На столі стояла ваза з цукерками. То були ті самі цукерки, які Таня втоптувала в сніг. А ляльку мама подарувала на день народження дочці своєї подруги.

Тані було вісім, коли вона дізналася, що тата вже немає, – сусід сказав із дідусевої вулиці. Він прийшов у школу напідпитку, очі червоні. Мовляв, дзвонила якась жінка, вона знайшла його номер у татовому записнику, ще вона знайшла фото дівчинки в дитячому візку, написано «Тетянка». Сусід часто кліпав і плутано шепотів, що всі потроху загнали тата в труну, що тато був добрим і нікому ані слова впоперек не мовив. І ще він Таню дуже любив. Чи пам’ятає вона, як тато носив її по садку і знайомив з деревами та пташками? Розмовляв з нею і читав казки, коли вона ще нічого не розуміла, і всім казав, що вона кмітлива. Тому настане час, і вона здогадається, що немає його провини в тому, що все так сталося.

На вулицю Таня не виходила. Вона піднялась сходами, зупинилася біля вікна і подивилась униз – машина вітчима стояла біля під’їзду. Може, піти на дах і перейти в інший під’їзд? Або заховатися на горищі? А зранку забрати сумки – і шукай вітру в полі.

– Бігом додому! – прошипіло знизу.

Це був вітчим. Він підкрався так тихо, що Таня оторопіла. За два стрибки він уже був біля неї, вхопив за светр і потягнув униз. У його руку також потрапило її волосся.

– Мені боляче, – сказала Таня, втягуючи голову в плечі.

– Це ще не боляче, – прошипів вітчим, бризкаючи слиною на її обличчя, дедалі міцніше стискаючи кулак.

Перед тим як вийти з під’їзду, вітчим прислухався.

«Боїться скотина, що побачать», – подумала Таня і знову спробувала вирватись, але він намертво тримав її.

Як тільки вони вийшли на тротуар, з вікна гукнула Галина мама.

– Володимире Павловичу, чи все гаразд?

– Так, дякую.

Вітчим повів Таню до машини.

– Сідай, і тільки спробуй втекти – розмажу по асфальту, – процідив він крізь зуби і відчинив передні двері.

Таня мовчки сіла в машину.

– Пристебни ремінь! – наказав вітчим, сідаючи за кермо.

Вона пристебнула пасок безпеки.

– Руки сюди!

– Навіщо?

– Замовкни! – гавкнув він і зв’язав Тетяні руки мотузкою для білизни.

Кінці мотузки Володимир Павлович прив’язав до ременя безпеки.

– Я бачу ти підготувався, – з ненавистю сказала вона.

Вітчим заїхав у гараж, зачинив ворота, пересадив Таню на заднє сидіння і сів поряд. Руки він їй не розв’язував.

Він сопів і мовчав. Це, зазвичай, триває хвилини дві, після чого він буде кричати і бити її. Такий передбачуваний! Таня подивилась на нього зверхньо та зневажливо. Він замахнувся і рукою вдарив її по обличчю.

– Не дивись на мене!

– Ненавиджу! – закричала Таня. – Проклинаю тебе, сволото! Збоченець!

Навіть при блідому світлі лампи, що освітлювала гараж, було видно, як він зблід і як затремтіла його щелепа.

– Що ти накоїла? – У його очах з’явились сльози. – Я дбав про тебе, ти була такою чистою… Що ж тепер робити? Ти все зіпсувала. – Його погляд став скляним. – Як ти посміла? Як? – Він нахилив до неї своє сіре обличчя і пробурмотів: – Не розумію… Я завжди стежив за твоєю білизною, вираховував місячне… – Він боляче стиснув її за плече і закричав, порскаючи слиною в обличчя: – Коли? Хто він? Відповідай мені, ти, брудна шльондро! Відповідай!

Вітчим знову її вдарив, і вона відчула в роті присмак крові. Декілька хвилин він сидів, мов статуя, і раптом, завив, як баба, і витягнув щось із кишені. То був пістолет. Вітчим притис дуло до її живота.

– Суко невдячна, – мовив він плаксивим тоном. – А я тобі вірив…

Він знову завив і ще сильніше втиснув дуло їй у живіт. Таня не могла відвести очей від пістолета.

– Не роби цього, – прошепотіла вона.

– Що? Щоб я через тебе…

З його рота вилітали незрозумілі слова, а потім він замовк і витягнув її з машини. Поклав її на підлогу і скотчем заклеїв рот. Роздягнув її, ноги запхав під машину і сів їй на груди. Різко зняв скоч і рукою розтиснув щелепу.

