Таня побігла за нею.

– Будь ласка, не забирай, він мені потрібен!

– Він брудний!

– Я його помию!

– Іди в кімнату! – крикнула мама і подивилась особливим поглядом, після якого Таня знала, що може статись.

Мама одягнула плащ і взяла парасолю.

…Таня бігла за нею аж до самої річки. Зрозумівши, чому мама туди йде, вона вхопила її за рукав. Мама відштовхнула її і, підійшовши до краю берега, викинула метр у воду. Коли вода проковтнула метр і перестала рябіти, Таня стиснула кулаки і кинулась на маму.

– Тато залишив мені! Мені! Ти погана, ти дуже погана! – Її душили сльози. – Я ненавиджу тебе! Ненавиджу!!!

Уже сутеніло, і увімкнулись перші ліхтарі на стовпах, а Романа не було. Таня тремтіла. Він не міг обманути її, він просто на це не здатний.

Вона почула кроки, завмерла і витягнула шию. Це він. Тільки він так уміє ходити – легко, немов летить над землею. Таня підвелась і притисла руки до грудей. Побачивши її, Роман поставив сумку на землю і обійняв її.

– Вибач. Автобус поламався. Я знав, що ти не підеш, що дочекаєшся, моя панночко… Тобі холодно? Ти вся тремтиш.

Він зняв куртку і накинув їй на плечі.

– Я думала, що помру, якщо ти не прийдеш…

– Дурненька, я не прийду до тебе тільки в одному випадку: якщо мене забере Бог. Але навіть коли це станеться, я все одно буду поряд, завжди. Ну що, ми завтра вирушаємо?

– Так.

– Я зняв квартиру біля університету. Буду ходити на екзамени з тобою.

– Ой, не треба, я сама.

– Та ясно, що сама! – Роман засміявся. – Я буду сидіти на сходах і чекати. – Він узяв Таню за плечі й подивився їй в очі. – Щось трапилось?

Вона опустила погляд. Казати? Ні, вона скаже йому завтра, коли все стане відомо, бо, може, це просто затримка, яка була в неї, коли їй було дванадцять.

– Я просто переживаю…

– Не переживай! – заспокоїв він. – Ти все здаси! Ти добре вчилась, ти добре пишеш. Усе в нас буде файно.

Окрилені щастям і любов’ю, вони вийшли з парку.

– Далі я піду сама, – сказала Таня, зупинившись на розі свого будинку.

– Я тебе проведу, – заперечив Роман. – Уже темно.

Він провів її до під’їзду.

– Завтра о пів на дванадцяту я чекаю тебе на вокзалі.

Вона кивнула головою.

– Таню, що з тобою? – Він підняв пальцями її підборіддя. – Ти чимось засмучена?

Вона усміхнулась:

– Не хочу прощатися з тобою.

– А ми не прощаємося, ми просто йдемо спати, а завтра почнемо нове життя. – Він обійняв її.

– Ромо, а якщо в нас буде дитина? – випалила Таня.

– Ну, і класно! Знаєш, коли мій молодший брат захворів і помер, я почав мріяти про сина. Мені було тільки п’ятнадцять років, але деколи мені снилось, що я став татом, тримаю на руках сина. І він дуже схожий на Ігорчика. Наша дитина обов’язково буде на нього схожа.

– А якщо це буде дівчинка?

– Це було б добре…

– Дурненька, яка різниця? Нехай буде дівчинка. Я віддам їй всю ту любов, що не віддав братові. Я так хотів, щоб він одужав. Але ця клята, безжалісна лейкемія була сильнішою за мою любов. Він страждав два роки, так хотів жити! – Рома сховав очі й замовк. – А того ранку… – продовжив він тремтячим голосом. – Того ранку він був такий спокійний… Посміхався і згадував, як батьки водили нас на тістечка в кав’ярню, які неймовірні вишневі штруделі пече мама, просив переказати коту Боніфацію, що буде дуже сумувати за ним, цього кота Ігорчик знайшов біля смітника, крихітного та ще сліпого. Тато тоді сказав, що Ігорчик невдовзі повернеться додому і сам усе скаже Боніфацію, а він поглянув на нас і попросив обнятись… Потім подякував за любов і терпіння… Вночі він помер… Це було жахливо, я нічого не міг зробити, я не міг його повернути… Страшне відчуття безнадійності, безсилля і любові! Любов рвала мене на шматки. Стільки її було в мені! Тетянко, я все зроблю для того, щоб ми були щасливі, я в собі маю стільки сили, що можу гори звернути… – Раптом він замовк. – А ти що – сумніваєшся? Чому ти про це кажеш?

