— Так, — відповіла вона. — Це мій кузен.

— Цій фотографії понад дванадцять років, новіших ми не маємо. Ви не знаєте, де можна було б дістати таку?

— Ні.

— Дуже впевнено говорите.

— Я не підтримую зв’язку з Домініком. Багато років його не бачила.

— А коли бачили востаннє?

— Того літа. Він поїхав за тиждень після похорону мого батька. Я тоді жила в Сари, і він навіть не потурбувався зі мною попрощатися — написав записку й поїхав. Сказав, що по нього приїхала мати й вони їдуть геть.

— І відтоді ви його не бачили й не мали звісток?

Лілі завагалася. Пауза була коротенька, але вона змусила Ріццолі насторожено нахилитися вперед.

— Щось було, чи не так?

— Я не певна.

— Що ви маєте на увазі?

— Минулого року, коли я жила в Парижі, отримала листа від Сари. Їй прийшла листівка, яка її дуже засмутила. Вона переправила її мені.

— Від кого була листівка?

— Не було ані зворотної адреси, ані підпису. То була листівка з картиною з Королівського музею в Брюсселі. Портрет кисті Антуана Вірца, «Янгол Зла».

— Що там було написано?

— Ані слова, самі символи. Ми із Сарою впізнали їх, бо бачили того літа вирізьбленими на деревах.

Джейн передала Лілі ручку й записник.

— Намалюйте їх.

Жінка взяла ручку. Трохи затрималася, наче вагаючись, чи варто відтворювати побачене. Нарешті притиснула ручку до паперу. Від намальованого Джейн відчула, як усім її тілом прокотилася хвиля холоду: три перевернуті хрести й напис R17:16.

— Це посилання на цитату з Біблії? — запитала Джейн.

— З Одкровення Йоанна Богослова.

Ріццолі глянула на Сансоне.

— Можете знайти?

— Я можу процитувати, — тихо мовила Лілі. — «Десять рогів, що ти бачив, і звір — ці зненавидять блудницю і спустошення вчинять їй і роздягнуть, і плоть її з’їдять і її спалять огнем».

— Ви знаєте ці слова напам’ять.

— Так.

Джейн перегорнула сторінку й повернула записник Лілі.

— Напишіть для мене, будь ласка.

Якусь мить вона просто дивилася на порожню сторінку. Тоді нерішуче почала писати — повільно, наче кожне слово завдавало їй болю. Повернула записник, зітхнувши з полегшенням.

Ріццолі подивилася на слова й знову відчула холодну хвилю по спині.

«І плоть її з’їдять і її спалять огнем».

— Мені це скидається на застереження, на погрозу, — сказала вона.

— Так і є. Впевнена, це призначалося мені.

— Чому тоді листівку отримала Сара?

— Бо мене було надто важко знайти. Я стільки разів переїжджала, по стількох містах.

— Отже, листівка прийшла Сарі, а вона вже знала, як вас знайти. — Джейн помовчала. — Це від нього, чи не так?

Лілі похитала головою.

— Я не знаю.

— Та ну, Лілі. Хто, крім Домініка, це міг бути? Це ж майже те саме, що він вирізав у тому хліві дванадцять років тому. Чому він шукає вас? Чому погрожує?

Лілі опустила голову. Тихо відповіла:

— Бо я знаю, що він зробив того літа.

— З вашою родиною?

Вона подивилася на Джейн, в очах яскраво бриніли сльози.

— Я не могла нічого довести. Але була впевнена.

— Чому?

— Мій батько ніколи б не вкоротив собі віку! Він знав, що був мені потрібен. Але мене ніхто не послухав би. Ніхто не прислухається до шістнадцятирічного дівчиська!

— Що сталося з тією листівкою із символами?

Лілі гордо скинула голову.

— Я спалила її. І поїхала з Парижа.

— Чому?

— А ви що робили б, отримавши таку погрозу? Сиділи й чекали б склавши руки?

— Ви могли повідомити поліцію. Чому не зробили цього?

— І що б я їм сказала? Що хтось надіслав мені цитату з Біблії?

— Ви навіть не подумали про все розповісти? Відчували, що ваш кузен — вбивця, але так і не доповіли про це владі? Ось чого я ніяк не збагну, Лілі. Він вам погрожував. Налякав настільки, що ви поїхали з Парижа. Але ви не пішли по допомогу, просто втекли.

Лілі опустила очі. Запала тривала тиша, чути було, як у сусідній кімнаті голосно цокає годинник.