Булькаючи, горілка полилась їй до рота.

Хтось лизав її вухо. Таня розплющила очі. Було досить видно, не розібрати, чи то ранок, чи то вже день. Над собою вона побачила двох великих кудлатих псів. Таня примружила очі, а потім знову їх розплющила. Собачі морди зникли, натомість над нею було двоє однакових бородатих облич з окулярами на широких м’ясистих носах.

– Це ж треба до такого докотитися! – в один голос мовили бородані й також зникли.

Таня сіла. Її нудило. Здавалось, що коли вона хоч трохи поворухне важкою свинцевою головою, то та відірветься і впаде на квіти. На квіти, які ще вчора працівники парку забороняли їй нюхати. Ще вчора прекрасний аромат сьогодні здавався нестерпним. Вона ковтнула, зібралась силами і підвела голову.

Навколо клумби стояли люди і з цікавістю розглядали її. Їх було багато. І дерев також було багато, більше, ніж зазвичай.

Натовп і дерева рухались і гуділи. На неї тицяли пальцями. Таня подивилась на свої ноги, живіт, груди і оторопіла – вона була голою.

– Де мій одяг? – запитала Таня.

Кожне слово відбивалось у голові, немов удари дзвона. Язик займав увесь рот. Гул дужчав. Вона ледве звелась на ноги і попленталась у кущі.

– Куди? Чого ховаєшся? Ми ще не все роздивились! Га-га-га!

Хтось свистів. Ой, як їй зле! Зараз виблює. Таня пірнула в кущі, і напад блювоти повалив її на коліна. Замість квіткового аромату, вона відчула сморід сивухи.

– Ну і сучка! – почула вона, і хтось штовхнув її ногою в сідницю.

Таня підвела голову, повернулась і побачила жінку.

– Але ж ти, тварино безсоромна! – крикнула жінка, спускаючи рукав кофтини на кисть.

Криво нахилившись, жінка метушливо оглядалась. Спостерігаючи за нею, Таня сіла. Витерти обличчя не було чим, і вона зірвала кілька листочків з куща. І раптом плече немов окропом ошпарило, потім – шию, спину…

Це була кропива. Рукою, замотаною в кофту, жінка тримала кропиву. Таня не встигла оговтатись, як жінка замахнулась і шмагонула кропивою по обличчю. Таня закричала від болю, але жінка продовжувала її бити. І раптом, немов чорт вселився в неї, і вона кинулась на жінку. В одну мить вона вчепилась їй у волосся і роздерла нігтями пухкі щоки.

– Допоможіть, убивають! – заверещала жінка, намагаючись відірватись від здичавілої дівчини.

Підоспілим міліціонерам теж не одразу вдалось зупинити Таню. І коли врешті вони її вгамували, в руках Таня тримала жмут волосся.

Шкіра горіла і покривалась пухирями. Найбільше боліло обличчя. Здавалося, що повіки і губи роздуваються до неймовірних розмірів. Хтось, накинувши їй на плечі міліцейській піджак і штовхаючи в спину, посадив у «козел».

Машину трясло, і Таня весь час боляче билась об жорстку спинку сидіння хребтом і ребрами. «Козлячого виродка везуть на “козлі”», – подумала вона. Так скаже її мама, коли про все дізнається. І ще її мама буде задоволена, що нарешті дочка напилась до чортиків.

Коли Тані виповнилось чотирнадцять, мама поставила перед нею на стіл чарку горілки. Вона відмовилась. Мама розлютилась і обізвала її надто розумною. «Я ніколи не буду пити!» – сказала Таня. Більше мама не пропонувала випити, але постійно принижувала на людях. Ноги криві, зуби гнилі, руки – граблі… Та найчастіше мама вихвалялась, що Таня стане п’янотою і шльондрою.

А коли Таня навчалась у восьмому класі, на свято річниці школи сталось найгірше. Уже коли всі вмостились у залі й стихли розмови, вона почула кроки і завмерла. Вона почула б ці кроки, навіть коли б усі кричали. Це були кроки її п’яної мами. В горлі пересохло. Здавалось, що всі дивляться на двері, з яких має з’явитись дружина місцевого бога. Хотілось лягти на підлогу і поповзти геть від цих людей, назавжди. Навіщо мама так чинить? Їй мало, що все містечко тільки й говорить, що вона випиває всі пляшки, які приносить чоловік, ще й докуповує спирт у сусіда, котрий працює на комбінаті?