– Мені сімнадцять через місяць.

– Знаю, – махнула рукою Ганна. – Я пам’ятаю, як ти народилась. Скільки років твоєму хлопцеві?

– Двадцять один.

– Ти народжувати будеш, чи як?

– Звісно, що буду!

– А якщо він тебе кине? Мужики, вони такі… – Лікарка невизначено махнула рукою.

– Він не такий! – крикнула Таня.

– Усі вони не такі, поки свого не отримають. – Ганна Михайлівна погладила сплячого кота. – Отже, ти вчитися хочеш?

– Так.

– Дивись, дитинко, щоб не довелось вибирати між дитиною і навчанням.

– Навіщо вибирати? Багато хто має сім’ю і вчиться.

Ганна Михайлівна затягнулася цигаркою, випустила дим і закашлялась. Кіт підвів голову, але очі не розплющив. І знову занурився в складки кофтини господарки.

– Чула, твоя мама зараз на відпочинку?

– Так, разом із братом…

– А Володимир Павлович працює і працює.

– Ганно Михайлівно, не кажіть вітчиму, добре?

– Не бійся, не скажу. Але тебе могли побачити…

Гримнули вхідні двері.

– Фаню, це ти? – голосно запитала Ганна Михайлівна.

– А хто ж іще! – пробасила у відповідь Фаня.

– Дякую, Ганно Михайлівно, – сказала Таня, – до побачення.

Опустивши очі, вона прошмигнула повз «переодягненого мужика». І пішла в парк. Там за півгодини вона мала зустрітись із Романом. Таня дуже скучила за ним – його не було цілий день, він їздив до свого діда.

Вона йшла і думала про свою любов до Романа, мріяла про щастя, яке чекає на неї. Він ніколи її не кине, він справді кохає її.

Таня згадала, як їздила до нього в Київ. Він після сесії залишився в столиці, і вони були разом день і ніч. Дома вона сказала, що їздила з Галею до її бабусі.

Роман зняв маленьку квартирку, звідки вони вийшли тільки зранку, щоб поснідати. Обійнявшись, вони гуляли Хрещатиком, і Таня думала, що коли успішно здасть усі іспити, то буде вчитись і жити в цьому місті разом із коханим.

У парку пахло свіжоскошеною травою. Біля центральної клумби стояло два дерев’яних вози з квітами в пластмасових горщиках, на асфальті лежали маленькі лопатки і грабельки. Таня нахилилась до квітів понюхати і одразу почула:

– Ей, не чіпай!

Вона підвелася і побачила двох босоногих робітниць парку, що сиділи на землі. Старша тримала в одній руці банку, а в другій ложку і спідлоба дивилась на Таню. Друга їла помідор із чорним хлібом.

Таня повернула на бічну алею і сіла на лавку, пофарбовану в зелений колір. Навпроти стояла жовта лавка, але вони з Романом на неї ніколи не сідали. Таня притисла долоню до плоского живота. Невже в неї народиться малюк? Невже вона матиме щастя? Вона буде найкращою дружиною і мамою, вона буде гарно вчитись, вона все буде встигати. Це дуже легко, адже поряд Роман, вони житимуть для малюка і для себе. У них все вийде, бо вони мають щось таке особливе – їхнє кохання. І більше нічого не треба, тільки кохання дає людям щастя й силу.

Таня думала про те, що в неї є трохи грошей. На перший час вистачить. Вона сама їх збирала – адже давно навчилася плести і брала замовлення. Ще вона вміла готувати і прибирати – цим також можна заробляти. Вона знала, що потрібно додати до дешевого крему і шампуню, щоб зробити їх корисними. В неї було безліч рецептів, як зі звичайних продуктів приготувати смачну їжу. Вона вміла шити, клеїти шпалери, у школі навчилася штукатурити. В її гардеробі було мало речей, і їй цього було достатньо. Попереду ціле життя – і Таня була сповнена надії. Вона так хотіла мати свій дім, теплий і світлий, щоб у ньому жили щастя і любов, щоб у цьому домі її чекали з радістю. Її, ладну господиню… Ладна… Коли Ромка казав це слово, вона завжди згадувала скляну кулю, яку подарував тато. Усередині кулі були крихітний будиночок із жовтим віконцем і ялинка, а якщо кульку труснути, то здіймалася хуртовина. Але Тані хуртовина не подобалась, вона ставилася до кульки дбайливо і не трясла її. Дівчина клала кульку на підвіконня і годинами дивилася на жовте віконце. І мріяла.

