду і не вплутуй нас у свої дурні проблеми. Ач, знайшла моду! Катається як сир в маслі, а все одно вибрикує!

І Таня пішла.

Ніхто ніколи не запитував у неї: «Як тобі живеться?».

А як їй живеться? Усі знають, що ліпше, ніж усім. Бо вітчим бере гроші за пологи, аборти, а їхній дім – повна чаша. А те, що Таня ходить, як злидарка, на це є причини: вона змалечку грубіянить матері. А тепер уже навчилась грубіянити поважному пану, який узяв її у свій дім, перекинувши на себе всі обов’язки з її виховання, одягання і взування. Та вона мала б поклони бити кожен день за те, що він для неї зробив. Але вона не кланяється, мама про це розказує всім, не скупиться на ляпаси. А ще мама називає її козлячим виродком. А одного разу навіть обізвала повією. Чому? Тільки Богу відомо, чому так називають дев’ятирічних дівчаток. Хоча одного разу мама обмовилась, що всі жінки повії, всі продаються, просто в кожної своя ціна. «А тобі ціна гріш, – сказала вона, – і помреш ти на вокзалі».

Уперше мама обізвала її козлячим виродком, коли вона тільки-но пішла до школи. Чому козлячим? Напевно, тому, що мама називала Тетяниного батька козлом. Це сталось узимку, минуло понад два роки відтоді, як тато зник, вони ще жили в старому дідусевому будиночку. Був сонячний день, і багато снігу. Таня взяла лижі, вийшла за ворота і побачила на лавці дуже худорлявого чоловіка з жовто-сірим обличчям і гострими вилицями, що поросли щетиною. Він сидів, завалившись спиною на паркан.

Побачивши Таню, чоловік обперся рукою об лаву і підвівся.

– Привіт… Давай допоможу застібнути, – сказав він, усміхаючись.

У тій скупій усмішці поєднувалися радість і смуток. Таня одразу це відчула, хоч і була ще зовсім маленькою, але їй стало шкода чоловіка.

– Не треба, вам тяжко, я сама, – відмовила вона, і тут на вулицю вийшов сусід.

– Валентине! Ти? – вигукнув він, підійшов до незнайомця та обійняв його.

Таня розгублено дивилась на них. Валентин… Це її тато? Ні, це не він, тато зовсім інший, він не настільки худий і не такий старий.

– Де ж ти був? Чого такий худий? Ну, розповідай, де ти, як ти?

– Зараз, тільки Тетянці лижі допоможу взути.

Чоловік присів навшпиньки і защипнув кріплення на черевиках. Увесь цей час Таня не відводила від нього очей.

– Так добре? – запитав він, дивлячись їй в обличчя.

Вона кивнула головою, хоч і не знала, чи зручно її ногам, але її душі стало радісно. У неї було таке відчуття, що вона знає цього чоловіка, знає цю усмішку і ці очі.

– Ви мій тато? – обережно запитала вона.

У його очах щось заблищало. Він став на коліна і рвучко обійняв її. Таня скривилася – обличчя у чоловіка було колючим.

– Ти чого кривишся, це ж твій татко! – сказав сусід.

Татко! Її серце налилось радістю.

– Ти мій тато?

Чоловік кивнув. Таня відщепила кріплення і взяла його за руку.

– Я на тебе чекала, а ти не приходив. Я знала, що ти прийдеш. Ідем додому. Ідем, ти обіцяв навчити мене танцювати!

Усмішка зникла з його обличчя. Сусід посунув шапку на чоло і почухав потилицю. Не підвівшись із колін, тато зняв з плечей рюкзак і поставив на сніг.

– Це тобі, донечко, – сказав він, протягуючи їй два пакунки.

– Додому йдем, – невпевнено сказала Таня, з недитячим сумом розуміючи, що він не піде з нею. – Мама вдома…

Тато притиснув її руку до колючої щоки:

– Пробач мені, моя маленька принцесо, але я не можу…

– Чому? – сльози градом лилися з її очей.

– Настане час, і ти все зрозумієш.

– Я не хочу час, я хочу, щоб ти залишився зі мною. Будь ласка, прошу тебе, не йди, залишися!

Гримнули двері, а потім хвіртка, і на вулицю вибігла мама.

– Залиш її, козел смердючий! – Вона боляче шарпонула Таню і потягнула до хвіртки.

Тато нічого не мовив. Він тяжко підвівся, узяв свій наплічник і пішов геть.

– Мамо, скажи, щоб він не йшов!

– Замовкни!

Хвиля гніву здійнялася до Тетяниних грудей. Вона вирвалась і побігла за батьком. Вона не чула криків матері й думала тільки про те: якщо тато не зупиниться, вона більше його ніколи не побачить. Таня наздогнала його, забігла поперед нього, та він не зупинився. Вона хапала його за руки, за поли пальта, але він ступав, ніби не чув її благань.

І тоді зупинилась вона. Не сказавши ні слова, просто дивилась, як він іде. Сіре осіннє пальто, чорні штани, в’язана шапка. Він ішов, ледве пересуваючи ноги, його спина була зігнута. Під вагою рюкзака чи іншої важкої ноші – цього Таня не знала.

І ще вона не знала, що в ці хвилини в ній вмирає віра в чоловіків, у чоловічу вірність, любов, честь, у те, що чоловік може бути опорою у житті. Усе це буде, але не в її світі.

Таня повернулась до пакунків. В одному були цукерки – вона втоптала їх у сніг. У другому лежала лялька – вона жбурнула її в замет. Поки вона це робила, мама її била, але боляче не було – Таня була в шубці. Потім мама затягнула її в дім, із несамовитою силою зірвала шубу й шапку, обізвала ще раз козлячим виродком і поставила в куток.

Таня не просилась вийти з кутка, тому що вперше не відчувала своєї провини. Маму це ще більше розлютило. Проходячи повз неї, вона сказала, що в Тані над головою величезний павук плете павутину. Таня стисла долоні в кулаки і замружила очі, але вгору не подивилась. Вночі вона довго не могла заснути. Накинувши на себе ковдру і обхопивши коліна, вона дивилась на зоряне небо, на стовбури дерев, що чорніли на фоні сизого снігу. Тої ночі вона зрозуміла, що таке самотність. Вона згадала діда й бабу, які душі не чули за нею, і просила, щоб вони швидше забрали її до себе на небо, тому що тут їй дуже погано. Таня заснула, коли вже надворі заспівали перші півні, а зранку з ліжка встала зовсім іншою дівчинкою. І якщо б хтось поглянув їй в очі, то злякався б, побачивши ті зміни.