Таня знизала плечима.

– Просто… подумала… Всяке може трапитись.

Роман усміхнувся, і вона повірила – ніколи ніщо не завадить їхньому щастю.

– Ти навіть не уявляєш, що ти для мене! Як сильно я хочу бути з тобою, все життя, до останнього дня, – прошепотів він.

– Це правда? Ці слова – це правда?

– Дурненька ти моя! – Роман міцно притис її до себе. – Збрехати тобі – це все одно, що брехати самому собі. Ми будемо разом усе наше життя. А тепер заплющ очі.

Таня послухалася.

– Не підглядай!

– Я не підглядаю.

Роман узяв її руку, і щось холодне ковзнуло по її пальцю.

– Дивись.

На її пальці – перстень з блакитним топазом, навколо якого висвічувались маленькі камінчики.

– Це мені?

Роман усміхнувся:

– Такого ж кольору, як твої очі. Я вже давно його замовив, це зроблено за моїм ескізом. Сьогодні забрав, думав, на день народження подарую… але не втримався.

Він поцілував її, і вона пішла додому.

Зайшовши в дім, Таня побігла до вікна. Її серце вистрибувало з грудей, вона дивилась, як Роман із сумкою на плечі йде дорогою, що підсвічується ліхтарями. Раптом він повернувся і помахав їй рукою. Таня помахала у відповідь, і враз ліхтарі вимкнулись. І майже одразу задзвонив телефон.

Це був вітчим.

– Ти де шлялась?

– Гуляла.

– Брешеш! Ти була в Ганни!

Таня проковтнула язик.

– Чого ти до неї ходила? Кажи! І не думай брехати!

Місячні в Тані почались, коли їй виповнилось одинадцять років і п’ять місяців, день у день. Відтоді вітчим вів календар і казав, що їй дуже пощастило, бо він про неї так дбає. Коли їй виповнилось дванадцять, менструація раптом припинилась на два місяці. Вітчим допік її допитами, примушував у чомусь зізнаватись, не випускав гуляти, підслуховував її телефонні розмови, нишпорив по сумках, шухлядах і кишенях.

– Як ти могла мені брехати? – майже плакав він. – Шльондра ти, як і твоя мати!

Якими знайомими були ці інтонації! Таня вже знала, що на неї чекає, коли цей слізний голос зміниться на скрегіт жовтих прокурених зубів.

Таня кинула слухавку і побігла в кімнату. Схопила свою сумку з надписом «Per aspera ad astra», запхала туди перші речі, які потрапили під руку, зверху кинула зимову куртку і взуття. В іншу сумку покидала книги, конспекти, документи і гаманець. Колись Таня з класом ходила в похід і класна керівничка була здивована, як це в її наплічник помістилось стільки речей. «Таке враження, що твій ранець – це капелюх фокусника. У тебе там часом кролика нема?»

Кролик! Таня висунула шухляду, в якій лежав маленький іграшковий кролик. Його подарувала бабуся. Таня зняла перстень, запхала його в іграшку через дірочку збоку, і поклала в сумку. В коридорі повісила свої ключі від квартири і відчула, як їй в спину хтось дивиться. Це був кіт Роман. Вона присіла і погладила його. Кіт замуркотів і опустив голову. Коли він здійняв очі, Таня побачила в них сльози. Дівчина взяла його на руки і поцілувала:

– Вибач, що не можу забрати тебе з собою.

Кіт жалібно занявкав.

– Я дуже тебе люблю, – сказала Таня, притискаючи кота до грудей. – Я повернусь, просто зараз мені треба йти.

Вона вийшла з квартири і захлопнула двері. Притискаючись до стін будинків, ховаючись у кущах, добралась до Галі.

– Ти? Що сталось? – насупившись, запитала Шоха, протираючи очі.

– Ой, слухай! – Таня щосили вдавала переляк. – Ось… виходжу з кухні, а в коридорі повзають великі павуки, не знаю, скільки їх там було. Уявляєш? А мені завтра зранку поїзд до Києва, на екзамен. – Вона виставила сумки. – Взяла речі – й бігом до тебе. Можна, я в тебе переночую? Я додому аж ніяк.

– А де вітчим?

– На чергуванні.

– Ну… заходь. – Галя пропустила Таню в передпокій.

– Доню, хто там? – почувся голос Галиної мами.

– Таня. Вона хоче переночувати в нас, у неї в хаті павуки, а вітчим на нічному чергуванні.

– Павуки? Який жах! – З кімнати вийшла заспана жінка. – Звичайно, залишайся.