Вона мріяла про свій дім, скільки себе пам’ятала. Малювала його і розмальовувала, коли ще до школи не ходила, і тато обіцяв, що коли виросте, він побудує для неї великий будинок із великими світлими вікнами. Але Таня просила побудувати вже, нехай маленький, з маленькими вікнами, але щоб це був її власний дім. Чому? Бо мама ніколи не усміхалась, побачивши її. Вона і татові ніколи не усміхалася й не запитувала, чи хочуть вони їсти, а просто, гримаючи тарілками з холодною їжею, подавала на стіл і йшла у свою кімнату або ж узагалі на вулицю. Але тато не встиг виконати свою обіцянку, він кудись подівся, і замість будиночка в Тані залишився старий металевий розкладний метр. Одного разу, влітку, Таня подумала, що якщо в сараї звільнити куточок, то там можна жити. Довелось перекладати всі дрова, але це була дрібничка, порівняно з павуками, яких треба було розігнати. Таня знайшла на горищі стару розкладачку і поклала на неї татів старий кожух і ковдру, в яку її колись загортали. Забила цвяшки в стіну та розвісила там свої речі. З коробки від телевізора зробила письмовий стіл і комод. На поламаній пральній машинці вона розмістила дзеркало і поклала щітку для волосся, з дому принесла маленький стілець – для гостей, а на двері повісила фіранку – її Таня теж знайшла на горищі. Тепер до неї зможе приходити мама, яка не буде гніватися, а буде усміхатись, як вона усміхається, коли приходить до когось у гості. І Таня також буде приходити в гості до мами, буде смакувати їжу, як смакують мамині гості, і більше не буде їсти сама за столом.

Увечері Таня з нетерпінням чекала на маму, щоб показати, яка вона вправна господиня, чекала маму, щоб розповісти, що все вона зробила, використовуючи татів складний металевий метр, цвяхи й молоток.

Мама поглянула на куточок Тані, а потім витягнула з пральної машини старий сірий резиновий шланг.

…Так боляче ще ніколи не було. Навіть тоді, коли мама відлупцювала її мокрими шерстяними рейтузами за те, що їх не можна було терти руками під час прання, бо вони від того кошлатяться. Тоді Таня думала, що болючіше не буває.

Вона помилялась. Біль від шланга був настільки нестерпним, що неможливо було ані плакати, ані кричати. Все її тіло було пошматоване страшними ударами, якими щедро обсипала мама зі всіх боків. Таня прикрила руками обличчя, але мама забрала долоні від обличчя, і краєчок резинового шланга пройшовся по правому повіку. В очах заяріли іскри, їх Таня бачила вперше. Це були яскраві зірочки, що розсипались навсібіч, спалахували на чорному фоні й миттєво згасали. Здавалось, що праве око втиснулось у мозок. Зі злості Таня кинулась на маму, але її спинив удар по голові… І вона зрозуміла, що мама її вбиває. Це розуміння настільки ясно постало в її голові, що від шоку вона перестала захищатись. І удари теж припинились.

Мама забрала ковдру, дзеркало і вийшла з сараю. Потім повернулась і розтоптала картонну коробку. Схопила кожух і зірвала фіранку. Фіранка зачепилась за цвяшок і мама знервовано розірвала її на шматки. Закінчивши з «будиночком», мама пішла.

Ця ніч змінила Таню. Це була перша безсонна ніч у її житті. Цієї ночі вона перестала боятись павуків і почала боятись людей. Це був перший крок до розуміння того, що рідна людина може зробити дуже боляче, на що не здатний навіть хтось чужий. Тому що він чужий.

Будь-який рух був невимовно болісним, але Таня терпіла. Сліди від побоїв можна було заховати під одягом, але чорно-синє запухле око ніяк не сховаєш.

Одного дощового ранку, коли вона роздивлялась своє пожовтіле око у дзеркалі, в кімнату зайшла мама.

– Чому він тут? – запитала вона, показуючи на металевий метр, що лежав на підвіконні.

Таня одразу заховала метр у шухляду.

– Давай сюди, – сказала мама.

– Це моє! – крикнула Таня, закриваючи собою стіл, колись змайстрований татом за допомогою цього самого метра.

Мама грубо відштовхнула її від столу і висунула шухляду.

– Твого тут нічого нема! – сказала вона, стискаючи метр у руці, і вийшла з кімнати.