Детектив глянула на Сансоне. Він, здається, був так само спантеличений. Знову зосередилася на Лілі, яка вперто не хотіла зустрічатися з нею поглядом.

— Гаразд, — зітхнула Ріццолі. — Чого ви нам не кажете?

Лілі не відповіла.

У Джейн скінчилося терпіння.

— Чому, чорт забирай, ви не допоможете його спіймати?

— Ви не зможете його спіймати, — сказала Лілі.

— Чому?

— Бо він не людина.

У довгій тиші Джейн чула, як відлунює по кімнатах дзвін годинника. Холод, який вона відчувала, раптом перетворився на кригу, що скувала їй спину.

Не людина. «Десять рогів, що ти бачив, і звір»…

Сансоне нахилився до жінки в кріслі й м’яко запитав:

— Що він таке, Лілі?

Вона здригнулася й охопила себе руками.

— Я не можу його випередити. Він завжди мене знаходить. І тут знайде.

— Гаразд, — мовила Ріццолі, опанувавши себе.

Ця розмова зовсім вийшла за розумні межі й змусила її піддати сумніву все те, що ця жінка казала до того. Лілі Сол або брехала, або марила, і Сансоне не лише ковтав химерні подробиці, одну за іншою, а й підживлював її марення власними.

— Годі марновірства, — сказала вона. — Я шукаю не диявола, а людину.

— Тоді вам його ніколи не впіймати. І я не можу вам допомогти. — Лілі подивилася на Сансоне. — Мені треба до вбиральні.

— Ви не можете нам допомогти? — перепитала Джейн. — Чи не хочете?

— Слухайте, я втомилася, — відрубала Лілі. — Щойно зійшла з літака, у мене джетлаг, і я два дні не приймала душ. Більше не відповідатиму на жодні запитання.

Вона вийшла з кімнати.

— Вона анічогісінько корисного нам не сказала, — завважила детектив.

Сансоне дивився на двері, у яких зникла Лілі.

— Помиляєтеся, — заперечив він. — Як на мене — сказала.

— Вона щось приховує.

Джейн замовкла. Дзвонив її мобільний.

— Перепрошую, — пробуркотіла вона й дістала його з сумочки.

Вінс Корсак не обтяжив себе вступним словом.

— Ти мусиш приїхати негайно, — гавкнув він.

Зі слухавки було чути музику й голосну розмову. «Господи, — подумала Ріццолі, — я зовсім забула про ту дурну вечірку».

— Слухай, пробач, — сказала вона. — Я сьогодні не зможу. У мене зараз допит.

— Але тільки ти можеш з цим розібратися!

— Мені треба йти.

— Це твої батьки. Що мені в біса з ними робити?

Джейн заклякла.

— Що?

— Вони тут верещать одне на одного. — Він помовчав. — Йой, вони пішли на кухню. Треба ховати всі бісові ножі.

— Мій тато в тебе на вечірці?

— Щойно з’явився. Я його не запрошував! Він приїхав одразу після твоєї мами, і вони вже хвилин двадцять сваряться. То ти їдеш? Бо якщо вони не заспокояться, доведеться викликати 911.

— Ні! Господи Ісусе, не роби цього!

«Моїх тата й маму забирають у кайданках? Я цього не переживу».

— Гаразд, зараз приїду. — Вона дала відбій і глянула на Сансоне. — Мені треба їхати.

Той провів її до передпокою, де лишилось її пальто.

— Ви ще повернетеся?

— Вона наразі не надто схильна до співпраці. Спробую завтра.

Сансоне кивнув.

— Тут вона буде в безпеці.

— У безпеці? — Ріццолі пирхнула. — Може, просто не дасте їй утекти?

Надворі стояв холодний ясний вечір. Джейн перейшла через дорогу до свого «субару» й саме відмикала його, коли почула, як ляснули дверцята іншого авто. Озирнулася й побачила, що до неї прямує докторка Айлс.

— А ви що тут робите? — спитала Джейн.

— Чула, він знайшов Лілі Сол.

— Та знайшов.

— Ви її вже розпитали?

— І вона нічого корисного не сказала. Ми ані на крок не ближчі до правди. — Джейн глянула туди, куди саме під’їжджав фургон Олівера Старка. — Що тут відбувається?

— Ми всі приїхали зустрітися з Лілі Сол.

— Ми? Тільки не кажіть, що й справді приєдналися до цих скажених.

— Я ні до кого не приєднувалася, Джейн. Але мій дім було позначено, і я хочу знати чому. Хочу почути, що може сказати ця жінка.