Пролунав неочікуваний голос.

— Це я, — промовила мати Джейн.

— Піднімайтеся, місіс Ріццолі, — відповів Гебріел і впустив її. Кинув здивований погляд на дружину. — Так пізно. Що вона тут робить?

— Я вже боюся питати.

Вони почули кроки Анджели на сходах, повільніші й важчі, ніж завжди, у супроводі гупання, наче вона щось тягла за собою. Тільки на сходовому майданчику другого поверху вони побачили, що це було.

Валіза.

— Мамо? — промовила Джейн, але, навіть говорячи це, не вірила, що ця жінка зі скуйовдженим волоссям і дикими очима могла бути її матір’ю. Пальто Анджели було розстібнуте, край коміра загорнувся всередину, штани мокрі до колін, наче вона йшла до них крізь кучугури снігу. Вона обома руками вчепилась у валізу й мала такий вигляд, наче готова жбурнути її в когось. У будь-кого.

Вона здавалася небезпечною.

— Я сьогодні маю переночувати у вас, — сказала Анджела.

— Що?

— То можна ввійти чи ні?

— Авжеж, мамо.

— Дозвольте, місіс Ріццолі, я заберу, — мовив Гебріел, беручи її валізу.

— От бачиш? — сказала Анджела, тицяючи в нього пальцем. — Ось як має поводитися чоловік! Бачить, що жінці потрібна допомога, й одразу стає до справи. Саме таким має бути джентльмен.

— Мамо, що сталося?

— Що сталося? Що сталося? Не знаю, з чого й почати!

Реджина заревла, протестуючи проти довгої занедбаності.

Анджела одразу ж кинулася на кухню, взяла онучку на руки.

— Крихітко моя, бідолашне дівчатко! Ти й гадки не маєш, що на тебе чекатиме, як виростеш.

Вона сіла за стіл і взялася заколисувати дитину, обійнявши її так міцно, що дівчинка почала звиватися, намагаючись викрутитись із задушливих обіймів божевільної жінки.

— Гаразд, мамо, — зітхнула Джейн. — То що тато вчинив?

— Від мене ти цього не почуєш.

— То від кого я маю це чути?

— Я не налаштовуватиму своїх дітей проти їхнього батька. Батьки не повинні говорити одне про одного зле.

— Я вже не маленька й маю знати, що відбувається.

Та Анджела нічого не пояснила. Продовжила похитуватися вперед-назад, обіймаючи дитину. Реджина все активніше намагалася виборсатися.

— Ем… і ти до нас надовго, мамо?

— Я не знаю.

Джейн озирнулася на Гебріела, якому стало мудрості не втручатися в розмову, і побачила той же спалах паніки в його очах.

— Мабуть, доведеться знайти собі нове житло, — сказала Анджела. — Власну квартиру.

— Чекай, мамо. Ти що, не збираєшся повертатися?

— Саме це я й кажу. Я починаю нове життя, Джейні. — Вона підвела обличчя до дочки, гордовито випнувши щелепу. — Інші жінки це роблять, йдуть від чоловіків, і все в них добре. Вони нам не потрібні. Можемо вижити самотужки.

— Мамо, у тебе ж немає роботи.

— Як ти думаєш, що я робила останні тридцять сім років? Готувала для цього чоловіка, прибирала за ним. Гадаєш, він за це дякував? Приходить додому, ковтає те, що перед ним поставлено. Навіть не смакує, що їсть. Знаєш, скільки людей мені говорили, що мені б свій ресторан відкрити?

«Насправді, — подумала Джейн, — ресторан був би нівроку». Але вголос не сказала, щоб не підтримувати це божевілля.

— От і не кажи мені «у тебе немає роботи». Моєю роботою було дбати про того чоловіка, і я нічого не одержала навзамін. Тож цілком можу робити те саме, але вже за гроші. — Анджела обійняла Реджину ще з більшим завзяттям, маля, протестуючи, кавкнуло. — Я до вас ненадовго. Спатиму в дитячій кімнаті, на підлозі буде цілком добре. І доглядатиму малу, коли ви обоє будете на роботі. Знаєте ж, дитину всім селом ростять.

— Гаразд, мамо, — зітхнула Джейн і пішла до телефона. — Якщо ти не скажеш, що відбувається, то, може, тато пояснить.

— Ти що робиш?

— Зателефоную йому. Певна, він уже готовий просити пробачення.

«Певна, він зголоднів і хоче повернення свого шеф-кухаря». Вона підняла слухавку, набрала номер.

— Можеш не перейматися, — сказала Анджела.

Один дзвінок, другий.

— Кажу тобі, він не відповість. Його й удома нема.

— То де він? — запитала Джейн.

— У неї.

Вона завмерла, у слухавці все дзвонив і дзвонив без відповіді телефон у батьківському домі. Поволі Джейн повісила слухавку й розвернулася до матері.

— У кого?

— У неї. У хвойди.

— Господи, мамо.

— Господь тут ні до чого.

Анджела різко ковтнула повітря, схлипнула. Нахилилася вперед, притискаючи до грудей Реджину.

— У тата інша жінка?

Анджела кивнула без слів. Піднесла руку, витерла обличчя.

— Хто? З ким він зустрічається? — Джейн присіла, подивилася матері в очі. — Мамо, хто вона?

— З роботи… — прошепотіла та.

— Але ж він працює з купою стариганів.

— Вона новенька. Вона… Вона… — Голос Анджели зірвався. — Молодша.

Задзвонив телефон.

Мати скинулася.

— Я з ним не говоритиму. Так йому й скажи.

Джейн глянула на номер на екрані, та не впізнала його. Може, це телефонував тато. Може, з її телефона, з хвойдиного.

— Детектив Ріццолі, — гаркнула вона в слухавку.

Пауза. Тоді:

— Важка нічка, еге?

«І стає тільки гірше», — подумала Джейн, впізнаючи голос детектива Даррена Кроу.

— Що таке? — запитала.

— Халепа. Ми на Бікон-Гілл. Вам із Фростом теж треба сюди. Неприємно тобі про це казати, але…

— Хіба сьогодні не твоє чергування?

— Ріццолі, це нас усіх стосується. — Вона ще ніколи не чула, щоб Кроу говорив так похмуро, без сліду звичного сарказму. Він тихо мовив: — Це з наших.

З наших. Коп.

— Хто? — запитала вона.

— Єва Кассовіц.

Джейн забракло слів. Вона стискала слухавку так, що німіли пальці, й думала: «Я бачила її кілька годин тому».

— Ріццолі?

Вона прокашлялася.

— Давай адресу.

Повісивши слухавку, Джейн виявила, що Гебріел відніс Реджину до іншої кімнати, а Анджела тепер сиділа, похнюпившись, із порожніми руками.

— Пробач, мамо, — сказала Джейн. — Я мушу йти.

Та лиш виснажено знизала плечима.

— Авжеж. Іди.

— Поговоримо, коли я повернуся.

Вона нахилилася поцілувати матір у щоку й побачила зблизька обвислу шкіру, зморшкуваті повіки. «Коли моя мати встигла так постаріти?»

Джейн начепила зброю, дістала з шафи пальто. Застібаючись, почула Гебріела:

— Це все дуже невчасно.

Вона розвернулася до чоловіка. «Що буде, коли я постарію, як мама? Теж підеш від мене до молодшої жінки?»

— Можу затриматися, — мовила вона. — Не чекай на мене.

Мора вийшла з «лексуса». Під чоботами затріскотіла, мов бите скло, крига, що вкривала дорогу. Сніг підтанув у теплі дня, та сутінки принесли з собою жорстокий холодний вітер, і калюжі перетворилися на лід: у спалахах численних патрульних автомобілів усі поверхні небезпечно виблискували. Вона побачила, як якийсь коп послизнувся на тротуарі й поїхав, вимахуючи руками, щоб утримати рівновагу, а фургон криміналістів занесло боком так, що він мало не врізався в бампер патрульної машини.

— Пильнуйте, док! — гукнув з того боку вулиці патрульний. — Один офіцер уже послизнувся. Здається, зап’ясток зламав.

— Хтось мав би посипати дорогу сіллю.

— Еге ж, — пробуркотів він. — Хтось мав би. Бо ж місто сьогодні, вочевидь, з роботою не впоралося.

— Де детектив Кроу?

Коп махнув рукою в рукавиці до ряду елегантних будинків.

— Сорок перший номер. За кілька будинків звідси. Можу вас провести.

— Ні, дякую. Я впораюся.

Докторка Айлс замовкла, коли з-за рогу вивернула ще одна патрульна автівка й стала на узбіччі. Вона нарахувала вже принаймні вісім патрульних автомобілів на вузькій вулиці.

— Треба буде дати дорогу фургону з моргу, — завважила вона. — Усім патрульним обов’язково тут бути?

— Так, — відповів коп. Щось у його голосі змусило жінку озирнутися на нього. У різких спалахах синіх вогнів його лице вкривали похмурі тіні. — Ми всі маємо тут бути. Ми завинили перед нею.

Мора згадала місце злочину на Святвечір, коли Єва Кассовіц зігнулася на вулиці навпіл і блювала в кучугуру. І як патрульні глузували з дівчини-детектива та її нудоти. Тепер вона була мертва, й усі кпини вщухли — замість них постала похмура повага, належна кожному загиблому офіцеру поліції.